Предок - Королева Наталена
Катерини, та незломна впевненість мусульман, що "мудрість Божа знає що робить, сплелись у Карльосовій душі й укоренились так само міцно й певно, як це було в душі "Співака-Алі", що вже десь ступив на рідну землю, якої не сподівався ніколи знов побачити.
І от, якось, закінчивши що-вечірню партію шахів, емір промовив:
— Мав би ти, лицарю, продовжувати побожну прощу свою!.. Гріх для кожного, хто вірує у Всемогутнього, стати перешкодою на шляху зв’язаного обітницею. Іди ж, як обіцяв ти. Досить пізнав я тебе й бачу: не маю потреби в’язати кайданами примусу того, хто сам себе вміє в язати словом власним. Коли ж повернеш — лишись у мене вільним із власної, доброї волі. Будеш другим учителем синам моїм… Від тебе бо є чому їм навчитись.
Хоч дорогою до Яфи — найстаршого в світі міста, заснованого ще Ноєвим сином, Яфетом[158], — не можна помилитися, йдучи до Єрусалиму, бо та дорога "століттями топтана людством" і, хоч часи були спокійні, не як за війни "хреста з півмісяцем" — проте емір радив Карльосові приєднатися до каравани:
— Бо ж у пустині — одиноко йдучого завжди допроваджує диявол.
* * *
І знов, розсвітивши свою свічку, пішов Карльос сам-не-сам, бо ж іззаду — "на відгук голосу" — за караваною. Все вперед, все вгору, до святої своєї мети. Далеко вже лишилась Яфа, — стрімка, жовта скеля над морем із приліпленими до неї білими домами-гніздами чи табунцем мев, що шукають захисту від прибою, завжди тут неспокійного моря.
Тремтючою зірочкою плив вогник Карльосової восковиці між зеленими хащами й через глибокі долини, що були тут замість пустині.
Як колись проводила східніх маґів-володарів Зоря Вифлеємська — вів нині пілігрима цей малесенький вогник… Не до "печери чужої", де народився Бог-Любов… А до гробу, — так само чужого! — в який поклала Його людська ненависть і злоба…
Що ближче до Єрусалиму, то з більшою ніжністю дивився Карльос на кожний пагірок, на кожну долинку: вони ж бо могли бачити живого Бога, втілену Велику Любов…
А коли вгледів у лузі польові лілеї — захвилювався, майже до сліз.
Хіба ж дивився б Христос із ніжністю на ці польові лілеї, коли б світ був, як запевняли ті мізантропи "поети з Альбі" — "лапкою на душі, створеною дияволом" на загибіль людства? Дияволом, що є "паном створеного світу"?..
І коли б, дійсно, "перемагати нечистого можна тільки "знищенням роду людського", смертю, то чого б Ісус перше чудо своє зробив у Кані, на весіллі, благословляючи радість, із якої мало початися нове життя?
Який же маленький — і темний! — цей людський дух, як легко заплутується він у сірі нерозуміння й зарозумілості, які, — до того ж! — сам собі сплітає!
І, заплутуючи одна одну, все наростають, усе дужче заплутують одна одну доктрини, секти… толкування, "висвітлення…"
І з часом відквітають… Обсипаються, мов осіннє листя… щоб уже більш ніколи не зазеленіти знову!
А натомість приходять нові…
І всі намагаються "затримати науку Христову!" Всі вносять до неї "поправки", що цілком змінюють її глузд… Вічне "Вавилонське стовпотворення"! При якому "брати" говорять про ту ж саму річ… незрозуміло!
Бо говорять мовами різними! І дратуються, гризуться, б’ються на смерть за те, що інші не приймають їхнього погляду… їхнього нерозуміння… "тільки вірного!" І нагортають… купи сухого листя з… "дерева пізнання добра і зла"!..
Босою ногою піткнувся Карльос об корінь осики, що вибіг на дорогу.
Задрімав ідучи?.. Кажуть, що таке трапляється підчас вояцьких походів.
Свічка в руці похитнулась. І цей рух цілком пробудив мандрівника, хоч і не прогнав утоми. На крайнебі проступало світло.
