Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Хто сміється, ті заплачуть.

Цар на ласку змінить гнів!

Хоч там цар на мене лютий,

Та він знає, що в мінути

Небезпечні, в чорний день

Всі торочать не до ладу,

Але дати мудру раду

Вміє тільки Лис оден».

І ввійшли оба в світлицю,

Привітав Бабай Лисицю,

Всі засіли край стола.

Лисенята Міцько й Міна

Повлазили на коліна -

Живо гутірка пішла.

«Дуже лютий цар, Бабаю? -

Рік Микита.- Знаю, знаю,

Жаль йому медвежих мук!

Та в нас був старий рахунок,-

Довго ждав я на трафунок,

Щоб дістать його до рук.

Тому літ ще небагато,

Як Бурмила Лев, наш тато,

Губернатором зробив

На підгірські наші бори,

Щоб звірячі справи й спори

Всі по правді він судив.

Оттоді-то Вовк Неситий

Напосівсь мене здушити,

А з Бурмилом змову мав;

І на суд губерніальний

За мій помисл геніальний

Перший раз мене позвав.

Що за помисл? Слухай, друже!

З Вовком раз, голодні дуже,

На поживу вийшли ми.

День. У церкві дзвін десь дзвонить,-

Та нас голод з лісу гонить

Серед лютої зими.

До села йдем осторожно,

Нюхаємо, де би можно

Чим масненьким посніда́ть,-

Аж тут сала, м'яса запах

Не лиш в носі, а аж в лапах

Закрутив нам - хоч тут сядь!

Тії пахощі нас гарні

До попівської спіжарні,

Мов по нитці, довели.

Стали ми довкола нюхать,

Чи безпечно всюди - слухать,

Аж віконце ми знайшли.

Страх тісне було віконце.

«Лізем, Вовче?» - «Лізем конче! -

Каже Вовк.- Ти перший лізь!

Глянь, чи де нема заліза!

За тобою й я полізу -

(Так Вовк каже) - лізь, не бійсь!»

Я проліз доси́ть вигідно,

Роздивився. «Лізь свобідно!» -

Так до Вовка я сказав.

Він голодний був, тоненький,

Ну, та в отвір той вузенький

Ледве тулуб свій пропхав.

А в спіжарні - боже кріпкий!

Світ затьмився нам до дрібки,

Стільки там добра для нас:

М'яса, сала, вуженини,

Штири пілті солонини

І довжезний ряд ковбас.

Став я думать, міркувати,

Як тут господарювати,-

Та мій Вовк мов оцапів:

Перший полоть хап зубами!

Рве, куса, гризе без тями -

Став, і їв, і, знай, сопів.

«Ну,- гадаю,- їж, небоже!

Та для мене се негоже».

Я беруся до ковбас.

З жердки легко їх здіймаю,

Крізь віконце викидаю,

Поки всіх отак не стряс.

А за ними й сам в віконце

Вискочив та й ну чимскорше

Всі на шию надівать.

Навантажив, як коралі,

Та й до лісу далі, далі,

Скарб у яму щоб сховать.

Скарб у яму заховавши,

Спокійненько поснідавши,

До спіжарні знов біжу.

Прибігаю: Вовк ще голить!

Не доївши, кинув полоть,

З смальцем розпочав діжу.

«Вовче,- шепчу,- час до гаю!

З церкви люди вже вертають,-

Щоб нас тут хто не застав!»

Вовк, почувши се, зжахнувся,

В дірку прожогом метнувся,

Та вже ледве шию впхав!

Бачиш - повний був, мов бочка!

Став у дірці, тілько очка

Витріщив, немов баньки.

Страх відняв у нього мову…

Я ж кричу: «Чого став знову?

Ну, якої бідоньки́?»

Вовк не тямить вже, що діє!

Пхаєсь в дірку, аж потіє,

Та дармий його весь труд.

Далі з лютої розпуки

Заламав передні руки -

«Лисе,- каже,- згину тут!»

«Вовче,- кажу,- чи здурів ти,

Чи від смальцю оп'янів ти?

Вилізай, пора нам в гай!» -

«Ой, не можу, мій Лисуню!

Бачиш, пуза не просуну!

Ой, Микито, помагай!»

Ну, скажи ти сам, Бабаю:

Що я тут чинити маю,

Як драбузі помогти?

Лишу Вовка - може згинуть.

Ліпше, думаю, не кинуть,

Але до попа піти.

Попросить по добрій воли,

Щоб дав пилки і позволив

Більшу вирізать діру.

Здумавши сю річ штудерну,

Мовлю Вовку: «Жди, я верну!»

І в попівство просто дру.

Піп був власне у покою:

В пообідньому настро́ю

Люльку, ходячи, курив.

У вікно я заглядаю,

Лапою шкряб-шкряб, благаю,

Щоб вікно він отворив.

Піп поглянув, підбігає…

«Лис у вікна заглядає!

Гей, ловіть його! Біжіть!»

Я й незчувся, а за мною

Слуги, служниці юрбою,-

От я духом через пліт.

Крик за мною, як в гамарні…

А я просто до спіжарні

Та й сховався під поміст.

Тут погоня надлітає:

«Де він? Де той Лис? - питає.-

Показав нам тільки хвіст!»

Втім зирнули, а з віконця

Вовк Неситий проти сонця

Визирає! «А, ти тут?

Ой, нещасная головка!

Таж се Вовк! А бийте ж Вовка!

Тут йому зробіть капут!»

Вовк їх там не дожидався,

А в спіжарню заховався,

При саміських дверях став.

От вони як створили,

То Неситий скік в тій хвили -

З сеї шпарки скористав.

Та дістав там з дивовижі

Скілька буків через крижі,

Так що ледве в ліс доліз,

І про справу сю немилу

Заразісінько Бурмилу

Він на мене скаргу вніс.

Хоч сам винен за лакомство,

А на мене віроломство,

Злобу й зраду наклепав.

Ну, а, думаєш, Медвідь

Розібрав усе як слід,

По закону поступав?

Де тобі? Суддя