Лицем до села - Вишня Остап
Категорично!
Хоч на голову, думали ми собі, хай Чемберлен стане, хай монокля надіне ще на одне око — не звертатимемо, сказали ми собі, ніякісінької уваги ні на його монокль, ні на його циліндр. І на Болдуїна не звертаємо. І на Черчілля, і на Хікса… Мов їх нема зовсім.
Коли один із наших співробітників якось заявив:
Та ми ж усіх перчили, Поперчимо й Черчілля,—
всі в редакції, як один, замахали руками:
— Не займай Черчілля, не буде черчіллить! І так у редакції душно.
А секретар редакції до цього додав:
І не станем на колена — Плювать нам на Чемберлена.
Ну всетаки ми вирішили, що плювати не будемо, бо, поперше: слина теж річ у хозяйствї потрібна, а подруге: в дипломатичних зносинах плювати не прийнято, тим паче, що містер Чемберлен — людина дуже образлива і пише ноти навіть з приводу карикатури, намальованої на нього в "Известиях", так що, якби ми плюнули, попер би ще на нас війною. А ми народ мирний. Нам он треба Дніпрельстан будувати, а не воюватися…
Вирішили ми просто собі ігнорувати його — й край!
І от нате вам: нота.
Нота — висока дуже. На верхнє "до". Так що вже не проста собі нота, а фальцетиста. Аж пищить!
Коли ми про ноту вперше почули, ми думали, що то просто радіохвиля з чергової трансляції знизилась десь до розсадника расових йоркширів, якраз у той час, коли їм (йоркширам тим) їсти давали, підхопила вона (хвиля) йоркширські нервові голоси й принесла у гучномовець…
Аж воно — ні.
Виявляється, що то Чемберленова нота. Ми просто зніяковіли: отака подібність! І перший момент не знали, як же нам реагувати… З одного боку — обіцянка не звертати на Чемберлена уваги, а з другого — отакий галас.
Думали довго, що нам робити. І вирішили всетаки що:
Ми не станем на колена — Плювать нам на Чемберлена. Хай пищить англійський пан, Наша справа — Дніпрельстан.
ВІЧНА ЇМ ПАМ'ЯТЬ
Все село плакало…
Йшло за марами, на яких пливли дві новенькі осикові труни, і плакало справжніми гіркими болючими сльозами…
Та й як же було тому селу не плакати?
Ховали голову й секретаря сільради.
Хароші таки були люди, чесні, трудящі, роботящі, недавнечко оце їх переобрали, — і раптом обох їх знайшли висячими над ставком, на вільхах, один перед одним, в смутних позах трагічних шибеників…
Повісились хороші люди…
Все село плакало, проводжаючи в далеку путь двох хороших, чесних, активних, роботящих людей…
І було це так для села несподівано, на думку ніколи нікому не спадало, щоб можна було чекати отакого страшного кінця…
Веселі ж були, жваві, здорові…
Оххохо!..
* * *
Поховали…
І коли вже поховали, тоді зібрався актив сільради, довго сиділи, думали і, нарешті, вирішили покликати жінок покійних товаришів і розпитати, в чім же ж справа…
Прийшли заплакані жінки.
— Скажіть, де причина? Через віщо це вони так?
— Ох, і не знаємо! Ох, і не скажемо! Ох, і не докажемо!
— Та, може ж, хоч помічали щось таке за ними останніми часами?
— Нічогої Тільки й того, що обидва почали оце перед благовіщенням у ставку купатись!
— Як?
— О доле наша…
І розказали жінки неймовірну історію. Прийшли якось їхні чоловіки з сільради сумні дуже і об'явили їм:
— Завтра поринаємо!
— Як поринаєте? Куди поринаєте? Де поринаєте?
— В ставку поринаємо! Вглиб!
— Та що ви, побожеволіли, чи що? Та ще ж крига не розтала!
— Нічого не поробиш: треба! Човна нема — треба поринати… Наказано…
— Та…
— І не такайте, бо не вашого, — кажуть небіжчики, — це розуму справа… Треба…
І справді… Другого дня вранці пішли кудись… За годину приходять, зубами цокотять, мокрі як хлющ. Попереодягались, позалазили на піч, гріються і один в одного питають:
— Дістав дна?
— Ні! Ще трішечки і дістав би, так духу не хватило…
— От нещастя, — каже другий, — і де воно на нашу голову взялося?
— А ще ж і рибу передивитись треба, якої вона породи!..
На другий день те саме…
Пішли, а потім поприбігали — й на піч.
Балакають:
— Нічого, мабуть, не вийде. Дна, може, й дістанемо, а рибу навряд чи перепишемо… Дуже трудно… В глибу риба сидить.
А на третій день ото пішли:
— Ой, горе наше, горе! Та хто ж наших діточок доглядатиме? Та хто ж…
Сумувала сільрада… Та що поробиш?
Вибрали нового голову, нового секретаря… Почали працювати, згадуючи добрим словом небіжчиків…
І вже аж через місяць, перекидаючи папери, закричав секретар новий не своїм голосом: — Ось! Ось! Всі до нього…
Папірець… А на папірці резолюція: "Оце наша смерть!"
Прочитали:
"Райземвідділ пропонує вам терміново дати відомості про рибні вгіддя місцевого значення:
1) Які рибні вгіддя маються в вашій с/раді (річки, озера, ставки).
2) Площа окремого рибугіддя (довжина, ширина, глибина).
