Предок - Королева Наталена
А Карльос стримано й тихо продовжував:
— …приймаю вдячно дарунок твого неоцінимого приятельства, Хадіджо, як велику для себе честь…
Низько схилився перед молодою сарацинкою, немов перед самою доньєю Хуаною.
— Ніколи не мав я сестри. Ти будеш нею.
Зітхання під завоєм заглушило готове зірватись ридання.
— "Сестрою!" — впало похоронним плачем на серце.
А Карльос говорив далі…
Навіщо ж звучить такими теплими нотками цей глибокий, оксамитний голос, що вимовляє такі безжально-холодні слова? Вже ж бо нема, не може бути жадної надії! — плакало Хадіджине серце.
Невидні під завоєм сльози заливали очі, заслоняли світ…
Здавалось, так далеко-далеко відійшов у тінь чужий лицар, що навіть не можна розібрати, про що він говорить!..
Тільки луна доносить звук його тихого голосу…
— Якщо приймеш, — не як дама службу лицаря, — а як муж приятельство мужа — дай мені свою руку — вловила нарешті дівчина.
Мов захвилювалась вода в тихому озері, — мінливим муаром пробігли блідо-фіялкові переливи завоїв. І з рясних згибок вимоталась ручка-лілея, осяяна росою самоцвітів.
Карльос міцно й щиро стиснув її.
Хадіджа зробила рух, силкуючись притиснути його руку до серця… Та лицар м’ягко стримав її.
І йому було жаль молодого, щирого дівчатка:
— Поцілувати цю бідну, безсилу ручку, що хоче бути гідною руки мужа? — і враз випустив її:
— Не личить устам, що цілують хрест і щойно цілували сліди Христові, цілувати руку невірної!.. І… навіщо будити в дівчині зайві, нездійснимі надії?..
Хадіджа зробила крок до Карльоса:
— Де б не був ти, лицарю… що б не трапилось з… нами обома, — промовила певно, — пам’ятай: Хадіджа не забуде, що ти назвав її "приятелем"…
Урвала й кинулась у темно-сріблясту гущавину, гаптовану ароматними, білими хрестиками жасминів.
— Трель маврської пісні на прощання, — подумав Карльос і пішов до Адама.
Але побратима не було ні в його покої, ні в студіолі, де вони спільно переписували й перекладали…
Бо ж саме в тій хвилині, на другому боці саду він ставив черевички перед щільно затуленою жіночою постаттю.
Серце його стугоніло. Не так від кохання, як від думки:
— Прийме, чи не прийме? Може все це — тільки жарт… забава гаремового дозвілля?..
Намагався вловити погляд очей, але надаремно. Мовчазна постать більш нагадувала не живу жінку, а місячну примару в синьому сутінку ночі.
З-під блакитнаво-зеленої загортки, був іще спущений на очі густий, білий серпанок…
Підозрілий він! Бо такий, носять старі, найпобожніші мусульманки!.. А що, як це дійсно тільки жарт?..
Адам випростувався струнко та рішуче — аж сухо! — озвався:
— Чи знаєш, що приймаєш із цими черевичками?.. Не раб я, тільки полонений у чесному бою… З викупом мені може прийти свобода. Тоді, чи підеш ти зо мною в мій край, де віра й мова мої повинні стати твоїми?
Мовчки, замість відповіді з-під рясних згибок тонких шовків, висунулася боса ніжка.
Ні! Не була це нога старої, побожної мусульманки. Була це справжня, випещена ніжка!
Забряжчали на ній — немов зітхнули, — бранзолети на котнику: добровільні, золоті кайдани.
— Так, не жарт!.. — затремтіло Адамове серце.
А тим часом уже й друга ніжка обула поданий черевичок.
Поривчастим рухом лицар стягнув із пальця перстень — єдине своє цінне майно в неволі.
Двічі цінне, бо був це подарунок еміра Ібрагіма.
Схилився до постаті "невидної нареченої":
— Звичаєм нашим, візьми мій перстень!
Був цілком певний, що "невидна" — дійсно Зорая.
Так певен, ніби бачив при повному світлі її обличчя!..
Вузька рука, біла від місячної тіні, взяла перстень і мов "згасла" в одягу.
