Володарка Понтиди - Косач Юрій
Мені здавалось, що за мною стежать наймані шпигуни. Один панок мене супроводив до Суассону, другий присівся з улесливими розмовами в Шато-Тьєррі.
Я не подорожував ні вбогим, ні багатим, на всі розпитування відповідав, що їду за своєю потребою, на постоях сидів наодшибі, знайомств цурався — мені все ще були в пам'яті всілякі неприємні людці, і я майже в кожному бачив або шпигуна або дурисвіта, який гадав, що мене може, як телепня-іноземця, пошити в дурні. Щоправда, злодюжок і дурисвітів було крізь повно, тим більше, що, від'їхавши від Парижу, я помітив, в яких злиднях живе тут не лише простолюддя, але й міщанство і навіть дрібне панство. Жебраків і в Парижі було як мишви, але тут вони залягали всі дороги. Селяни часто несли труни, а коли хтось питався, на що вмер покійник, чи не на пошесть бува, то відповідали, що з голоду. Дітвора бігала голопупа і дивилась з-під ока, з-вовча, щоб їй, вихудлій і коростявій, кинути мідяного шага або хоч шматок хліба. Я, було, спитався, чому тут, у лісах під Реймсом або біля Комп'єнь, не б'ють дичини, бо од звіра аж кишіло, але люди тільки і сміялись з моєї невідучості і казали, що за тенети на зайця, які мужик поставить, графи і маркізи мають право вбити його на місці.
Подорожні, навіть багатші, видно по знатному одягнені, одверто ремстували на податки, що їх заїдають, на дорожнечу, на недостачу битої монети. Короля-небіжчика не згадували по імені, але кресали здорово і його, і міністрів, і всіх метрес, не обминаючи Помпадурки і Дюбаррі, під спідницями яких були і маршали, і державні інтенданти — ця найгірша голота кровопийців. Дехто пробував сказати, що з новим королем може настануть кращі порядки, але його зацитькали і по кислих пиках розмовців я бачив, що ніхто на це не надіється. Один язикатий панок з Ліллю, чи не адвокат, зауважив, що за один сніданок кардинала де Рогана або маршала де Грамона могло б цілий рік годуватися величеньке село, що нині подихає з голоду. На витребеньки королеви Марії-Антуанети йдуть сотні тисяч, а кожний дармоїд при дворі об'їдає країну і дихнути не дає! Всі обраховували, в скільки обійдеться коронація і скільки здеруть з бідного мужика або кустаря-ремісника, коли одні фейєрверки будуть принаймні коштувати двісті чи триста тисяч.
Хоч я не поспішав встрявати в розмови, все ж поділився своїми думками з одним, який пристав до нас у Тіонвіллі і назвав себе Йоганом-Андреасом Шлюте. Він секретарював якийсь час у філософа Грімма, що живе в Парижі, а тепер повертався додому, до Майнцу, то ж ми були з ним співподорожники, бо ж і я прямував до Майнцу, а звідти до Мангейму, іншим шляхом, щоб обминути злощасні Нансі і Страсбург. Він був досить кмітливий і освічений, говорив розумно, так що я, його одноліток, зітхнув, про себе, — скільки ж то мені ще треба здоганяти в науці!
— Ви не дивуйтесь цим настроям, — посміхнувся він до мене, — людці теревенять забагато, але правда, свята правда в тому. Франція — над прірвою, відносини тут такі кричущі, що незабаром і каміння заговорить. Все тут прогнило від голови. Фінанси, звичайно, в жахливому стані, всюди дефіцит, торговля занепала, на морі і на суходолі — поразки; Шуазель віддав Англії Канаду й Індію, з колоніями нехай попрощаються ці великі панове; Париж і Версаль — це "клоака максіма"... Єдине, що зараз важить у Франції — це її філософи і письменники...
