Предок - Королева Наталена
А Свангільд-князівна на лебеді-човні й по віках минулих усе виправдується, все погодитись не хоче:
— Сама доля вказала мріям серця мого Вільфреда Швено[190]. Він — Лебідь, так як і я. Чи ж випадково наймення білі, крилаті зустрілись?
І покохала королівна Свангільд не рівню собі, не короленка, а вільного вікінґа, морського орла, що інших законів, крім власної волі своєї, не знав.
Жадного берла, крім меча свого, він не знає і не шанує.
Де сягають до берега хвилі морські — там молилась Европа й тремтіла:
— Боже! Рятуй нас від диких норманів! — благала.
Але Свангільд, данська князівна зітхала, хоч і не чутно, але палко:
— Боже! Зроби, щоб вернувся вже Швено!
— Ой-ой!.. Думи, думи!.. Скільки дум… дум! — жалібно зітхали Дитинчата.
— Так! — притакує Нікса. — 3 вежі над морем мевами линуть вони…
А Ельфи над хвилями кидають сміх:
— Думи несли ми! Ми думи несли! Вільфреда ж носили сині вітрила, що мали на грудях своїх білого Лебедя знак… То вже був не "Швено" символ, але Свангільд-Зорі наймення… А ми — тільки думи несли! І нищили перешкоди. У вінок із чарівних цвітів наперстянок ми заплели і зв’язали Вільфредові дні та хвилинки щастя Свангільд. Ми ланцюгами скували їх. Ми!.. Ми!..
— Сила кохання… ах! Ах!.. — бризкають Нікси зеленоволосі. — Шлях, що ним іде воно, завжди був і є незбагнутий. Таємніший за хвилі… за бурі…
— І от: сум! Все сум… Скільки суму зростає з кохання!.. — тягнуть своєї Водяні Дитинчата.
— Замовкніть ви, Діти Суму! — бризкають на них пригорщами води прекрасні Нікси. — А ми гнали пустинею хвиль сині вітрила! Гнали стало, невтомно… з Лебедем білим і в серці, і в думках. З Лебедем у синіх вітрилах… Все той знак!
— А що осталось? Тільки сум! Все сум!.. — не мовчать Водяні Дитинчата.
— Прокляв бо свою доньку Свангільд її батько-король. Сказав: "Нехай же згинеш сама, і нехай згине твій рід! Нехай згине та, що кинула край свій, що виреклась крови й роду свого!"
— Руки до неба підніс… Місяць у небі сховався, щоб не бачити злоби людської…
— Так, так! Упало слово важке на ніжну Лебідку… — зітхають Нікси.
— Але ми заслонили тоді бліду Свангільд!.. Заслонили собою! — співають Ельфи. — Опили ми обоє Лебедів цвітом гірської наперстянки[191] — цвітом чарів міцних.
— А прокляття ж, що впало? Хто ж його понесе? — зітхають в імлі Потерчата.
— Донька остання з крови моєї, — тужно шепотить Свангільд. — На чужину я по щастя пішла. На чужині я свою долю знайшла. На чужині й та — остання! — помре… ані краю, ні дому свого не пізнавши. Скрізь своя — не своя, скрізь чужа — не чужа, не уйметься корінням, бо нерозважно вирвала я коріння з рідної землі!..
І не знає Адам: імла Стирі, приятелька дитячих мрій чи примара пра-пра-бабуні Свангільд схилилася й пестить його… Цілує очі, уста, чоло… Гладить волосся, що відблискує блідим сріблом місяця…
На хвилину видалось: що сам він пливе, коливаючись хмаркою…
Довкола — безмежна просторінь, без образів, без контурів, без барв… Як дійсний, прадавній хаос, коли ще "безодня не була означена і води не вміщені в межі свої…"
Глибоким зітханням скинув із грудей примару й опритомнів.
Оглянув кімнату, стіл, заложений скриптами…
Він — Адам Дунін-Борковський тільки "вчитель латинської мудрости" та "скриб", переписувач емірів!