Мов сиві діди, то тут, то там хитали сріблястими головами присадкуваті оливи та лапаті кактуси, що дрімали при ранній дорозі.
Гаддям стелилась — повзла по землі, — нічим не підперта рева по винницях. Краплини роси, — рясні й пружні, — гаптували сріблом і перлами широке, повирізуване виноградне листя…
Повіяло вранішнім ароматом землі — "фіміямом свіжости", — що кожного ранку нагадує про вічне чудо: відновлення життя! З барвистої імли випливло сонце й широкими розмахами розклало по небі могутні проміння-крила, як стародавній, єгипетський символ вічного життя, "крилатого сонця".
Вічного життя… завжди нового… завжди йдучого вперед, до світла, до радости, до розцвіту…
Це була відповідь на Карльосові думки. Зелень далеких нив ще ховалася в опалевому серпанку…
Під урвищем ходив сіяч і кидав жменю за жменею насіння.,.
Що міг він сіяти, коли сусідні ниви були зелені? Коли на інших уже — східнім звичаєм, — було з корінням повириване збіжжя?
Може він сіє те "зерно гірчишне", що потім розростеться "могутніше за всі рослини?"… Он, здалеку забіліли стіни й намітились вежі… Єрусалим!..
— Може саме звідси, може саме з цього місця, що на ньому стою, Христос дивився на місто це?..
І, повний зворушення, впав навколішки. Накрив очі повіками, щоб цілком перенестись у глибінь віків, коли "шляхами нашими проходив Він, — творячи добро"…
Карльос цілком відстав від каравани. На що вона? Мета ж досягнена!.. І обітниця, дана Херонімові, дотримана: сам один увійде до Єрусалиму. Без тих, кого приводили сюди дочасні справи: бажання купити чи продати, потреба знайти працю, заробіток… Все те, по що ходять і до кожного іншого міста на землі!
Темний серпанок задимленим склом прислонив на хвилину сонце.
Бреніли тисячі повітряних, ніжних струн. Карльос підвів очі: над ним перелітав велетенський рій диких бджіл.
— Може їхні предки були ті, що давали мед "найсвятішому з святих" — Іванові Хрестителеві? — мигнуло в думці. Але якось тьм’яно, бо ж відчув, немов земля хитнулась під ногами й усе довкола попливло… Як човен…
Утома подорожі, тягар життя, що так ураз зісувався з нього, чи напруження захопленого екстазою серця так раптом обезсилили його?
Чув, як останні сили втікають із тіла, мов вода з розбитого посуду.
Кудись у жовту просторінь відлітав дух… Ось-ось упаде серед шляху…
— Поможи мені, Боже!
Напружився що було ще сил і нетвердим кроком, заточуючись, зійшов із дороги в тінь дуплястої, вузлистої оливи.
Ледве встромив свічку у м'яке порохно в дуплі. Оперся на стовбур і, посуваючися по ньому додолу, ще встиг подумати:
— Господи, невже ж не дозволиш дійти?..
* * *
Коли знов прийшов до тями, було вже по півдні.
Смачні пахощі печених кукурудзяних зерен нагадали, що вже давно не їв. Розглянувся з-поза кущів дрібнолистого, дикого перцю та кактусів, що закривали його від дороги.
Недалечко, в долинці, двоє пастушат роздмухували вогничок.
Сухі стеблини й галузки немов поквапливо тріскотіли й палахкотіли. Вогняна вишиванка гаптувала сиву плахту густого диму.
Аромат печених зерен приманив велику, нубійську козу[159]. За нею спокійно підходили ще дві. Але мале козенятко заплуталось у кущах і жалісно мекало. Хлопчик зірвався на рівні ноги і з криком кинувся до звірятка.
Прикрашена намистом, сережками та скляними бранзолетами — "як доросла", — мала дівчинка залилася дзвінким сміхом:
— Коли б крик помагав, — уловив Карльос арабські слова дівчатка, — то осел вибудував би за годині дві кам’яниці! Ха-ха-ха!