— Хутчій! Хтось іде! — зачувся стривожений шепіт. Із кущів і масивів мірту сарнячим рухом з’явилась Ліндараха. А за нею, легким скоком — неначе в леті! — майнув гепард.
У цю ж мить, дві жіночі постаті зникли в дружніх тінях високих олеандрів.
А доріжкою, із задоволеним бурмотінням, непристібними кроками, — то двома, то чотирма, — мчав маймун. Він любив Адама і впізнав його здалеку.
Малпа ніяк не могла б зрозуміти, що спритна Ліндараха призначила їй "ролю" в цій, нічній грі!
Коли "Сіт-Хадіджа" скінчила розмову, а її тіточка взула ритуальні черевики, Ліндараха відімкнула клітку-хлівець Маймуна, куди замикали малпу на ніч.
— Ліпше бо вчас випустити бабуїна з койця, як правду з хитро виплетеної сітки!..
Ібрагім поклав обидві руки на рамена Адамові. Яку хвилину дивився йому в вічі, а потім із приязною теплотою в голосі промовив:
— І ти, лицарю, повернешся тепер до своєї "Валінана"[213], про яку я знаю, що правда дуже небагато, з подорожів Масуді та відомостей Ібрагіма-ібн-Якуба[214].
Адам аж відсахнувся й ступив крок назад від несподіванки.
— Викуп?.. Привезли?.. І для мене!?.. Чи, може побратим, мене не повідомивши…
Сарацин захитав головою:
— Ні, — не викуп! А — віно. І не ти, а я тобі, приятелю, мушу його виплатити…
Адам зморщив брови, в очах заграв блакитний вогник:
— Так тобі вже відомо?.. — промовив схвильовано. Досадував за слова, що вирвались, власне, недоречно.
Ібрагім з усміхом знизав плечима й продовжував поважно й приязно:
— Заспокійся, приятелю, й поміркуй сам: я повернув до дому вранці. А тепер — уже по вечірній молитві. Тож за цей час міг я довідатись, що робилося вдома в моїй відсутності?
— Цікаво!.. — сухо промовив Адам.
Йому тепер було ясно, що він "вклепався" в гаремові забави.
— Так, видно, що за кожним моїм кроком слідкують? Хоч емір Ібрагім обіцяв мені волю…
— Розумію, що гніваєшся… але не на мене, а на себе, бо з довірливости став, мов той протокура[215]. Тож не зривай досади на мене, як "лев серед великої зливи", говорючи за старими греками. Але "пара панта тавта"[216] — поговорім поважно про жарти, що виробляє моє "полос ону"[217].
Говорив справно по-грецькому, без помилки в наголосах і вимові, але явно жартував.
Вказавши рукою на подушки, що вкривали килим низької канапи, двічі плеснув у долоні:
— Покликати сіді-Карльоса! — кинув хлопчикові, що вимотався з арабесок килимів та враз у них знов утопився.
І повернувся до Адама, що сидів, немов стерплий:
— Вісім уже років, що ми пізнали один одного. А Карльос — ти пам’ятаєш, — прийшов саме тоді, як померла моя дружина — Хадіджа… Вам, франкам здається, що тільки ви знаєте вірність у коханні до жінки. Що тільки у вас жінка — як душа, — має бути єдина. Тим часом і ми знаємо що є правдиве кохання. Герой Іскандер[218] мав одну дружину — Роксану. "Лев Перський" — Кир, віддав своє серце єдиній жінці — Касандані. Так було і з Шах Джеганом. А Меджнун і Лейла?[219].. Таж єдиний Алах відає шляхи, якими проходить кохання в серцях смертельних… Нехай буде благословенна правиця його!
Ібрагім підвів очі на знак, що повторявся по всіх покоях: великий ключ, а над ним — рука з виразно розставленими пальцями. Цей знак нагадував мусульманові про п’ять найголовніших чеснот правовірного: молитву, піст, подорож до Мекки, милостиню та пошану до мудрости.
Ключ означав, що тільки Всемогутній відчиняє двері щасливої вічности.
По смерти Хадіджі Ібрагім не взяв інших жінок до гарему. Мав бо вже двох синів "щоб не вимер його рід" та пам’ять предків. Мав ще й доньку — Хадіджу на ім’я, як і її мати. Перейняла вона, крім наймення, і красу матері. Але ж — не її вдачу. Либонь у день народження малої Хадіджі "вогонь і вітер, змішані вкупу, зіслав Великий у серце її"…
Розпещена батьком, улюблена слугами Хадіджа чарувала всіх. Ніби "чари в ній жили". Сама ж вона жила казками, і в казках, бо вміла сама творити казку з життя.
