У дзеркалі життя й літератури - Чуб Дмитро

Проте продовжував ходити до Марусі. Люди бачили її тієї ночі з Грицем. Відомо було також, що Маруся пробувала втопитись, але її врятував обозний Іван Іскра, її приятель з дитячих років. Вона йому теж подобалась, і він часто переживав за неї.

Суд, як пише авторка, відбувся

перед полковником Мартином Пушкарем, в присутності Семена Горбаня, що був на той час війтом у Полтаві, перед суддею, Богом і людьми, Чурай Маруся — на підсудній лаві, а пів-Полтави свідків за дверми.

Найпершим свідком і позовником була мати Гриця, вдова Бобренчиха, яка всіми силами намагалась довести, що вбивцею її сина була Маруся. Інші свідки доводили, що Гриць теж звів Марусі життя, бо мав з нею одружитись, а ходив до другої дівчини. Свідки також бачили, як Гриць перед смертю йшов уночі додому напідпитку. До того ж сама Маруся, почувши про смерть Гриця, прибігла, припадала до нього з слізьми й нібито розповідала, як вона готувала зілля й отруїла Гриця.

Марусина ж мати просила полковника Пушкаря не ганьбити даремно її дочки, що Маруся змалечку бавилась з Грицем, разом виростали. Та судців та всіх присутніх дивувало те, що Марусяна суді не сказала жодного слова, сиділа мовчки, мов закам'яніла.

Тоді член суду Семен Горбань підсумував, що Григорій Бо-бренко 4 роки був у походах, воював на Пиляві, і на Жовтих Водах, і скрізь, де поак Полтавський воював. Що він посватав Галю Вишняківну, але не був байдужий і до Марусі, а тому, мовляв, ймовірно, що Маруся його отруїла, підсипавши отрути до вина.:

Чи це свідомо, чи під впливом хвилі, Як не було, а ревнощі — це сказ. Так стався злочин. Хлопець у могилі. І от стоїть убивця перед нас ...

А через те, що підсудна весь час мовчить і не відповідає на питання суду, то суддя запропонував, щоб з нею поговорив кат, тобто віддати на муки, щоб призналась. Але, почувши таку пропозицію, обозний Іван Іскра сказав:

— Панове, це жорстоко.

І Божі сльози не падуть з ікон? То де ж воно всевидющеє око? Це ж глухоаспидський закон!

А Лесько Черкес з обуренням крикнув з гурту: Та що це, люди? Дівчину на муки? І він вихопив з-під поли шаблю, але йому відразу скрутили руки й хотіли роззброїти. Та він мав таку силу, що всіх відкинув від себе і одним плигом був уже біля суддів і так рубонув шаблею по столу, що

Суддя здригнувся. Одсахнувся натовп. Горбань охляв од вуба до халяв. Козак спітнів. Козацька шабля навпіл. А стіл стоїть. Так само, як стояв.

Знявся рейвах, сперечалися свідки, але поволі вгамувались, а Леська вирішили оштрафувати за бешкет.

На четвертий день суду, коли вислухали багатьох свідків, на пропозицію полковника Пушкаря, суд ухвалив, що Марусю треба покарати, згідно із законом, на смерть, але в який спосіб, про це треба запитати райців, тобто радників, лавни-ків та возного Тоді з присутніх підвівся Іван Іскра, син Якова Остряниці, який змалечку знав Марусю, знав її пісні, які козаки співали, йдучи в похід:

Увесь блідий, аж під очима чорно.

— Я прошу, люди, вислухать мене. Багато слів страшних тут наговорено. Ніхто не говорив про головне.

Я може божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша.

Ця дівчина не просто так Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава, її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібне на війні? Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни Безсмертні будуть у її словах. Вона ж була, як голос України, Що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару Хох трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу. До цього болю що іще додам? Вона піснями виспівала душу. Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок — і скінчиться справа. І славний рід скінчиться — Чураї. А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?

