Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Ану, скільки я можу без дихання витримати? І вже здається мені, що я в могилі, закопана, не можу вирватися. Я ще ж жива! Тоді стає так страшно, що я чимдуж зриваюся з подушки і дозволяю собі дихати. Яке щастя! Це ж якась йоґічна вправа, як я тепер тямлю, а я сама собі тоді таке видумувала.

Оце почуття окремішности не завжди було таке, що я самотужки виповнювала її змістом. Налітали напади отого — чогось нема, чогось бракує, а чого — не знаю. Такі напади гіркого горя та сліз я переживала, заховавшись у кожухах, що висіли над скринею у маленькій кімнаті. В великій — саме якраз повно музики. В нас же є грамофон і багато платівок, опера "Запорожець за Дунаєм" (чи вся? Сварку Карася з Одаркою дуже добре пам'ятаю.), марші, оркестри, а ще й румунські "дойни", в'язанка українських пісень... Отож ця музика розриває мені душу жалем. Мене ніхто не любить. А як же тебе любити? Чи не так само люблять, як Ганю, Льону, Колю? Ні, якоїсь особливої любови я хотіла, а такої на землі, у людських душах нема. Жаль за тим, чого нема. Тож я знала, що мама дуже добра, справедлива, правдива, що з нею можна бути, як із товаришкою... Ні, цей непояснений жаль! Цього, що навколо, не приймаю, а того, що моє й чия я, — не знаю, яке воно...

Хто б повірив, що це ця сама дівчина, яка не ходить, а бігає, з вискоком. Фізіологічна б'ючкість пульсувала в мені незалежно від змінних настроїв, що як літні хмари проходили через душу й щораз міняли свою форму. Це ж тоді налітали ні з того, ні з сього раювання, щастя, екстаза. Ось образок. Вітер, холодно, осіннє небо набурмосене, сіре, а мені це видається особливою красою. Я стою біля хвіртки у старому батьковому піджаку, підперезана зеленим поясом, і кажу собі: "Ні, мені не холодно! Дивись, яка гарна погода!.." з

І от одного весняного дня, — в Жашкові болото по вуха, — несподівано приїхав із Києва наш тато з громовою новиною: РЕВОЛЮЦІЯ!!!

Правда, революція вже тоді закрадалася, ще ніде нічого не видно було. Юхим, що недавно оце помер від сухот, в останні дні марив революцією. А то зимою була така сценка. Повна книгарня людей, посеред них стоїть якась жінка у білому кожусі. Може й родичка яка бабина Киріїна, бо з Городищ. І лається! На повну губу розносить багачів, та не кого, а Гарасима Гуменюка, що вона в нього робила за малий сніп, а він такий-сякий, кровопивця. Аж мама не витерпіла. — А чого це ви тут розперезалися? — Жінка набрала в рот води і потиху висунулася надвір. Але вражіння справила, насамперед на мене. Це було щось незвичайне. Досі я чула нарікання на діда тільки від тітки Мокрини.

Але події до Жашкова не доходили. Фронт стояв десь там, а газети з початком війни перестали до нас приходити. І тому це нове слово дихнуло чимось епохальним, небувалим, світової ваги подією. Як уже батько так радіє! Приїхав із Києва розбурханий, щасливий, піднесений, — царя скинули! Революція! Це він привіз із собою той всенародній настрій і дух, що тоді панував у Києві. Щось неподібне на все попереднє. Бо скільки я батька знала, то він був до політики байдужий. Тупчій, чи там хто, часто політикував, а батько тільки підтакував: "Еге-е!" — та й дрімав при тому. Тепер він наче заряжений електрикою.

Де й взялися портрети "Временного правительства", порозвішувані всюди на парканах. Я їх старанно розглядала, найбільше Керенського, бо про нього найбільше говорили. ("Ах, душка Керенскій!"). Що мені ці портрети кажуть? Якісь Чхеїдзе, Лібер... Порівнювала із членами царської родини, що були на календарних спинках, на великих портретах та на листівках. Було трохи шкода тих царівен у коронах-синіх стрічках на голові, як фантом, що на очах розпливається. Але скоро цей жаль зник. Подув свіжий весняний вітер у затхлу осінь.

Та коли батько привіз подув української весни, що нею він надихався в Києві, то в Жашкові революція виглядала якось інакше. Були маніфестації з червоними бантами, співали "Ви жертвою палі в борбє роковой" і "Атречомся от стараво мі-і-іра"...

І більш у Жашкові нічого такого революційного не було.

Ото й тільки, що батько привіз із Києва "Історію української культури" І. Огієнка та інші українські книжки. Огієнка ж найбільше пам'ятаю, бо такої книжки ще не траплялось мені читати, з такими далекими обріями.

Але треба було щось зо мною робити. Було у всіх нас таке переконання, що не можна навіть на рік переривати науку, бо потім важко поновлювати. Стягатися на гімназію для двох було ніяк, і так перед кожною виплатою за Ганю довго говорили в хаті, де взяти грошей. То вирішили повезти мене до Ставищ, в чотириклясову школу, з тим, що я там маю вступити до третьої кляси.

Ця школа типу півгімназії була до нас найближча. Там училися Кравченки і Мокринині хлопці. Там же в Ставищах жили мамині брат та сестри. І привезла мене мама нашою одноконкою до Ставищ та й залишилася я у дядька Маніла складати іспити.

