Предок - Королева Наталена
Розкрив жовтаво-білу, мов зі слоновини старої, надтріснуту шкаралупку і, вийнявши зелене зерно з червоними цятками, вказав лицарям:
— Фісташки — ніби символ самої мудрости — промовив з усміхом. — Мусять вони доспіти в солі та вогні! Бо за тверда лушпина їхня! Коли ж приправлені вони оттак — стане солодке зерно їх піднебінню мудрого. Коли не з обов'язку, а з любови чинить жінка, а як ще до того вона — невільниця, що хоче здобути волю, — вистачить її одної, щоб заступила гурт духів!.. Вистачить, як тієї Марджани[221] з казки, що було її досить одної на те, щоб приманити, зловити й учинити нешкідними сорок озброєних розбійників Алі-Баби, чого не міг зробити жоден каді[222] ані жаден герой-багатир… У моєму домі така Марджана — Ліндараха. Їй обіцяно волю і віно, якщо збереже Хадіджу від занадто химерної її "казки".
Далі вже пішла ділова розмова. Треба бо було добре обміркувати й приготовитись до прийдешніх подій.
* * *
По кількох днях із Яфи вирушила невелика каравана.
Зі слуг були в ній найвідданіші, що її допроваджували. Але були в ній, крім самого еміра Ібрагіма, його два сини, сестра та двоє чужинців-маґістрів… Прямувала каравана до манастиря "Дервішів води", де "сіді-Карльос переміг не тільки недугу, а й саму смерть".
І саме за думкою Карльоса зроблено цю подорож. Бо ж хотів він, покидаючи Святу Землю, попрощатись із могилою вірного Херонімо та чесним отцям дати частину святої реліквії по своєму прадідові Фернандові Святому, яку прислав йому братами францисканами патер Інніґо, разом з іншими дорогими пам’ятками.
Але не знали слуги, чого ж поїхала туди майже вся панова родина…
Не знали, також, що по кількох днях, що пробули "прочани з Яфи" в манастирі св. Катерини, сталися дві великі події. Першого дня перестала емірова сестра зватись Зорая, а була охрещена Марією. А потім дістала й нове прізвище — Дунін-Борковська…
Більш як по смерти матері плакала Хадіджа, прощаючися з тіточкою, в день її від’їзду "в борейські сторони".
Щиро й ніжно любила її, та ж, прощаючися з нею, невільно на Карльосові затримувала свої повні розпуки очі.
Плакала й Ліндараха, прощаючись із своєю улюбленою панією, хоч і було її серце повне радощів: була вона вільна, дістала щедре віно а поміж десятком узброєних людей та шістьма чорними й білими невільниками йшов у далеку чужину і її Юсуф…
Зорая ж хотіла взяти з собою тільки одну служницю.
Сказано бо: — "У подорож бери якнайбільше ослів і якнайменше жінок".
Тож брат їй порадив:
— Коли одну — то Ліндараху. Вона вже вільна. А що вірна, як добрий ятаган — це ми знаємо. Тільки — додав поважно, — не перегинай ятагана! Бо хоч добрий меч не вломиться, але, розправившись може міцно й болісно вдарити! Пам'ятай це, Зорає!
Перевірили ув’язі вантажів на верблюдах. Винесли останні скрині й скриночки та пакунки…
Задзеленьчали золоті бранзолети на ногах не тільки емірової сестри, але й її вільної служниці. Бо ж гойно обдарував багатий емір і зброєю й килимами, і золотом і дорогоцінностями всіх, кого в свій дім приняв, "не приневолюючи загрозою", щоб віддавали своє знання, опікування та піклування його дітям.
Гойно обдарував і сестру свою рідну та її почот.
— Але, хіба дарунки дорівнюють довір'ю, що ним обдаровуєш того, кому довіряєш душу дітей своїх?
Ще востаннє поцілувалось жіноцтво й каравана, що вже більш ніколи не мала повернути до Ібрагімового подвір’я, вирушила в путь.