Стосами навалені і переплутані коло нього пергаменти: самаркандські, кордовські… списки грецькі, латинські, арабські…
Ніколи вже не побачить він своєї срібної Стирі…
Тільки побратим Карльос, — як прийде за нього викуп, — перекаже Волині його привіт…
Побіжить там дальше Карльосове — а не його, Адамове! — життя… Там, де мало би пробігти життя Адамове…
Дивно це!.. Але — це так… Дивні, й незрозумілі речі бувають на світі…
Де Кастро! — вперше тільки тепер згадав, що знав це наймення ще вдома. Дійсно, десь близько біля їхніх маєтків, поміж іншими чужинцями, яких було повно на Волинській Землі[192], був і той еспанський рід… Здається, говорили про нього: "єретик"… Але про кого тільки не говорили того самого?
Юнаком іще був тоді Адам, і справи віри його не дуже цікавили, але пам’ятає, як усе життя було переткане одним питанням: де правдива, а де неправдива віра?
Знову струснув головою, випростався й засвітив лямпку — олійову, але з запашним олієм: іншого емір не дозволяв уживати в своєму домі.
Взяв у руку перо, бринькнув пальцем по гостряку: було загострене ідеально!
І перейшов очима по манускриптах, ніби повітав приятелів: Діодора Сицилійського, Касія Діона… перевів погляд на арабських істориків.
Ось — привабливий Ібн-ель-Атар, що описав Еспанію як країну казкових скарбів та чудес… Ось Ібн-Абґарі, закоханий у Севілю…
Це він, у числі захоплених арабами скарбів умістив ще й "30.000 дівчат і стіл Соломонів"…
Он там — найповажніший скрипт Ібн-Калду на: "Акбар Моджмуа", що найправдивіше й найдокладніше оповідає про "успіхи арабського меча…"
Усміхнувся:
— Неволя… але: чи вже ж така тяжка його, Адамова, неволя, коли порівняти її з неволею інших — таких численних! — бранців?
Він — невільник. Але ось, перед ним цілий світ знання та думок! Найширший і найвільніший світ, що йому він радо віддає все своє серце… Все?..
І раптом, у глибині його серця ясно блиснув погляд сяючих очей… Самих тільки очей! Обличчя бо, Адам не знає, не бачив іще його ніколи!
А очі обведені антимонієм…
— Як очі газелі! — переставив своє порівняння, сказане перед годиною.
Коли б не належали Ібрагімовій сестрі Зораї, ці очі могли б бути очима Ангела…
І що ж? Піде з цими "ангельськими" очима до гарему якогось еміра!.. А хоч би й до самого султана!.. А він, "сіді-Аадам"[193] як звуть його тут "агаряни" — чи сарацини![194] — схилятиметься й далі над сторінками Ель-Хатіба Ґранадського… Але ж — і вона любить книгу… мудрість… знання…
І раптом заспівав у душі вірш Омар-Каямів[195]:
— "Твоє личко — різблене з пелюстків дикої рожі…"
Кинув перо. Зняв зі стіни торбан. Сам, — на дозвіллі! — зробив його тут знечев'я. Бо ще хлопцем навчився не тільки "бити по струнах", але й робити бандури й торбани.
І тут, тепер, це його найбільша втіха й найліпший лік у хвилинах туги.
Кинув перепаску на плече й вийшов у сад тихий і свіжий як дівочий сон. Пішов далеко — аж до мармурової лавки, під шапками дактилевих пальм.
І попливла — як цівка густого, вібруючого меду — солодка мелодія.
Гарний, драматичний тенор обнявся з голосом інструменту… Звивався й плив, розходився з металевим голосом струн. Ніби посварившись… як розходяться на хвилю закохані, щоб незабаром обнятись іще палкіше.
Крізь мережу мімоз і пальм швидко й часто миготіли зорі. Ніч була, як жива істота:
"…блакитнокоса, срібнонога красуня"… — пригадав Адам порівняння памфілійської поетки Білітіс…
І досадно всміхнувся:
— Тільки ця красуня-ніч слухає моїх пісень!.. А "та"… або вже спить, або заглибилась у студії свого Корану… І не чує!..
