Спогади про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

Її голос, уся її поведінка, були такі переконливі що я нерішуче став перед дверима.

«Гаразд, я повірю тобі, але тільки з однією умовою,- сказав я врешті.- З цієї хвилини між нами не буде жодної таємниці. Ти вільна зараз нічого мені не пояснювати, але пообіцяй, що ніяких нічних відвідин більше не буде - нічого такого, що треба від мене ховати. Я ладен забути те, що вже сталося, якщо ти пообіцяєш, що надалі такого вже не буде».

«Я знала, що ти повіриш мені! - вигукнула вона, полегшено зітхаючи.- Все буде, як ти хочеш. Ходімо, ходімо звідси!».

Тримаючи й далі мене за рукав, вона відвела мене від тієї хатини. Дорогою я озирнувся - з горішнього вікна за нами стежило те саме жовте мертвотне обличчя. Що могло бути спільного в цієї істоти з моєю дружиною? І що могло пов’язувати її з тією простакуватою, грубою жінкою, яку я бачив учора? Це було для мене химерною загадкою, і я знав, що не матиму спокою доти, доки не розгадаю її.

Два дні після того я просидів удома, й дружина начебто чесно дотримувалась нашої умови; в усякому разі, вона не виходила й за поріг. Але третього дня я отримав очевидний доказ того, що її присяги було замало, аби покінчити з тією таємницею, яка змушувала її критись від чоловіка.

Того дня я поїхав до міста, але повернувся потягом не о третій тридцять шість, як завжди, а раніше - о другій сорок. Коли я прийшов додому, до передпокою вбігла перелякана покоївка.

«Де господиня?» - спитав я.

«Пішла, мабуть, погуляти»,- відповіла вона.

У мене одразу виникла підозра. Я кинувся нагору переконатися, що її справді нема вдома. Випадково поглянувши у вікно, я побачив, що покоївка, з якою я щойно розмовляв, щодуху біжить через поле до тієї хатини. Я все зрозумів. Моя дружина пішла туди й попросила покоївку покликати її, коли я повернуся. Тремтячи з гніву, я побіг униз і помчав до хатини, вирішивши назавжди покінчити з цією загадкою. Я бачив, як дружина з покоївкою бігли путівцем назад, але не став переймати їх. Тінь, що затьмарила моє життя, таїлася в тій хатині. Я заприсягся: хай станеться що завгодно, але цій таємниці буде покладено край. Навіть не постукавши, я крутонув ручку дверей і ввірвався до коридору.

На першому поверсі було спокійно й тихо. В кухні посвистував над вогнем казанок, у кошику згорнувся клубком великий чорний кіт, але ніде не було й сліду тієї жінки, яку я бачив минулого разу. Я кинувся з кухні до кімнати - там теж нікого. Тоді я вибіг сходами нагору й побачив, що в горішніх двох кімнатах теж нікого нема. В усьому будинку не було ані душі. Меблі й картини всюди були грубі, найдешевші, крім однієї кімнати - тієї, у вікні якої я бачив оте дивне обличчя. Тут було затишно, гарно, але всі мої підозри розгорілися лютим полум’ям, коли я побачив на камінній полиці фотографію моєї дружини на повен зріст - ту саму, яку вона замовила на моє прохання три місяці тому.

Я пробув там досить довго, поки не переконався, що будинок справді порожній. Потім пішов звідти з тяжким тягарем на серці. Дружина зустріла мене в передпокої, коли я повернувся додому, але я був занадто ображений і роздратований для того, щоб говорити з нею, тож пройшов повз неї до свого кабінету. Проте не встиг я зачинити двері, як вона увійшла слідом.

«Пробач, що я порушила свою обіцянку, Джеку,- мовила вона,- але якби ти знав усе, то, я певна, простив би мені».

«Ну то розкажи мені все»,- відповів я.

«Не можу, Джеку, не можу!» - вигукнула вона.

«Поки ти не скажеш, хто мешкає в тій хатині й кому ти подарувала свою фотографію, між нами не може бути ніякої довіри»,- відповів я й пішов геть із дому. Це було вчора, містере Холмсе. З того часу я не бачив її й не знаю нічого, що ж то за причина така з нею і з тією хатиною. Вперше між нами пролягла тінь, і це так мене приголомшило, що я не знав, як далі бути. Й раптом оце сьогодні мені спало на думку, що єдина людина, яка може щось мені порадити,- це ви; тож я поспішив до вас і з надією віддаюся до ваших рук. Коли я щось неясно розповів, питайте мене, будь ласка. Але благаю, порадьте якомога скоріше, що мені робити, бо я вже не маю сили терпіти ці муки.

Ми з Холмсом з величезною цікавістю вислухали цю химерну історію, яку він розповів нам уривчастим, надщербленим голосом, що свідчило про його надзвичайне збудження. Мій друг якусь мить сидів мовчки, замислено підперши рукою підборіддя.

- Скажіть-но мені,- мовив він урешті,- чи можете ви заприсягтися, що у вікні справді було людське обличчя?

- Обидва рази, коли я його бачив, я дивився здалеку, тож напевно сказати не можу.

- Однак ви кажете, що воно справило на вас неприємне враження.

- Його колір видавався мені неприродним, риси були на диво застиглі. Коли я підходив ближче, воно тієї ж миті зникало.

- Як давно дружина попросила у вас сотню фунтів?

- Зо два місяці тому.

- Чи бачили ви коли-небудь фотографію її чоловіка?

- Ні, в Атланті невдовзі після його смерті сталася велика пожежа, і всі її папери згоріли.

- Але вона все-таки мала свідоцтво про його смерть. Ви казали, що бачили його.

- Так, після пожежі вона замовила собі копію.

- Чи зустрічалися ви коли-небудь з кимось із тих, хто знав її в Америці?

- Ні.

- Чи пропонувала вона вам коли-небудь поїхати туди?

- Ні.

- Чи одержувала звідти листи?

- Ні.

- Дякую. Тепер я хотів би трохи поміркувати про цю справу. Якщо в тій хатині зараз ніхто не живе, у нас можуть виникнути проблеми. Коли ж її покинули тимчасово, що мені здається ймовірнішим, то мешканців учора хтось попередив про те, що ви йдете, і вони встигли