Довго з вежі дивився схвильований емір на милі постаті…
Ще можна пізнати: он — темно-фіялковий їздець на білому, арабському коні — це дон Карльос… Синій вершник — Адам…
Зникає в імлі куряви широкий, нефоремний силюет важкого повозу жінок. Барвні плямки — це інші їздці… Темні цятки — запасні коні, мули й верблюди.
І раптом жаль Ібрагімові сестри… Немов не весільний поїзд, а похоронний похід вирядив він!..
Жаль і тих двох чужинців, що стали йому немов брати…
— А братів, від одного батька зроджених, — не вишукуєш!.. То тільки друзів сам, із тисячі тисяч вибираєш…
Нічого не відповідають батькові Гусейн і Гасан.
Сімнадцятьлітній Гусейн, — майже муж! — рішучим і енергійним поглядом дивиться в далечінь.
Дивиться і… заздрить!
Мандрівка! Та ще й така довга, не обійдеться без багатьох пригод! Чого тільки не зазнають вони! Яких не заживуть небезпек!..
— А ти собі сиди на одному місці… як жінка в гаремі! — виривається з невільним зітханням гостра думка.
Чотирнадцятьлітній Гасан ледве стримує сльози: крепко любив обох магістрів і розлучався з ними:
— Як зі світлом обох очей своїх!
Тільки свідомість, що він — "муж", перешкоджає йому плакати "як дитина"…
Емір з ніжністю спочив поглядом на темних бровах і твердо стиснутих Гусейнових устах:
— Що дав первенець душі своєї вчителям своїм на знак приятельства й подяки?
Прозорі, сірі, — справжні орлині — очі подивились на Ібрагіма:
— Отець дозволив нам дарувати, що схочемо. То ж я дав сіді дон Карльосові зброю свою… ту, що за першого вбитого лева подарував ти мені, отче, Сіді-Аадамові — коня "Скарб пустині"… бо справжнім був мені приятелем.
— Добре, сину, вчинив єси. Скупа рука того, що щедро дає, коли серце дару жалує. А ти, мій Гасане?
Хлопець притулився до батькового плеча майже дівоче —соромливим рухом і сховав обличчя у згибках емірового плаща.
— Чому ж мовчить мій молодший лев?
— Сувій той… татусю., дорогоцінний… що шейх Масуді розповідає в ньому про подорож свою до Землі Валінана[223]… Ще від дідуся дістав я його. Віддав я його сіді-Карльосові… Туди ж бо помандрував він…
Ібрагім притис до себе хлопця.
— А що сіді-Аадамові?
— Аадамові!.. Бо ж родич він нам нині, — сказав я, щоб вибрав сам, що схоче. Він узяв лише "троянду пустині"[224], ту, що старий хаджі[225] Муса приніс мені з Мекки. Аадам сказав мені, що коли там, у краю своєму, стане йому тоскно по нас, покладе він у воду суху троянду… Вона розпустить стулене своє листя й нагадає йому, що тут, у нас — у "полоні" й "неволі" — троянда приязні й любови цвіла для нього…
Не витримав і заплакав.
— Я б… усе, що маю… й матиму… все віддав би йому, коли б він був тут… із нами.
— Справно вчинили ви, діти мої любі, віддавши найдорожчі вам речі. Ти ж бо, Гасане мій, плакав, коли тобі не дозволяли класти сувій Масуді біля твого ліжка! — І притяг одним рухом обох синів до себе:
— Стережіться, однак, діти, любуватися в дусі добрим наслідком своєї щедрости, проказаної чужинцям! Той бо, хто чинить так, подає Всемогутньому найкращу райську квітку брудною рукою… Бо все, що не є від щедрости — марево одно!.. Ось, послухайте… Давно це було!.. Земля ще цвіла, як весняна квітка. А людство переживало ще ранок юности своєї… І вирішив був шах Джіян Азір[226], мудрий оборонець Світла Вічного[227], виставити місто — столицю свою. Місто райської краси, місто несмертельної слави.
Нічим не мало бути воно подібним і до тих усіх міст, що будуть потім.
Та ж хіба можуть збудувати таке місто оті, знані великому шахові будівники?..