Шарпнув знову по всіх струнах і затяг веселої. Але раптом урвав: по піску доріжки заскрипіли легенькі, жіночі кроки.
— Вона?.. — затріпотіло серце, а очі впились у блакитняву примару, що випливаючи на ясне тло стежки, то поринаючи в тінь дерев, легко підпливала до нього.
— А хоч би й не "вона"!., А все ж хтось зрозумів його тугу!..
Постать уклонилась здалека й зробивши ще кілька кроків, простягла Адамові загорнений у зелену, шовкову хустку пакунок.
Взяв і відчув дотик м’якого шовку та аромат шіразьких троянд.
Та ж не встиг спитати, як уже був сам.
Із хусточки випав шматочок пергамену. В пакуночку ж була пара гарненьких черевичків, гаптованих перлинками й сріблом. Без труду прочитав при місяці[196] гарне письмо:
— "В перший селямлик віддай, чужинче, ці черевички тій, кого кохаєш."
Все. Ні значка, ні наймення.
Протер очі: ні, не зникають, ні черевички, ні ароматна хусточка, ні пергамен. Тільки по післанцеві — й сліду нема!..
Почув, як у солодкій тривозі стукотіло власне серце…
— Ось вона — таємна "Мелісенда!"
Селямлик?.. Тобто — в п'ятницю… Але ж саме сьогодні — п’ятниця!.. День "щасливий між днями" — бо це "день шлюбу Магометового!"
Тому, в цей день дозволено посватаній дівчині вийти в сад, звичайно, в супроводі матері або батька й слуг: вільних, не рабів безправних, аби були свідки…
Можуть це бути й не слуги, але кревняки. Але, здебільша, задовольняються супроводом слуг.
Там, у саді, подасть черевички той, кого призначили дівчині за "судженого" батьки. Там дівчина поперше побачить його зблизька, як свого нареченого.
І, коли нелюбий — може не прийняти від нього черевичків.
Коли ж це "він", той про кого мріяла — радісно взує черевички. А принятий наречений, на знак згоди, віднесе з собою ті, що ззула[197].
Майже бігцем промайнув Адам попід Карльосовим вікном, притискаючи таємні черевички, що ними мала прийти до нього "казка його життя".
Не завважив навіть: чи світилось у побратима, чи ні…
— "Гасне бо каганчик приятельства, коли сходить зоря кохання!" — прошепотіли, немов тільки для себе самої, дівочі уста, схованої за хамаципарусами, загорненої в покривало жіночої постаті.
* * *
— Але, Хадіджо!.. Що примарилось тобі, моя зоре? Хто чув про селямлик? Та, ще й саме, коли брат учора виїхав!.. Я нічого не відаю. Ні сном, ні духом!.. Кажу ж тобі: я нічого про це чула, не знаю!
Емірова донька Хадіджа легенько відштовхнула велетенського гепарда[198] "Рустема" й ніжно обняла тіточку Зораю:
— Та ж чула я!..
Тулилась рожевою щокою до тітчиного обличчя й намагалась відсунути сувої Корану, що над ними схилялась Зорая.
— Чули про це всі цвіти в саду! А їм сказали соловії… Чули зорі на небі й бризки фонтану на воді!.. Правда, Рустеме, вони ж це мусіли й тобі переказати?
Зораїн мазунчик, гепард, ліниво позіхнув і витяг свої передні лапи.
— Бачиш? Для нього це така стара новина, що йому аж нудно про це слухати!
Зорая з лагідним усміхом відсунула інкрустовану слоновиною касету, що в ній зберігала особливо дорогоцінні сувої, і обняла прегарну — як пуп’янок "чайової" троянди, — племінницю.
— Ну, хай і так! Але ж нічого не знаю я! Чи ж би брат Ібрагім, без порозуміння…
Хадіджа стиснула Зораїні руки:
— Бо… саме про тебе, тіточко-газеле!.. Тому мусиш, — мусиш! — прийти в сад, як повний місяць, заслонений срібною хмарою! Нічого не відаючи з того, що написали поети-смертельники на землі!
Зорая споважніла:
— Дитино, я знаю, ти змалечку любиш вигадувати чарівні казки й "гратися в них".
