У дзеркалі життя й літератури - Чуб Дмитро
ОЛЕКСАНДЕР ОЛЕСЬ — СПІВЕЦЬ КРАСИ І НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ
Серед поетів першої половшій 20-ГО СТОЛІТТЯ ТЯЖКО знайти поета, рівного Олесеві, що поклав би стільки сили, стільки свого серця й таланту в поетичні рядки, оспівуючи красу природи, красу людської душі і боротьбу нашого народу за своє визволення; немає поета, що гак би болів і відтворював у поетичній формі трагедію нашої Батьківщини. Немає також і поета в цей. період, що так би хвилював душу нашого народу своїм простим, але мистецьким словом. Недаром nie ля Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки ім'я Олександра Олеся ми промовляємо з такою пошаною.
І справді, коли пригадаємо часи визвольної боротьби України, роки 1917 — 18, то тоді на всіх вечірках, святах, на урочистих зборах, на національних святах чулися палкі цитати з його поезій, лунали пісні, покладені на його слова. Вони хвилювали й поривали приспану країну до боротьби, до чину, будили національну свідомість. Недаром від 1930 до 1958-го року його творчість була під цілковитою забороною. Тільки дякуючи Максимові Рильському та його однодумцям, у 1958 році його частково реабілітовано. Виправдуючи Олеся перед урядовими чинниками, Максим Рильський доводив, що багато друзів поета, коли він був на еміграції, помилково було репресовано чи знищено і що це, мовляв, штовхало Олеслі в табір ворогів Радянського Союзу. Але вже кілька останніх років Олеся знову не друкують, зокрема після падіння Шелес-та. Y 1978 році минуло 100-ліття з дня народження Олеся, але в Україні не було жодної згадки про цей ювілей, про перевидання його творів, які востаннє були видані в 1964-му поці. Так мовчанкою минуло століття з дня смерти Гната Хоткевича, 150 років з дня народження Я. Щоголева, без видання їх творів.
Говорячи про невмирущу творчість Олеся, мимоволі Ja-питаємо, хто ж такий був Олесь, який ще в 1903 році писав поезії російською мовою, яка сила звела його на український шлях патріота й борця.
Народився Олександер Олесь (справжнє прізвище Кан-диба) 1878 року в селі Крига, біля Білопілля, на Сумщині. Батько керував промисловими роботами одного підприємця росіянина й часто жив поза межами України. Олесь згадує батька, як дуже добру людину. Та коли Олесеві було ІЗ років, батько помер. Мати походила з села Верхосулля, ЛеГ>е-дннського повіту, і Олесь змалку виростав більше в матері, Іta селі. Дитинство йому здавалось "одним золотим днем". Все, що він бачив у степу, в садку, на річці Сулі, здавалось йому "суцільною казкою природи".
Читати Олесь навчився від матері в 4 роки, там же вчився в школі. Свій перший вірш написав, коли йому було 9 років, але російською мовою. Але, як згадує сам Олесь, в 11 років він уже знав багато віршів "Кобзаря" напам'ять . V 15 років Олесь їде до Харкова і складає іспити до Хліборобської школи. Цікавився різними мовами, працював над вивченням індійської, польської, болгарської й сербської. V школі редагував журнал "Комета", де друкував і свої вірші українською й російською мовами. Початки національної свідо мости прищепив йому його приятель Петро Радченко, що теж писав повісті українською мовою. Впливали на його свідомість і вчителі. Олесь тоді читав багато українських та російських клясиків. Великий вплив на майбутнього поета зробили своїми творами німецький філософ-ідеаліст Шопен-гауер та письменник Гергардт Гавптман. З українських перечитав, крім Шевченка, твори Лесі Українки, Старицького, Чернявського та інших
Олесь ще змалку дуже любив театр. Іноді взимку він ішов за 12 версгв до іншого села, щоб побачити якусь українську виставу.
Закінчивши в Харкові Хліборобську школу, Олесь вступив до Київського Політехнічного Інституту, але через мате-ріяльні нестатки не закінчив його, а пішов працювати практикантом на цукроварню Харитоненка, де став одним з організаторів театру, в якому сам брав участь в багатьох п'?;"ах.
V 1903-му році вступив до Харківського Ветеринарного Інституту. Звідси за власним бажанням Олесь вирушає в серпні 1903 року до Полтави, на велике свято з нагоди 100-ліття "Енеїди" та відкриття пам'ятника батькові української літератури Іванові Котляревському. Це свято відбулося 30-го серпня 1903-го року. До речі, багато українців, що були свідками тієї епохальної для України події або були добре ознайомлені з нею, початок своєї національної свідомостн рахували від тієї дати.
Академік Сергій Єфремов писав у 1913-му році— що той Х.ень багатьом скинув полуду з очей, показавши, з одного боку, божевільні утиски царського уряду, а з другого — силу української ідеї. Власне 100-ліття "Енеїди" припадало на І 898-ий рік, але царський уряд не давав дозволу на відкрит-я й побудову пам ятника. І це тяглося аж до 1903-го року, хоч у Львові було відсвятковано своєчасно. Там виступали з доповідями Михайло Грушевський, Олександер Колесс? та Степан Смаль-Стоцький з Чернівців.
Тож в історії українського руху свято відкриття пам'ятника Котляревському стало поворотним моментом. Сучасники тих подій розповідають, що на свято з'їхались тисячі людей з різних кутків України. Досить сказати, що як згадує історик Дм. Дорошенко, весь поїзд з Києва до Полтави роз-
Олексаидер Олесь. Фото з 1900 р.