Раптом хлопчик затримався. Крізь дрібне листя перців упав йому в око вогник свічки, а потім і постать лежачого Карльоса.
— Чарівник? — засунув пальця в рот неполохливий пастушок.
Нині бо була саме доба, коли найчастіше кусають скорпіони й гади. А таємні "чародії", знаючі на те ліки й "слово", мандрують із місця на місце.
І пастушок дуже зрадів, коли Карльос попрохав у нього трохи води.
За хвилинку мандрівник жадібно пив із глиняної миски свіжо надоєне козяче молоко.
Діти давно мріяли про "Фатимину руку" — талісман, що "відгонить усяке лихо, страх, не вдачі та внешкіднює погляд "урічливих очей…" Може їм його дасть?..
Але виявилося, що Карльос талісманів не має. Мав лише останню монетку. І той "бакшиш" був такий новенький, блискучий, що діти придали ще до молока й цілу чималу торбинку дактилів.
Полишивши свічку при Гробі Господнім, по довгій молитві, сидів Карльос у Гетсиманському Саді, під оливою, що одна з сімох виросла з тих пнів, які ще були за Христа[160].
Був повен вражень і думок. Чувся щасливий, що виповнив свою обітницю. Почував, що "переміг свою спокусу" й що легче йтиметься йому далі по життєвому шляху.
Але не міг пересилити суму й терпкого смутку, що ліг йому на серце, коли вступив він у "Святі Місця".
Здавалося: ближчою була йому "Свята Земля" поки сам був від неї далеко… А ось, коли наблизився й торкнувся її власною ногою, мусить заплющитись, щоб побачити знову ту "справжню" Святу Землю…
Бо тут… тут лунають у самому повітрі тужливі скарги Марії Магдалини:
— Узяли Господа мого з гробу й не знаю де положили його!..
З усіх учнів Христових найвиразніший слід залишили тут "Сини Заведеєві", що свого часу турбувались питанням:
— "Хто сяде по правиці, а хто — по лівиці", щоб керувати народами…
Бачив Карльос тут "митарів" і "фарисеїв…" В апотезах кадильного диму і в сяйві свічок та лямпад відходили від вівтарів "слуги Божі" з поглядами, що схрещувались гострими лезами.
Очі інших кидали питання-докір:
— Чому тут "і вони"! А не ми — і тільки ми? Бо таки ж нам — і тільки нам! — повинно належати це місце". Бачив також і "нащадків Юди…" Ох, скільки їх тут!
І брязчать їхні монети… Брязчать опадаючи, як металеві сльози, на руці скарбника… Вливаються з відгуком слів латинських, грецьких, слов’янських, вірменських, коптійських… Однак, звучать усі ті слова окремішньо. Ні єдности, ні гармонії вони не творять…
* * *
Жовтий, вищерблений місяць дивився з-за Оливної Гори втомленим обличчям змореного й безсонням знудженого хворого…
Обминаючи "пам’ятки людські", Карльос прямував до Бетанії, де шукав відпочинку Христос, після своїх змагань із людською невірою, заздрістю, хитрощами й болістями…
Але "пам’ятки людські" настирливо звертали на себе увагу!
Он там на Оливній Горі, де в тиші молився Учитель — стояла десята римська Титова! — леґія вимірюючи кару Єрусалимові,,.
Звідти закликав лицар Танкред хрестоносців до бою з невірними…
І скільки ж пролито тут крови людської". Перемогли "борці за увільнення Святого Гробу" спрагу, голод, невимовно-тяжкі походи й страшні бої…
А себе самих?
Підлягли бурі власних прямувань, ворожнечі, боротьба між собою…
Десь тут, на Оливній Горі — найсвятішому місці Святої Землі була колись церковця…
Писалося про неї в старій "Книжці Пілігримів Скандинавських"…
Два брати — ченці скандинавські — Свен та Аксель, збудували її, щоб у ній вимолити "благословення для свого краю"…
Юдеє! Юдеє! Навіщо налила ти у Ґраля ненависть — найзліщу з усіх: ненависть братню!
Карльос сів на більшому камені при дорозі.