І послав гінців, людей військових, розвідчиків по всіх шляхах, по всьому світу…
І навезли ті післанці мистців чужих: малярів, різьбарів, будівничих. А також і тих, що складають чарівні казки. Поставили їх перед очі володареві, а він сказав їм:
— Дам вам усе, чого забажає душа ваша! А ви мені дайте твори уяви вашої[228].
І взялися мистці за працю. Віддали всю творчість духа свого. І постало місто — несподіване як сон, химерне — як казка. Вигляд його звучав співом гурій[229]. Грало воно барвами місячних веселок[230].
Тоді сказали мистці Джіян-Азірові:
— Ми виконали волю твою. Але мусиш почекати — повного місяця[231]. Мусить бо все осісти, просохнути. А нас відпусти до домівок наших.
Відмовились від заплати й самоцвітів, що давав їм шах, і відійшли.
А сам шах день і ніч дивився здалеку на чарівну столицю свою… І мріяв, яке щасливе буде його життя в цій Мрії-Столиці.
А як минуло тридцять днів — шах із почотом, військом, урядниками й людом рушив до своєї нової столиці.
Була вона близько, та ж прийшлося йти далеко. Бо, що ближче підходив до міста шах Джіян-Азір, то далі й далі відступало від нього місто. Так і не міг наблизитись до нього. Так і не вступив до столиці-Мрії… Бо все втікала вона як хмарка на небі, як вітрець у повітрі. І, як мінлива хмарка розпалася, вона й розвіялась пустинями світу, невловна й недотикальна на віки. А люди звуть ту невловну столицю Джіян Азірову — фата-моргана… Чому так сталося, питаєшся, Гасане мій? Бо не на славу й ужиток люду, а з порожньої пихи, з похвальби хотів мати таку незвичайну столицю пишний шах!.. І дістав тільки марево — порожнє й нікому не пожиточне… як похвальба!
* * *
У порті з високими берегами-скелями чітко викреслюється на металево-блискучому небі подвійна лінія рей[232],щогли й такеляжі[233] вітрильників. А між ними — і того корабля, що має відвезти мандрівників на "другу землю".
На кормах[234] човнів заздалегідь палають вогнища, "щоб пітьма не поглинула їх, як Йону велериба". На тому ж вогні вариться й вечеря моряків, незмінна від часів великого Сіндбада: масна, темно-цегляста, розварена на кашу сочевиця.
Вечірні тіні й відблиски вогнів перетворюють людські постаті в казкових джінів[235]. Корми вистромили з хвиль свої надводні частини, як хвости сонних, дрімаючих велетенських риб.
Але рух на березі ще не вщух.
На прикрашеному срібними оздобами коні переїздить розляглим як майдан надберіжжям спокійний, — як тихий вечір, — їздець.
Тут же, над самим морем полягали верблюди. Їх є тут, мабуть із тридцять, а може й більше. Жують обвислими губами. А караван-баш накриває їх суконними, вовняними ковдрами-покривками. Дві речі бо конче вимагають, щоб їх накрили, каже східня мудрість:
— "Дорогоцінний олійок, бо втратить аромат свій, та верблюд, бо не засне не вкритий."
Пахне смаженою рибою, мокрим, присмаленим деревом, свіжими, в олію смаженими оладками, часником, цибулею, вареною квасолею та червоним перцем — паприкою-"перчицею"[236].
Під жовтим світлом лоєвих каганчиків дорогою мозаїкою виблискують помаранчі, гранати, розрізані вогненні кавуни і блідозелені — аж перламутрові, — довгасті, ароматні, солодкі азійські дині.
Продавці, не затулюючи ротів, вихвалюють свій крам:
— Кисле молоко, — біле, як райська хмара!
— Золоті, золоті дактилі! Солодші за мед! Бо ж сам Аллах — хвала найменню його! — налив їх солодощами!
Підсліпуватий дідок пересипає-шеретує солоні, підсмажені фісташки.
— Райські гурії не погорджували б ними, коли б не мали їх гойно і в раю! І то, якраз саме таких, як оті, що продає їх за безцін Ахмет, син Ахметів!
Пахощі різного гострого коріння вклинюються в запахи тількищо зварених креветок та печеної на рожні баранини…
Зорая спирається на Адама.
