Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Мишей тьменна тьма, мій синку,

І близенько нам іти!»

«Ах, нанашку мій наймильший,

Поведіть мене на миши!

Я на миші дуже звик!» -

«Добре! Так ходи ж за нами!»

І полізли бур'янами,

Аж де війтів був курник.

Там в стіні діра пробита,

Нею часто Лис Микита

Ніччю в курятник гостив;

Вчора ще пустив він крові

Війтовому Когутові,

Аж Когут і дух спустив.

Війт, зо злості зчервонівши,

З Когута лиш пір'я вздрівши,

Крикнув: «Ні, вже не стерплю!

Мушу злодія зловити!»

Край вікна дав присилити

Мотузяную петлю.

Лис Микита се пронюхав

Та й говорить: «Мурку, слухай,

Як там мишки цвіркотять,

Мов горобчики невинні!

А ось тут і дірка в глині -

Тільки влізти та й хапать!»

«А безпечно ж тут, нанашко?

Нині за біду не тяжко,

А війти - то хитрий люд!» -

«Га,- говорить Лис зрадливий,-

Хто занадто боязливий,

Най такий покине труд!

Всередині там не був я

І про хитрощі не чув я,

Та коли боїшся ти,

То ходім раніш додому,

Повечеряєм по-свому:

Редьку й медові соти́».

Кіт Мурлика застидався.

«Що, гадаєш, я злякався? -

До Микити він озвавсь.-

Страх не є котяче діло!»

І у дірку скочив сміло,

І шасть-прасть! в сильце спіймавсь.

Ой, повис він у воздухах,

Затріпавсь, та по тих рухах

Шнур ще дужче горло стис.

Кинувсь - вдаривсь до одвірка!

А згори, де клята дірка,

Заглядає зрадник Лис.

«Ну, що, Мурцю мій наймильший,-

Каже він,- смакують миші?

Правда, що за пишний смак!

Хочеш солі? Я покличу,

Або в війта сам позичу,-

Чи волиш все їсти й так?..

Ого-го, вже й ти співаєш!

Але славний голос маєш!

Тенор! Ах, люблю на смерть!

Жалібно, аж ллється в душу!..

Ох, бігме, я плакать мушу…

Ну, спасибіг за концерт!»

Раптом двері заскрипіли,

Війт роздягнений, спотілий

З палицею сам впада;

А за ним сини і слуги,

Сей з ременем, з буком другий -

Ось де Муркові біда!

«Бийте злодія! - війт крикнув.-

Вчора Когута нам смикнув!

Бийте, поки спустить дух!»

І луп-цуп! летять удари…

Мій Мурлика з уст ні пари,

Мов осліп уже й оглух.

«Бийте!» - війт кричить і кропить.

Втім Мурлика скік! Як вхопить

Пана війта за сам ніс!

Хруп та й хруп, мов миш велику,

Кігтями роздер всю пику,

Мовби гречку грабав біс.

«Гвалт! Рятуйте!» - крикнув з болю

Війт і впав, як сніп, додолу.

Всі до нього.- «Гей, світіть!

Гей, води? Гей, губки, вати!»

Кинулися кров спиняти,-

Вже й не в голові їм Кіт.

А в Кота тверда натура:

Лиш відсапав та й до шнура,

Взявся гризти і кусать.

Далі шарпнувся щосили,

Шнур урвався, і в тій хвили

Кіт свобідно міг гасать.

Ну, він ми́шей відцурався,

В курнику й не обзирався,

А, задравши хвіст, як міг

Драпнув в дірку та до ліса,

А лісами, мов від біса,

Просто в царський двір прибіг.

Як уздрів його Лев-батько,

Збитого, мов кисле ябко,

З злості аж позеленів.

«Що? - кричав звірів правитель.-

Чи знов сміє той урвитель

Насміхатись з моїх слів?

Ні, вже того забагато!

Будь я пес і пес мій тато,

Коли се йому прощу!

Військо шлю на гайдамаку!

Скоро зловлю,- на гілляку

І гніздо все розтрощу!»

Грізно цар ревів і тупав,

Був би Лиса з кістьми схрупав,

Якби мав його в руках.

Аж як гнів пройшов безмірний,

Виступив Бабай покірний

І сказав при двораках:

«Царю, явна річ, не скрита:

Вольний є козак Микита,

Право ж каже тричі звать

Винного на суд твій, пане.

Аж як третій раз не стане,

Суд заочний видавать.

Що в тім правди чи неправди,

Що про нього клеплють завжди,

В те не входжу,- та для всіх

Рівне право! Тож пошли ти

І мене ще до Микити,

Чей, прийде до твоїх ніг».

Цар махнув лиш головою,

Дав знак згоди булавою,

Та ні слова не сказав;

А Бабай як стій зібрався,

У дорозі поспішався,

В Лисовичах на ніч став.

Лис собі в вечірню пору

З діточками коло двору

Розмовляючи гуляв,

Аж тут голос у діброві

Обізвався: «А, здорові!

Ось до вас я причвалав!»

«Ах, Бабай! Чи ти се, стрику?

Ну, мабуть, якусь велику

Новину несеш до нас!

Ти втомився? Ти сумуєш,

Ну, до хати! Заночуєш,

То й балакать буде час».

Всі гарненько привітались,

Про здоров'я розпитались,

Випив вишнячку Бабай.

Сів на приспі, віддихає,-

Лис про царський двір питає:

«Ну, балакай, не зітхай!»

«Гей, синашу, схаменися,-

Так сказав Бабай до Лиса,-

Що за збитки робиш ти?

За що ти з післанців кпишся?

Чи направду ти боїшся

На той царський суд іти?

Я ж гадаю, синку милий,

Що ти зможеш в одній хвили

Ворогам заткати рот.

Адже всі їх глупі мізки

Проти твого стоють тріски!

Отакий то весь народ!»

«Правду кажеш, любий стрику,-

Рік Микита,- і велику

Ти охоту в мні підвів.

Що