мовляв тоді українською мовою, бо ним їхали українці на свято. Багато прибулих від залізничної станції до центру Полтави йшли пішки, щоб дорогою побачити і гору Панянку, і будиночок, де жив Іван Котляревський, і дерев яну церкву, яку збудував останній кошовий Запорізької Січі Петро Кал-нишевський. Серед прибулих були Леся Українка, її мати Олена Пчілка, Гнаг Хоткевих, Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Микола Чернявський, Борис Грінченко з пружиною, Мих. Старицький, композитор Микола Лисенко, Серий Єфремов, Саксаганський, Микола Міхновський Іван Липа. А з Галичини приїхали: Василь Стефаник, проф. Смаль— Сто-цький, композитор Колесса, Студинський, композитор Вах-нянин, проф. Сімович, член Галицького сойму Романчук та ін. 30-го серпня відбулося урочисте відкриття пам'ятника
Котляревському, але влада так боялась якихось демонстрацій, що навколо стояли лаги кінного війська, а в ближчих подвір'ях їхні резерви. Пам'ятник, збудований за проектом полтавського архітекта Позена, виглядав чудово. Під пам'ятник склали вінки. Поклав і Борис Грінченко. Присутні вітали оплесками кожен вінок. Увечорі відбулась академія чи свято. На сцені засідала комісія на чолі з міським головою Чрегубовим. Делегатам з Галичини дозволили виголошувати вітання українською мовою, а наддніпрянцям — лише російською. Коли на кін вийшов член галицького парляменту Романчук, то овації були такі, що він довго не міг промовляти. Як овації втихли, він сказав "Слава тобі, славний городе" ... і знову рясні овації. Рідна українська мова електризувала публіку. Як згадують сучасники тих подій, здавалося, що скоро розваляться стіни від овацій. Так вітали кожного промовця, що говорив українською мовою.
Та коли почав вітати делегат з Наддніпрянщини, Трегу-бов перервав і заборонив промовляти. Тоді виступив Микола Міхновський від харківської адвокатури й категорично заявив, що його привіт написаний українською мовою, а тому, що вона заборонена, він забирає свій привіт назад, а лишає тільки обкладинку. Так зробив і Коцюбинський та всі подальші. В цей час один з делегатів, Гулачок, крикнув: "Українці! Тут нам нічого робити, лишаймо залю". Переповнена заля швидко спорожніла, а міський голова Трегубов був іак вражений несподіванкою, що, зомлівши, впав на підлогу. Його аж до 12-ої години ночі приводили до притомности.
Наступного дня увечорі відбувся концерт хору, що складався з 150 осіб. Керував ним батько україської музики композитор Микола Лисенко.
Все це справило таке сильне враження на всіх присутніх, що тяжко собі уявити. Це була перемога українства. Тут Олесь познайомився з багатьма письменниками, а також Іваном Липою, що пізніше був міністром здоров'я в українському уряді 1918-го року. Він порадив Олесеві припинити писати російською мовою. Цей Іван Липа був батьком відомого Юрія Липи, що загинув, будучи лікарем в УПА, де керував санітарною частиною.
Повернувшись до Харкова, Олесь набуває більшої попу-лярности, його скрізь запрошують, а в пресі друкують його українські поезії. У 1904-му році виходить його перша збірка поезій "З журбою радість обнялась". Про свій перший спів він говорить в поезії, датованій 1904-м роком:
В дитинстві ще ... давно колись Я вибіг з хати в день майовий... Шумів травою степ шовковий, Сміявся день, пісні лились...
Весь Божий світ сміявсь, радів... І я не виніс щастя-муки, І задзвеніли в серці звуки, І розітнувсь мій перший спів.
Уже в цій першій збірці Олесь виявився першоклясним ліриком, який умів чудово змалювати явища природи, її красу, власні настрої:
Ах, скільки струн в душі дзвенить! Ах, скільки срібних мрій літає! В які слова людські їх влить?! Ні, слів людських немає... Вони ж так прагнуть в слові жить... Так часом весь в огні горить, Стражда закоханий докраю, І слів не зна, в які б він влить Зумів любов свою безкраю... Вона ж чекає і мовчить...
Дуже популярним був поет і серед молоді, студентства. Його чисті романтичні чи любовні поезії, не забруднені еротикою, але переплетені красою природи, молодь переписувала собі в зошити, альбоми, деклямувала при зустрічах, на вечірках. Часто він писав і мініятури. Ось один зразок:
Коли хочеш знать, серденько,
Як тебе люблю,
Є тут гай один близенько,
Там щебече соловейко про любов мою.
Багатьом відомий вірш "Чари ночі", який він написав V 1904-му році і який свідчить про досконалість і майстерність автора. Цитуємо окремі куплети з того вірша:
Сміються, плачуть солов'ї І б'ються піснями в груди: "Цілуй, цілуй, цілуй її, — Знов молодість не буде!
Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада: Весна іде назустріч нам, Весна в сей час нам рада.
На мент єдиний запиши Свій сум, думки і горе — / струмінь власної душі Улий в шумляче мор°
Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок шепоче...
Як іскра ще в тобі горить І згаснути не вспіла, — Гори! Життя — єдина мить, Для смерти ж — вічність ціла...
Уже в першому періоді його творчости бачимо вияви його думки й сподівання про долю України:
Сніг в гаю ...
