Лицем до села - Вишня Остап

Та й засіки повні, ст і перепадає "дітишкам на молочишко", тим, хто біля чудес ходить…

Якраз оце тепер по селах в усі дзвони калатають, храми справляють…

Так ви ж, православні, не підгадьте!..

Дзвони гудуть, змійовики гудуть, в головах гуде…

Не підгадьте!

Храмувать так храмувать… "До положенія":

Щоб знав бог, щоб знали всі святі, які ми вірні…

Піддержте віру православну на всі сто відсотків, бо підупадає вона, сердешна.

Пийте так, щоб зразу видно було, що ви віри святої не забули…

Ото тільки погано, що довго по церквах у такі дні правлять… Якби швидше. А то тяжко витримати.

Воно, положим, можна й до служби хильнуть — так боязко: може неприємність бути… Забажається, приміром, підтягти "Іже херувими", а воно ж ото як почне півча:

Ііі…

Ііі…

Ііі…

Поки до того "же" дійде, можна забути, про що справа йде, й ушкварити:

І хліб пекти, Й по телята йти, Коли б мені, господи, Василя знайти.

Невдобно…

Оце тільки й невдобство храмових свят…

А так — урем'я підходяще, щоб і ікалось, і співалось, і щоб кров з носа капала…

Підходящий, одне слово, час "постраждати за віру православну"…

Валяйте!

МОЖЕ, ЩЕ ІНСЦЕНІЗУВАТИ НАКАЖЕТЕ?

Дивовижні іноді в людей бажання бувають…

Знав я одного невеличкого хлопчика, що кожного дня, як лягав спати, падав на ліжко, бив по ліжку ногами й кричав як зарізаний.

— Чого ти, — питає його було ніжно мати, — плачеш, Петюнечко?

— Місяця хочу!

— Петюнечко, — мати до нього, — голубчику, як же я тобі місяця того дістану? Місяць далеко. Місяць, Петюнечко, на небі, а ти в ліжечкові… Спи, Петюнечко, завтра до дідуся поїдемо, дідусь черешеньок нарве, а черешеньки солодкісолодкі… І мама з тобою поїде, і татко поїде… А місяця, Петюнечко, не можна в ліжко, він до маленьких діточок не ходить, він по небу ходить та з зірочками здоровкається… "Драстуй, — говорить, — зіронько!" Спи, Петюнечко, спи…

— Ой! Ойойой! Місяця! Дайте мені місяця! Я не хоцу церешеньок! Місяця хооооцу!

І ногами по ліжкові — тататата!

І так аж до того часу, поки входив до кімнати татко, здіймав із штанів череска, показував Петюнечці того череска й запитував:

— А цього "місяця" ти не хочеш?! Спать!!!

— Я вже сплю, таточку! Я вже не хоцу місяця!.. Місяць до маленьких діток не ходить!..

— Тожто бо й є!

* * *

Так отаке буває на світі…

У селі Суховолі, Володарського району на Волині, живе інвалід імперіалістичної війни Яків Іванович Тичина. Пролив Яків Іванович на війні всю свою кров мужичу, поклав на триклятий "олтар" живіт свій, і приїхав до рідного села для того, щоб носили його та на ліжко підсажували, бо всі 100 % своєї працездатності залишилося на галицьких, на волинських, на холмщанських, на польських та на інших чистою мужицькою кров'ю политих ланах…

В Якова Івановича семеро дітей малих. Жити тяжко, бо робити на наділеній революцією землі нема кому.

От і звернувся Яків Іванович за пенсією до соцзабезу…

Пішли з села папірці до району. Мовчить район. Пишуть удруге. Пише район:

Нехай Тичина доставить двох свідків, які бачили, що його поранено…

От вам задачка!

Дай свідків, що поруч тебе пішли в атаку й бачили, як тебе покалічено!..

Не можна, — пишуть, — цього зробити!

Дайте тоді,— пише район, — приговора загальних зборів, що Тичина інвалід…

Послали витяг із протоколу загальних селянських зборів… Протокол, — пишуть, — це протокол, а нам приговор потрібний.