Та речник суду, Семен Горбань, сказав, що пісні Марусині тут ні до чого, бо вона за інше суджена, а слова Івана Іскри не можна брати до уваги, бо він особа зацікавлена, він теж давно любить Марусю. І, зрештою, суд виносить вирок покарати підсудну смертю через повішення. За три дні Марусю мають повісити під Полтавою, де мають спорудити відповідний поміст.

Наступного ранку Полтавський полк приготувався до походу, а обозний Іван Іскра вже поспішав на баскому коні до Білої Церкви, до Богдана Хмельницького з донесенням, що полк вирушив на допомогу, і щоб рятувати Марусю.

Ліна Костенко уміє соковито, майстерно змалювати кожну подію, уміє загострити кульмінаційні моменти у розділах твору, її твір прозорий, вражаючий, оригінальний своєю лексикою, знанням народньої мови. Ось як майстерно авторка показує образ Полтави в ті тривожні часи:

Багряне сонце. Дужка золотава Стоїть над чорним каптуром гори.

На п'ять воріт зачинена Полтава Ховає очі в тихі явори.

Спадає вечір сторожно, помалу, Ворушить зорі в темряві криниць. Сторожа ходить по міському валу, І сови сплять в западинах бійниць.

Вартуй! Вартуй! — з Курилівської брами. Вартуй! Вартуй! — від Київських воріт. Уже стоять вози під яворами. Полтавський полк виходить у похід.

Годуйте коней. Неблизька дорога. Благословіть в дорогу, матері. А що там буде, смерть чи перемога, — Полтавський полк виходить на зорі!

Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей. І що там варт чиясь окрема доля, Той тихий зойк у безмірі ночей?

Вогненна зірка в небі пролітала, Сичі кричали, вісники біди. На сто думок замислена Полтава Вербові віти хилить до води ...

Самотній вершник зникне за туманом. Сторожа вслід подивиться йому. Той вершник зветься Іскрою Іваном. Йому сьогодні тяжче, ніж кому.

Тим часом Маруся вже четвертий день сидить у в'язниці, чекає смерти, перебираючи в пам'яті все своє минуле життя, думає про тих, що пішли на бій проти ворога, думає про Гриця:

Далекий гомін сповнює в'язницю. Десь вітер гонить куряву руду. Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю, Що я тебе в похід не проведу.

Що кожен їде, — і вогню, і грому — Всього там буде в клекоті доріг. А ти лежиш на цвинтарі старому, Де ще ніхто з козацтва не поліг ...

І Маруся чує, як іржуть коні, як полк виходить у похід, а по всій Полтаві дзвонять дзвони і уявляє, як плачуть матері.

І вона згадує своє дитинство, як вона разом з Іваном бавилась, як на Водохреща ставили на льоду хрест, як ішло безліч людей по свячену воду. Згадує Маруся і свого батька, Гордія Чурая, який загинув у страшному нерівному бою проти поляків, а Павлюк не витримав і здався, але ляхи здерли з нього живого шкуру.

А Іван Іскра тим часом уже наближався до Білої Церкви. Йому пощастило, він без затримки потрапив до гетьмана Богдана Хмельницького, який сидів у шатрі за похідним столом. Поруч писар Виговськпй сидів над паперами. Гетьман підняв безсонням обпалені очі. Він був у тривозі, під Києвом точились вирішальні бої: Кожної миті хитнутись могли терези. Почувши повідомлення про те, що Полтавський полк уже в дорозі, гетьман зрадів, але помітив щось сумне в обличчі Іскри й запитав, що сталось. Довідавшись, що засудили на смерть піснярку Марусю, гетьман замислився, обхопивши руками голову. Він звелів взяти свіжого коня, а як Іскра повернувся до шатра, то гетьман подав йому свій наказ у справі Марусі.

А наступного дня вранці в Полтаві й біля Полтави все кипіло:

Біля воріт юрмилися цікаві,

Чого вже там ті люди не верзуть?