— Казка — це той найсолодший із крамів, що носять його по світі байкарі та байкарки… — всміхнувся емір. — І вирішило моє "телятко": "Коли казка не прийде до мене, то я її сама створю з життя власного" — продовжував емір.
— Але дружина моя, вмираючи, просила: "Бережи дівчатко, шоб не накоїло лиха!" І я беріг "другу Хадіджу" не менш за першу.
Струнка Карльосова постать вихилилась із-за килима.
Не перепиняючи своєї мови, емір запросив його рухом сісти біля Адама.
— Дві невсипущі зіниці поставив я на варті біля Хадіджі: невільницю Ліндараху, що любить дівчатко щиро, та її тітку Зораю, мою сестру.
На сім літ старша Зорая за Хадіджу, але розумом — старша за наймудрішу з жінок.
Чекала вона тільки на повноліття Хадіджі, щоб виректись долі жіночої і, — відклавши завої з обличчя свого й думки про власну родину з серця свого, — йти з мужами вченими шляхами мудрости. "Вчений бо мудрістю, як праведний святістю, служить Всемогутньому" — говорить приказка. Але ж і в Корані стоїть: "Не меншу має ціну чорнило вченого, як кров мученика.
Емір простяг руки до Адама й Карльоса:
— Приятелі! З різних ми країн. Різної ми крови й віри. Але ж ми як діти з одної родини. Діти, що мають одного батька, тільки різних матерей. Той "єдиний наш отець" це — лицарськість. А матері наші — Отчизни. Не форма, не мова, не віра, а той лицарський дух чинить те, що зближує нас і дає змогу зрозуміти один одного.
Він стиснув співрозмовникам руки.
— Глибоко вдячний я вам, зацні приятелі мої, що мудрости своєї навчили ви синів моїх. Майже не потребує вже садівників, виплеканий вами садок душ їхніх. Бо ж не тільки кинуте вами добре зерно в добрий ґрунт, але вже й ростки починає воно пускати. Далі хочу сам я доглядати його зріст. Роса ж небесної мудрости нашої віри святої най скроплює посіви добрі…
Знову двічі заплескав у долоні і розказав принести перекуску.
— Знав я, Адаме, що юнацьке серце твоє співає пісню солодкої туги, як соловій — усім трояндам, не вибираючи жадної…
— Звідки ж знав?
— Чом же не знав би? Я ж бо пройшов життям! А ти ж: Аадам![220] Ви вчили синів моїх, я ж, згадуючи власні юні роки студіював вас. Були ви мені, як книги живі й дорогоцінні. І я, Аадаме, не за тобою стежив. А, — зрозумій! — оберігав Хадіджу в тій широкій волі, що сам їй дав. Коли ж я довідався, що Хадіджа плете вінок твого життя з життям Зораї, — признаюсь, — побажав сестрі не тільки світла мудрости, але й теплого вогника з твого серця. Сталося! Автор цієї казки — мала Хадіджа. Коли ти щасливий — завдячуй їй… То ж, як призначите обидвоє час, поїдете до твоєї країни, до твоєї "Валінана"… Зорая пізнає там мудрість іншу за нашу, і нехай Всемогутній благословить ваше життя щастям і радістю.
— А тобі, Карльосе, — повернувся до еспанця, — тобі найбільш дякую за те, що ти, дійсно, такий, яким я тебе собі уявляв… А похвилював ти мене чимало!..
Карльос здивовано дивився на Ібрагіма.
— Дивно? Що ж я міг вчинити такого, щоб тебе хвилювало, еміре? І заслужити твою подяку, та ще й велику?!
У відповідь почув історію першого закохання Хадіджі і зміст її листа на камінчику та найменші деталі, як спалив листа Карльос на посвятній свічці і здув попіл у сад.
— Чи ж маєш духів, що служать тобі, як Аладинові?! — дивувався Адам іще більш за Карльоса.
Емір узяв із кованого, срібного підносу кілька підсмажених у солі фісташкових горішків.