Привезіть в такім разі Тичину до нас — подивимось… Повезли. Привезли. Лікар визнав втрату працездатності на 100 %.

Лежать папери в районі…

Довелося їхати інвалідові ще раз прохати, щоб прискорили якнебудь справу…

Послали папірця до окрсоцзабезу…

Чотири місяці лежать папери в окрузі.

Нарешті летить до села відношення:

В триденний термін доставить свідків, що бачили, як Тичину поранен о…

Знов за рибу гроші…

Як, ламає голову Тичина, я можу це зробити? І сидить з сумом в очах…

А ми оце думаємо: а що, як окрсоцзабез забажає, щоб йому інсценізували оту війну?..

Боже наш! Мобілізацію об'являй, маніфеста видавай… Ойойой!

— Місяця хооцу!

Воно, звичайно, РСІ череска не носить, як той татко, проте в неї є дещо, що того череска замінити може з успіхом.

"ЧЕСТЬ ІМЄЄМ ВАС ПОЗДРАВІТЬ"

Не знаю, чи знайдуться відповідні слова змалювати велику й урочисту подію, що сталася в селі Суботові, на Чигиринщині, у вересні місяці цього ж таки біжучого року?!

Ой, не знайдуться…

Тут великого майстра треба, бо велика й славна була в Суботові подія… Спробуємо… Господа благослови!..

* * *

Ревуть дзвони в Суботові… Світить сонце… Повіває вітерець… І виходить святий отець у білій ризі, з хрестом у руках на церковний ґанок…

А од ґанку підходить молодий молодець, комсомолець-удалець Коваленко Федот та ще й Митрофанович…

На нім френч вилискує, на френчі "КІМ" поблискує, а за ним несуть бойовий портфель секретаря Суботівського осередку комсомольського.

Лунає "революційна" пісня:

Гряди, гряди, Голубице моя…

І становиться молодий молодець, комсомолецьудалець Коваленко Федот та ще й Митрофанович Па рушник білий і схиляє свою голову революційну перед святою євангелією, квітчастою хусткою до молодої прив'язаний.

Поооложил єси на главах їх вінці!.. Ревуть дзвони в Суботові…

* * *

Коли Федота Митрофановича запитали:

— Як же це так, Федоте Митрофановичу? Ви ж самі казали, що "релігія — опіум для народу"?!

— Казав! А що таке "опіум"? "Опіум", коли без цього "опіуму" приданого не дають… Четверину цілу того "опіуму" вихилити можна, коли придане підходяще…

Пррравильно!

* * *

ЦК ЛКСМУ і редакція зо всіма співробітниками "честь імєєть поздравіть" дорогого Федота Митрофановича з законним браком і бажає в ділах рук і ніг його всякого благополучія…

Хай благословить господь бог весь рід його од віку й до віку…

Хреститимете першого — нас не забувайте… З великою радістю понесемо до церкви, тричі в воду опустимо, дунемо й плюнемо, як полагається.

* * *

В Суботові, одне слово:

То не вітер з двох боків —

З нашого і з того,

То до церкви піп повів

Когось молодого…

Молодого, молодого, молодистого…

НАЦІОНАЛЬНО, ПРОСТО, А ГОЛОВНЕ — ПРИЄМНО

Соборна Україна…

Не доводитимемо, що значать ці два слова… Ах, як це зрозуміло для всіх, хто живе і по той, І по цей бік отієї річки, що Збручем прозивається… Соборна Україна… Для всіх зрозуміло…

Не для всіх, правда, однаковий зміст цих двох таких привабливих, таких бажаних слів, але не в цім справа… Ах, не про те ми тепер, не про те!

Ми знаємо, що багато вже кісток лежить на поки ще несоборних ланах за те, щоб були ті лани соборними.

Ми знаємо, що багато мужицьких м'язів шляхетськими кайданами і тепер мордується за тую соборність…

Але ми ніколи не припускали, що все це задарма, що є прекрасний безкровний спосіб здійснити соборність всіх українських земель…

Емігрантська українська молодь, що на Чехах у Падебрадах навчається, той спосіб придумала…

І за посередника в цій великій національній справі обрала князя церковного, високопреосвященного митрополита галицького графа Андрія Шептицького…

Який прекрасний спосіб!