Вже кат прийшов, аж трухнуло в Полтаві:

— Везуть Марусю, людоньки, везуть! —

... Хто їх веде — і доброго, і злого? Де є та грань — хто люди, хто юрма? Людей у брамі стримує залога. От добре, що хоч полку вже нема.

Бо як би їм на все оце дивитись? І проти кого вихопить шаблі? Та краще вже самому задавитись, Як дівчину побачити в петлі!

Авторка чудовий психолог: вона вдало схоплює душевний ^тан Марусі, і як по-різному на цю подію дивиться юрба, які протилежні думки нуртують серед людей. Люди вже знали, що Марусиної матері не пустили за місто, де має відбуватися страта, і вона лишилась дома напівжива. А Марусю вже підводили до помосту, де була шибениця:

Вона ішла. А хмари, як подерті. І сизий степ ще звечора в росі. І з кожним кроком до своєї смерти Була усім видніша звідусіль.

Стояли люди злякані, притихлі, Вона ішла туди, як до вершин. Були вже риси мертві і застиглі, І тільки вітер коси ворушив ...

І вже тоді, коли Марусю висповідав священик, а кат уже накинув на її голову мішок, коли всі були в страшному напруженні, навіть ті урядові особи, що прийшли, щоб засвідчити смерть, раптом у численну юрбу врізався вершник:

Зметнувся кінь, у піні, дибалистий, Папером вершник у руці стрясав: — Спиніться! Гетьман вас уповновластив Читати вголос цей універсал!

Ця несподіванка внесла розгублення: суддя стояв ні в сих, ні в тих. І раптом заридали люди. Хтось метнувся до міста повідомити матір, метушився кат, кричали люди, і страшно було дивитися на вираз лиця Івана Іскри, що привіз листа від гетьмана. А за хвильку отаман Гук читав наказ гетьмана:

... В тяжкі часи кривавої сваволі Смертей і кари маємо доволі.

І так чигає смерть вже звідусіль, І так погребів більше, ніж весіль. То чи ж воно нам буде до пуття — Пустити прахом ще одне життя ?

Чурай Маруся винна ув одному: Вчинила злочин в розпачі страшному. Вчинивши зло, вона не є злочинна, Бо тільки зрада є тому причина.

Не вільно теж, караючи, при цім не

Урахувати також і чеснот.

її пісні — як перло многоцінне,

Як дивен скарб серед земних марнот.

Тим паче зараз, як така розруха. Тим паче зараз, при такій війні, — Що помагає не ві ашати духа, Як не співцями створені пісні?

Про наші битви — на папері голо Лише в піснях вогонь отой пашить. Таку співачку покарать на горло, — Та це ж не що, а пісню задушить!

І, передихнувши, отаман Гук продовжував читати своїм гучним голосом, якого вистачило б і на 5 Полтав:

— За ті пісні, що їх вона складала, За те страждання, що вона страждала, За батька, що розп'ятий у Варшаві, А не схилив пред ворогом чола, — Не вистачало б городу Полтаві, Щоб і вона ще страчена була ...

І Богдан Хмельницький наказав скасувати вирок, а суддям висловити догану, щоб надалі без відома гетьмана не важились на самочинні страти.

Після цього Іван Іскра підбіг до помосту і збив смертницьку драбинку, а якісь жінки кинулись до Марусі. Вона ж стояла, мов застигла в русі, — уже по той бік сонця і життя.

І не було ні радости, ні чуда.

Лиш тихий розпач: вмерти не дали.

їй говорили, а вона не чула.

І коли матір підвели,

Вона відразу наче спам'яталась,

І відхитнулась від того стовпа,

І якось наче здалеку верталась,

Чогось вперед руками, як сліпа ...

Переживши трагедію дочки, Марусина мати довго вже не прожила: за півтора тижня її на той світ осінь провела.