Він сипнув іменами, якими захоплювався, а я чував іздалеку хіба лише про Вольтера, та ще й Руссо. Німчик мені вчинив справжній іспит, розпитуючи, що я думаю про Монтеск'є, Гельвеція, Ламетрі і Дідро, який, до речі, тепер перебуває у Петербурзі.
— Як — вигукнув німчик, — ви не читали ні "Духа законів", ані "Соціального контракту"? Та це ж книги, що визволяють наш розум і наближають нас до іншого, кращого віку! Гай, гай! Де ж ви живете, дорогий мій, і що ви взагалі робите за кордоном?
Я спаленів і розвів руками.
Чоловіче божий, — продовжував німчик, — треба вас просвітити, бо ви не виглядаєте на паничика-кавалерчика, що бігає за фльондрами і дульєтами або марнує час в ігорних домах. Поспішіться, далебі, бо час не чекає. Вдарить грім то й не встигнете опам'ятатись....
Або що таке?
— Що таке? — скрикнув він, — незабаром вся молода Європа, все, що живе і мислить, повстане проти середньовічної мерлятини, якою нас придушують тирани і попи. Дивіться, та ж навіть у вашій вітчизні козацький спис підважує трон новітньої Семіраміди... Та чи чули ви про ребелію Пугача, який називає себе Петром III? Справа не в тому, як він себе там називає, права в народі, в тих, що скидають із своєї шиї ненависне рабське ярмо....І так буде скрізь! От в Америці, чи чули ви, що там починає заварюватися? Та ж масачузетці не хочуть платити податків англійській короні! Вони хочуть свободи! Чули ви, що у Бостоні було?... Знаєте ви такого Франкліна, чи чули про нього? Він не тільки відводить громи і приборкує і блискавки, він незабаром приборкає всіх тих, що сидять ми престолах і п'ють кров з народу...
Я, звичайно, не міг і не хотів йому розповідати про все, що зі мною діялося за цей час, що ані Пугач, ані масачусетці в Бостоні, ані інші заколотники мене ажніяк не цікавлять. Але я таки застановився над цим усім. Німчик мені подобався. Це була щира душа, ось такий юнак, якого портрет я оглядав в галереї, а намалював його Фрагонар, одержимий натхненням. Від цього німчика я багато дечого міг навчитися. Він палко стиснув мою руку і прирік довічну дружбу, з тим, що я повинен з ним їхати у Майнц, де він живе із своїми батьками, що є звичайними бюргерами, і сестрами, які мені напевно сподобаються, як і я їм. Зразу ж він всучив мені декілька нових книжечок німецьких поетів, Лессінга, Віланда і, звичайно, Йогана Вольфганга Гете. Він також деклямував власні вірші, які він, однак, сам вважав безталанними.
Так ми приволіклися врешті решт до кордону і в'їхали в цісарські володіння. Хоч паспортна контроля пройшла без пригод, але мій приятель порадив мені бути тут обережним, бо шпики в краях під Габсбургами значно проникливіші ніж у Франції, де багато чого пустять повз вуха з недбайливості, то осьде можуть присікатись за кожне необачне слово. Злидні були тут не менші, ніж у Франції, народ приголомшений, на кожному кроці—військо, а дороги небезпечні. На нас поночі двічі нападали озброєні люди, мабуть мародери, може б і пограбували нас, бо поштальйони були напевно в змові з ними, але я і мій німчик, добувши пістолети, примусили візника погнати чвалом, а в купу розбишак вистрілили декілька разів. Одна панія з Льєжа, жінка власника мережевної фабрики, зо страху зімліла і впала на мене всім своїм дебелим тілом і навіть, коли ми її розсупонили і одволодали, не хотіла підводитись. В подяку за нашу хоробрість вона запрошувала нас до своєї господи, але на щастя, ми якось її відпекались.
Третього дня, потрусившись на вибитих дорогах, ми завернули нарешті в трієрське єпископство і добилися до Рейну, де на другім боці був Кобленц, старовинне і веселе місто. Ми вирішили тут переночувати, бо досьогочасні нічліги в господах, навіщених блохами, далися нам у знаки.