— Ваше преосвященство! — звернулися падебрадські студенти до митрополита. — Цілуючи ваші руці, ваші нозі, ми, цвіт української нації, молитовно благаємо вас: благословіть прислати до Падебрад хоч п'ятсот панночок із Галичини до нашої академії! Всі вони тут віддадуться за наддніпрянських студентів, і таким чином здійсниться ідея соборної України. Тільки ж, ваше преосвященство, не тягніть довго, бо дуже вже в нас та ідея назріла, видержати не можна!

* * *

Оце, я розумію, спосіб!

Це не те, що під Львовом або під Станіславом, в холоді, в голоді, в тифозних вошах, під шляхетською шрапнеллю соборність здійснювати…

Тут просто.

Підголився, черевики підлакував, вуса підкрутив і на падебрадську алею:

— Панунцю! Як вам погодка? І взагалі ніжка у вас… Хехехе!

— Що ви, пане, хто вам дав право?

— Соборність, знаєте! Хехехе!

— Ах, що ви? Хоч і соборність, але ж нащо ж так тискать?

— Ах, ідея ж! Та знаєте, панунцю, за таку ідею не те що притиснуть, задавить можна!

— Ах, побалакайте з мамунцею!

Потім серед товаришів:

— Ех, панове! До ранку сьогодні соборну Україну здійснював! Не піду на лекції — спати хочеться…

* * *

У нас, як ми парубкували, ця справа зовсім інакше звалася.

P. S. Може, хто подумає, що це вигадано. Не вірите мені,— повірте шановному Євгенові Чикаленкові, що з захопленням розповідає про цей намір здійснити соборність України на шпальтах "Українського голосу" № 40 від З жовтня 1926 року.

"ОЙ ГОРЕ, ГОРЕ МНІ"

Дев'ять літ, значить, уже, як "камунія п'є нашу кров"… Ото 1917 року, 7 листопада, як почала пити, та й досі… І які ж ми такі нещасні люди поробилися за цей часі Як ми видержали, бог його святий знає?! Ви тільки послухайте, яких способів уживали більшовики, щоб до цурки нас ізнищити…

Насамперед — землею нас задавити хотіли…

— Ходите, — говорять, — ручки в брючки позакладавши, сіряки наопашки, я ж вам!

Та зразу як шандарахнули на бідне, нещасне селянство п'ятдесят мільйонів десятин поміщицької землі…

— Ага, — кричать, — попались?! Викручуйтесь! Застогнало бідне селянство…

— Пропааали!

Та як же ж не пропадати: землі сила, поміщиків нема, обробляти нікому…

— Ряатуйте! — кричать селяни. — Гинемо! Це не інакше як анцихрист!

Дуже сильно надималися, поки сяктак ту силу землі до себе приборкали… Аж повпрівали… А більшовики не вгавають.

— З поміщицькою вже уговталися?! Почекайте, ми ще вам візка підтаскаємо…

— Оддать, — кричать, — ще тому селянству куркульської землі п'ятдесят мільйонів десятин! Додавлюй селянство до кінця!

Тяжко, дужетаки тяжко пришилося бідному селянству… Але якось із божою поміччю і з цією землею упорались. Упорались, сидять і думають. Чи кінець уже, чи не кінець?

Більшовики дивляться, що землею не взяли, живуче дуже селянство.

— Катай, — кажуть, — на них сільськогосподарські машини… Машинами їх, машинами! Не давай опам'ятатися!

Та як двинули, як двинули на бідне селянство машини… На сто дев'яносто мільйонів карбованців машин за цей час на село двинули…

Трактори татахкають, молотарки гудуть, паровики ревуть, віялки Цокотять, плуги блищать, сіялки риплять…

Таке знялося, таке піднялося, що паламарі по всіх церквах почали в дзвони калатати, — думали: війна.

І тут не взяла "камунія" — вискочили… Тракторами навіть почали весілля справляти… А сильно хотіли більшовики машинами селянство зничтожить, 21 тисячу тракторів на села пустили…Жарти вам?

Не взяли машини селянство.