Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Лиш луп-цуп! та трах-тарах!

Біль додав Бурмилі сили:

Як не шарпне - боже милий!

Шкіру всю з чола зідрав!

Ще раз шарпнув - вирвав лапи,

Але шкіру й кігті-дряпи

Дуб, немов своє, забрав.

«Вирвавсь! Вирвавсь!» - закричали

Люди, врозтіч поскакали,

А Бурмило трух-трух-трух!

В ліс, у корчі збіг борзенько,

Ліг та стогне так тяженько,

Мовби з нього перло дух.

Аж тут суне Лис Микита.

«Ну, вуйцуню,- мовить,- сита

Вже душа? А добрий мід?

Та й гаразд ви попоїли!

Хочете, я щонеділі

Справлю вам такий обід!

Ой, а я трохи не плакав,

Як там з вами хлоп балакав:

Я гадав, що буде бить.

Ну, та бачиться, ви чемно

З ним розстались,- дещо, певно,

Вам за мід прийшлось платить.

Е, що бачу! Ви з гризоти

Вбрались, ніби на зальоти,

У червоні сап'янці!

А сю шапочку червону

Де купили? Чи додому

Несете її доньці?..»

Так Микита насміхався,

А Бурмило лиш метався

Та бурчав собі під ніс.

Аж на третій день ходою

Він з тяженькою бідою

Ледве в царський двір приліз.

Як побачив цар ясенний,

Що Медвідь такий нужденний,

То аж руки заламав.

«Гей, Бурмило, любий друже,

Хто се збив тебе так дуже

Та зо шкіри обідрав?»

«Царю, пане! - рік Бурмило,-

Горенько мене постигло!

Се Микита все зробив.

Через нього муки много

Я приняв,- ох, мало свого

Я життя не загубив!»

Ух! Затупав цар ногою!

«Я короною ось тою

Заклинаюсь: не уйде

Сей злочинець злої муки!

Дай мені його у руки,

То до завтра не дожде!»

Потім трохи мислі ладив

І з сенатом раду радив:

Щоб Микиту взять на гак,

Постанову мав велику.

Приклика Кота Мурлику

І до нього мовить так:

«Ти, мій вірний Кіт Мурлика,

Хоч постава не велика,

Та розумний ти за трьох.

Ось тебе я шлю: піди ти

Сам до Лиса до Микити,

У його злодійський льох.

І кажи, щоби як стій

Він у двір явився мій!

Загрози йому, що гака

Не мине й тяженьких пут,

Як на суд не стане тут

Лис Микита, гайдамака!»

Кіт Мурлика поклонився

І в дорогу спорядився,

Хоч по шкірі дер мороз;

Страх не рад він був тій чести,

Та що цар дав, їж до решти!

Сперечатися не мож.

Кіт Мурлика до дороги

Добре взяв за пояс ноги,

В торбу впхав печену миш

І лісочком, холодками,

Так на підвечерок самий

Він прибув до Лисович.

Стукнув в браму, дожидає…

Лис в кватирку виглядає.

Кіт Мурлика шапку зняв,

Поклонивсь йому низенько,

Привітав його борзенько

Та й такі слова сказав:

«Не прогнівайся, нанашку!

Не приніс я жадну фрашку,

Але царський вам наказ:

Другий раз се цар, наш владця,

Через свойого післанця

На свій суд ось кличе вас.

Що тут довго говорити!

Дуже цар на вас сердитий,

Тож я раджу вам: ходіть!

Цар поклявся на корону:

Як не ставитесь до трону,

То пропащий весь ваш рід».

«Мурцю! - скрикнув Лис Микита.-

От не ждали! От візита!

Боже милий, як я рад!

Ну, ходи в мої обійми!

А про те казать не смій ми,

Щоб як стій іти назад!

Таж Лисиця, твоя тітка,

Так тебе видає зрідка,

Що не пустить нас під ніч.

А маленькі Лисенята,

Чи ж вони пустили б брата?

Ні, то неможлива річ!

Повечеряєм гарненько,

Проспимося, а раненько

Холодком - та й в божу путь!

Я про царський суд не сто́ю.

А що рад піду з тобою,

Ти про сеє певний будь!

Он з Медведем інше діло!

Ти розваж: прийшов Бурмило,

Мов розбійник, у мій двір.

Та й до мене з криком, фуком,

З величезним в лапах буком -

Я ж малий, слабенький звір!»

«Ой, нанашку,- рік Мурлика,-

Ласка ваша завелика…

Але ліпше ми не ждім!

Ніч чудова, місяць світить…

Попрощайте жінку й діти,

Та й у путь як стій ходім!»

«Мурцю,- каже Лис,- май розум!

Ніч не тітка, ми не возом

Будем їхать, ні літать.

Всяка погань лісом лазить,

Ну ж но хто на нас наважить!

Ні боротись, ні втікать!»

Ті слова Кота Мурлику

Кинули у дрож велику.

«Ваша правда,- він сказав.-

Мушу на ніч вже лишиться…

Та скажіть, щоб поживиться,

Де б я тутка що дістав?»

«Що ж, не гнівайсь, Мурцю дільний!

Чоловік я богомільний,

Піст твердий держу день в день.

Та тобі вже я придбаю

Найсмачніше, що лиш маю:

Крижку меду з'їж лишень!»

«Меду? Тьфу! - відрік Мурлика.-

Най Бурмило мід той лика!

Ним мене ти не вкорми́ш!

Та у вашому фільварку

Чей же є де в закамарку

Хоч одна порядна миш?»

Лис Микита рік до Мурка:

«Ти жартуєш! Навіть турка

Я б мишми не трактував!

Що ти видумав, небоже!

Миші їсти!.. Милий боже!

Про таке я й не чував!

Та як ми́шей ти бажаєш,

Мурку любий,- тут їх маєш,

Що хоть ними гать гати!

Тут