Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Як дізнався про ковбаси,

Що я з тру́дом розстарав,

Як ревне на мене туго:

«Зараз все віддай, злодюго!

Будеш ти ковбаси крав?»

«Ти й віддав?» - Бабай питає.

«Що ж було робить, Бабає?

Адже ж хтів відтяти хвіст!

Та щоб всі віддать - а дзуськи!

Штири дав йому тонюські,

А собі лишив ще шість.

От Медвідь так судить справу:

«За побої, за неславу,

Вовче, маєш ковбасу!

Решту я з'їм. Ти ж, Микито,

Рад будь, що тебе не бито!

Марш, бо кості рознесу!»

Так-то нас судив Бурмило!

Гірко се мене вшпилило!

Я присяг на царський хвіст:

«Як його дістану в руки,

То за всі ті подлі штуки

Він тяженько відповість».

Надоспіла і вечеря;

З пір'ям пряжена тетеря -

Всім досить її було.

Як гарненько поживились,

Де про що розговорились

Та й пішли собі в стебло.

А як рано повставали,

То гарненько поснідали:

Їли сало з часником,

Потім гусячу потравку,

Закусили ж сю приправку

Ще копченим судаком.

Отоді Микита вбрався

До дороги й так прощався

З господинею й дітьми:

«Люба жінко, будь здорова!

Час іти мені до Львова,

Тож ключі усі прийми!

Наглядай як слід в коморі,

Бо ті миші красти скорі,-

А про мене не журись!

Хоч тепер на нас цар лютий,

Але легко може бути,

Що всміхнеться ще колись.

А ви, дітки, не пустуйте,

Поза домом не гарцюйте,

Мамі збитків не творіть!

Глянь-но, стрику, що за звірик

Отой Міцько! Хто повірить,

Що йому ще тільки рік!»

І дітей поцілувавши,

Жінці в вухо пошептавши,

Що там ще сказати мав,

Лис Микита, мов у гості,

В Львів, назустріч царській злості

Враз з Бабаєм почвалав.

Гу-гу-гу! - в дворі гуділо,

Мов бог зна, яке там діло -

«Лис Микита! Лис приспів!»

А Микита мов не чує,

Гордо, сміло машерує

Між рядами ворогів.

Перед троном зупинився,

І цареві поклонився,

І такі слова сказав:

«Царю наш великодушний!

Слову твойому послушний,

Я на суд твій правий став.

Вірю в велич твого духа,

Не прихилиш свого вуха

Ти поганим брехунам,

Що байками і брехнями

Раді б розлад поміж нами

Сколотить на шкоду нам».

Але цар глядів понуро

Й крикнув: «Підла креатуро!

Ти ще тут хвостом вертиш!

Смієш прав допоминаться!

Нам ще хочеш підлизаться!

Ні, вже нас не підлестиш!

Глянь, ось Півень у жалобі!

Кіт Мурлика ось при тобі

І Бурмило, мій барон!

Тямиш біль їх, ганьбу, муки?

Гей, беріть його у руки

І до трибуналу! Вон!»

«Царю,- смирно рік Микита,-

Чи ж так явна вже й відкрита

Щодо них вина моя? -

Що Бурмило був упертий

Конче хлопський мід ізжерти,

То чи ж тому винен я?

А Мурлика,- боже, боже!

Він ще жалуваться може?

Хто ж на ловах не прийма

Бійки, невигід подібних?

Та й хіба ж для мишей бідних

Конституції нема?

Кажуть: злодій я, поганець!

А Мурлика, твій післанець,

Тож не менший горлоріз.

Бо чи ж то не для злодійства,

Кроволиття і убійства

Він у тую шпарку вліз?

Царю, я підданий вірний!

Як такий твій гнів безмірний -

Дай на смерть мене судить!

Дай малих злочинців вішать,

Най великі тим ся тішать!

Коли так - не варто й жить!»

Та цар Лев не вів і вухом!

І взяли Микиту духом,

І зв'язали, й повели

Стражники у трибунали;

В трибуналах засідали

Старі цапи і осли.

Став Микита та й балака,

Та найстарший пан Осляка

Вже п'ять років, як оглух.

Присудили: «На галузці

Лису висіть на мотузці,

Поки з нього вийде дух».

Вовк, Бурмило і Мурлика

Як почули се, велика

Радість обняла їх ум.

Зараз за катів обрались

І Микиті нахвалялись

Причинить до смерті глум.

Лиса вивели. Бурмило

Трах його прилюдно в рило!

«Се за сап'янці мої!»

Вовк для гіршої ще муки

Взад скрутив Микиті руки:

«Не уйдеш тепер гіллі».

Кіт Мурлика вже на гільку

Виліз і міцную сильку

Мотузяну засилив.

Крука ще гукнув навмисне,

Щоб Микиті, як повисне

Зараз очі з лоба пив.

Хто лиш жив, глядіть зійшлися,

Як то будуть вішать Лиса:

Стала страж кругом, як мур.

Лис іде, як мокра курка,

Вовк Неситий ззаду штурка,

А Медвідь веде за шнур.

«Не лякайсь,- сказав Неситий,-

Ми відразу задушити

Не гадаємо тебе.

Будеш дригав ще лапками,

Поки Крот під дубом ями

У твій ріст не вигребе́».

Обернувся Лис до нього:

«Що ж то,- каже він,- міцного

Шнура не знайшлось у вас?

Міг вам Кіт дістати, любко,

Того, що на нім так цупко

Сам у війта дригав раз».

«Замовчи! - ревнув Бурмило,-

Щоб язик тобі зціпило!

Ще не кинув жартів ти?

Глянь, жде шибениця грізно!

Кайся, щоб не було пізно,

Грішну душу очисти́!»

Привели його під гільку,

Завдали на шию сильку,

На драбину Лис вступив

І, звернувшися до миру,

Він царю вклонився