Садиба дядька Маніла Кравченка це, мабуть, та сама, де народилася мама і що з неї вибрався на Жашківщину дід Пилип Кравченко. Той самий стиль: зразкова чистота і естетична охайність. Все подвір'я вкрите зеленим шпоришем, крім стежечки до криниці та шопи й клуні. Не вилазять на очі ні плуги, ні борони, як на хуторі Адамчику. Хата стоїть у густому садку, а всередині — ні пилиночки, чистесенько вимащена. Дядько Маніло мав ще більшу бороду, ніж дядько Явдоким, дядина — вміру привітна. А їх дочка Ганя, так років 16-х, наче зі сторінок української повісти зійшла. Дівчина, хоч води напийся. Правильні риси, клясично виточені, все вміру, скромненька, не дурна, хоч і не вчена. Моя двоюрідна сестра. Вдягалась вона по-ставищанському, такого у Жашкові не побачиш. Оце ж та катанка, що мама про неї нам багато розказувала, і що в неї всі дівчата тут у свято вбрані. Це не керсетка в талію, а вільна, трохи скісна жакетина з сивого рипсу, облямована по краях чорними оксамитними трикутниками. Дуже ефектна.

Зразкова Кравченкова хата стояла на бічній вулиці, що теж захрясла в зелені, аж хатів за садами не видно. А трохи пройдеш нею — виходиш на неозорний вигін, а там вражає височенний мурований червоноцегельний вітряк так поверхів на п'ять. Цього вітряка видно вже здалека, він надавав маєстату всьому краєвидові і всій Розкішній. Бо ми ще не в самому містечку Ставищах, туди ще треба йти ген-ген повз став униз та вгору. Ми тепер у передмісті, селі Розкішній, справді таки розкішному селі.

У перспективі цього вигону видно ту славнозвісну стави-щанську школу — масивну, кількаповерхову, з великими вікнами, — що вже вивчила кілька поколінь довколишніх спраглих освіти хуторян, селюків і міщан. М&ла й мене вчити, — тільки сталось навпаки. До третьої кляси я іспитів не витримала, і мене не прийняли. Поки приїхала за мною мама, я щось тижнів два жила в дядька Маніла.

Щоб так чепурно жити, як вони, і не виглядати бідними, треба було дуже ощадно триматися. Хотіла я якусь хустинку випрати та й узяла їхнє мило. І аж через багато років зрозуміла я, чому це дядина сказала: "Поїдеш додому, там випереш...". Тут мило теж велика розкіш, як і на хуторі, а моє неделікатне посягання на цю цінність викликало дуже делікатний натяк. Груба Гуменюкова дівчина його не зрозуміла.

І так я вже ніколи не бачила цієї чудо-дівчини, Гані.

Друга моя двоюрідна сестра, Оля ВаіЦенко, жила від школи далеко, десь за ставками, за садами-гаями у глибині села, що вже звалося не Розкішна, а інакше якось. Тітка Ялисовета мала шестеро дітей, Оля була друга після старшого, Олександра. Е, тут уже нема такої всебічної зразковости. Бідно й тісно, і хата стара, облуплена, покривлена, із затхлим духом всередині. Бідність тут вилазила з усіх дір. Та тільки ж садо-ок! Яблуками, грушами, сливами, вишнями, аґрусом — хоч греблю гати. І диво, Оля не має вже клясичної краси, як Манілова Ганя. Очі її поставлені по-монгольському широко, лице розплескане. Такий самий і брат Олександер.

В цій родині всі, починаючи від найстаршого, хочуть мати освіту. Олександер і Оля ходять до ставищанської 4-клясної школи. Це треба йти з п'ять верстов туди та п'ять назад щодня, — але ходять. Я дуже втішено з ними познайомилася, бо це були мого поля ягоди, так само охочі вчитися, як і я. Коли я нездобихом вернулась додому, навіть почала листуватися — з Олею окремо, а з довготелесим Олександром окремо.

Про мою освіту мабуть би не турбувалися, тим більше, що треба ж було чимось платити, тепер уже за двох. Але я інакше собі не мислила. Я критикувала все навколо і питала тих, хто були гідні цього: "Що це за життя? їсти, щоб жити, жити, щоб їсти? І це все. Виходу з цього колеса нема? Оце в цьому болоті й заснидіти?" — Шевченкове "Минають дні, минають ночі..." ставало все актуальніше. І мусів мене батько везти разом із Ганею восени до Звенигородки. Ганя мене в цей останній час муштрувала й підтягала до іспитів, як могла.

І ось хвилина від'їзду. Вже все на возі спаковане, там і дві плетені корзини, Ганіна й моя. Ми вже повдягані в дорогу. Посідали всі в хаті, помовчали, всі перехрестилися і мама сказала: "В путь добру!". Посідали ми на воза і мама ще раз нам навздогін: "В путь добру!". Ця формула полетіла за нами і в моєму самопочутті змішалася з першими хвилинами вирушання та завмирання серця, очарованого розкішшю дороги, руху, їзди. Це я вперше з дому в далеку дорогу надовго.

4

Привіз нас батько до Звенигородки і зупинився у "вратніка". Це ми так вимовляли російське слово "урядник". Дуже лагідний і порядний чоловік був цей "вратнік" з українським прізвищем на "енко", яке я тепер забула (Іваненко?). Він вийшов на пенсію і оселився в Звенигородці. Він і дружина — двоє ласкавих і без претензії старших віком людей. Оце в нього в хаті почула я вперше про більшовиків. Він казав татові: "Та програма в них дуже гарна, нічого не скажеш, тільки ж вони діють терором". "Красный террор..." — вперше почула я тоді. Вперше почула і нічого не зрозуміла. На вулицях Звенигородки були порозвішувані плякати: "Голосуйте за список нумер один", а поруч — "Голосуйте за список нумер два". Що це мені каже? А "вратнік" читав уже всі їхні програми і найбільше хвалив більшовицьку.

Ой, як смачно годувала нас "вратнічка"! Тільки ми більше, як тиждень там не пробули, бо наша сердечна господиня сказала, що їй важко доглядати столівників.