Заїзди були забиті цісарськими офицерами; наймалися лише спільні кімнати. То ж спали ми де попало, на підлозі і на соломі, віддаючи себе на жер жорстоким блошицям такої величини, що навіть у Парижі я таких не бачив. На поромі, другого дня ми переправились через Рейн і в'їхали в Кобленц, де було спокійно, дарма, що Йоган Андреас твердив, що це найтемніший край в Європі, бо виголоднілий і зруйнований вщент безугавними війнами.
Мені, однак, Німеччина видалась привітною. Діброви і лани, зеленавий, прудкий Рейн, чепурні оселі, а над усе — люд, здоровий і погожий, що товкся біля шинків, хлептав пиво, задирав найманців-солдатів, що волочились ватагами, шкірив зуби до дівок з косами, русявими як льон.
Мені було радісно, може тому, що я перебував під небом тієї країни що й моя княжна. Крім того у Франції я зазнав стільки злоклятої фортуни і невезіння, що мені навіть не хотілось згадувати про неї. Чого вартий був один королівський чорний кабинет, в лабетах якого я натерпівся! Приємно було також придбати собі доброго приятеля, і з ним я пізнавав ціну дружби. Хоч ми були з Йоганом Андреасом різної вдачі, але в багатьох справах згідні. До того з ним я попадав в інший світ. В Страсбурзі я був ще жовтодзьоб, на все дивився розчиненими очима, в Парижі мене загарбали пустощі і що казати — моя пристрасть. Люди пустої вдачі як Христанек і Доманський приставали зі мною, але якими ж приємними були бесіди з Йоганом Андреасом! Він читав мені цілі сторінки з Клопштока і Шекспіра на пам'ять, відтворював сцени з Корнеля і рецитував Расіна, диспутував над філософією Декарта.
В готелі "Під чорним орлом", що зараз біля ратуші, мій приятель зустрів знайомих. Це були здебільшого молоді люди, студенти чи літератори, всі вони вітали його як рідного брата. Двоє мали пера за вухами, троє — розкуйовджені чуприни і плащі через плече, один був вже літній чолов'яга, здоровенний бицюган з багряним обличчям, пиво жлуктав величезними дзбанами, гоготав так, що на нього озиралися люди.
"Шлюте! Йогане-Андреасе, — ричав він, трясучи лев'ячою гривою, — де ти так барився, юначе? Чому тебе нема з нами, коли дедалі пекельнішим стає життя в цій нашій богомданній вітчизні?"
"Здоров, друже Готлібе, — обійняв мій друг Шлюте цього чолов'ягу з лев'ячою гривою. Все братерство, оточивши нас юрбою, подалось до господи. Там було повно бюргерів і ремісників, що різали пиво за дубовими столами. Всі наперебій, голосно, не звертаючи увагу на натовп в господі, розповідали нам про переслідування вільної думки у Вюртембергу і Швабії, де вже зачинено дві газети у Франкфурті і в Штутгарті, арештовано якогось поета Шубарта і все, що живе над Рейном, обурене до краю.
"— Кляті тирани! — Ревів все той самий Готліб, який як я довідався був також літератором і писав у гамбурзькі тижневі листки, — проклятущі деспоти, породжені самим Вельзевулом! Коли виб'є ваша остання година? Чи не Маєте ви, хто такий Карл-Теодор — вюртембергський герцог? Це ж ланець над ланцями, це кат вільної думки, це тюремник казематів Ауерспергу..."
При цьому цей здоровило не цурався келихів, смалив баляндраси до дівчат, що хихотіли, проносячи пиво.
"— А Карл — Євген, електор Пфальцу, хіба кращий? — вигукнув худенький студентина з Бонну, — те, що він виробляє коштом народу, переходить людські поняття.