3) Які породи риби і т. д., і т. д." Догадалися члени сільради…
Терміново… Березень місяць… Човна нема… Поринали… Міряли… Вічна їм пам'ять.
* * *
Не скажу, в якім це було селі! Не скажу, якого району! Не скажу, якої округи!
ЯК МЕНЕ ПРЕСА ПІДВЕЛА (Факт)
Сьогодні — наш день. Хоч один день на рік, а таки наш. Цілком наш, з гамузом, з уздром. Сьогодні можна про себе… Про свої справи, про "пресові", бо хоч що ви там собі кажіть, а ми таки преса…
Так, значить, про себе…
Сьогодні, як на духу, розкажу вам, як мене підвела преса, друковане тобто слово, як воно, оте слово, поклало мене на обидві лопатки, як я витріщив очі, довго кліпав віями, а потім плюнув і вилаявся…
Так от, слухайте… Майте на увазі, що це тільки сьогодні й більше ніколи нікому я цього не розповідатиму. Нізащо в світі.
Те, що ото колись мені трапилось в потязі, коли я в купе розбалакався про літературу з якимось незнайомим мені інженером і той інженер, перебираючи українських літераторів, мене особисто (не знаючи, що то я перед ним) так крив, так крив, що я й совався, й вертівся, й вікно одчиняв (та ще й підтакував, бо вважав за незручне сам себе захищати), — так це все проти того, як мене підвела моя книжка оце недавнечко, — дрібничка…
Є в мене одна сільська усмішка, що зветься "Охорона здоров'я народного". Ввійшла вона в збірку моїх "Сільських усмішок". Висміюю я там сільських "наркомздравів", бабівшептух, а висміюючи, даю зразки їхніх "ліків", молитов їхніх різних од глазу, од сказу й од усього такого іншого…
Написав я ту усмішку колись і подумав: "О! Доб'ю я таки оті забобони! Пропали тепер баби Палажки, бо висміяв я їх круто…" І що ж би ви гадали?
Недавно оце одержав я листа від одного бібліотекаря з одного невеличкого українського міста. І пише він мені отаку пригоду.
Приходить до нього в книгозбірню старезна бабуся й каже:
— Дайте мені книжечку Остапа Вишні, оту, що там про бабівшептух написано.
"Здивувався я, — пише мені бібліотекар, — що така старенька бабуся й цікавиться новою літературою…
— Навіщо вам книжечка, бабусю?
— Перечитати хочу.
— Звідки ви знаєте, що є такий письменник і що в нього є така книжка?
— Знаю. Дочка моя працює в цегельні, так вона брала у вас ту книжечку й читала вдома уголос…
— Так що вам так вона сподобалася, що ще раз перечитати хочете?
— Е, ні! Не те, щоб вона мені сподобалася, а там такі хороші молитви понаписувані од хвороб різних. Як ото брала дочка книжку, так у мене якраз бешиха була… А там молитва од бешихи така ж хороша! Як помолилася я тоді з тої книжечки, одпустило мене зразу! А тепер так мене на кольки взяло, що ні чхнути мені, ні дихнути. Так там, кажуть, і від кольки є молитва, дайте, пожалуста!"
Ну?!
Як вам це подобається?!
Вбив, називається, бабу Палажку! Висміяв!
Я люблю пресу!
Але на цей раз я плюнув і вилаявся! Ну хіба ж таки можна отак підводити?
РАДІО
Чи чули наші батьки отаке, як оце ви тепер щодня чуєте? Та ніколи в світі.
Найбільше й найдовше в наших батьків було радіо, це коли один стоїть на однім березі Ворскли, а другий на другім та:
— Подай перевозу!
На оті тільки метри й була в наших батьків радіохвиля.
А тепер бачите, що воно виходить?
Ми тут у Харкові газету говоримо, а ви десь аж у Шенгеріївці чи в Бирках стоїте, чи сидите собі та слухаєте.
До того вже з цими газетами дійшло, що й очима водити по папері не треба.
Сама в уші лізе.
Ой, до чого ж ми з оцим докотимось?!
До чого нас, грішних, оце радіо призведе?
Я ото колись писав був, що така штука, як голосномовець, як гучномовець, цілий переворот у хазяйстві зробить, бо тим гучномовцем дуже добре можна, сидячи в хаті, горобців на вгороді та хлопців на бакшіполохати.
А тепер уже чого доскочили?
Уже от вигадали отаку штуку, що можна не тільки слухати, як ми тут оце говоримо, а просто перебалакуватися один з одним.
У вас апарат і в жінки, приміром, апарат.
Поїхали ви по снопи, а рубля забули. До апарата зараз:
— Марусю! Рубля забув. Мерщій неси, бо як же ж я ті снопи довезу?..
А вона вам в апарат:
— Про що ж ти, іроде, думав, як по снопи їхав? Про куму?
І летить вам трясця по радіохвилі. З таким апаратом просто — й дома, й замужем. Оришка десь буряки поле, а Андрій тина за сім верст городить. Пополола, пополола й потім до апарата:
— Андрійку, прийдеш увечері! А Андрій в апарат:
— Опридільонно.
А що вже нашим дівчатам городським, що по канцеляріях у нас отут соціалізм будують, так не життя буде, а масниця.
Тепер тільки й розваги, що побігла попудрилась перед дзеркалом, а тоді — боже мій!
Побігла, в апарат потихеньку, щоб ніхто й не чув:
— Колю, Колю! Вже скоро пів до четвертої. Де ждеш?
— На Лібкнехта.
— Цілую.
— Обратно й вас.
Хороша це штука — отакі апарати.
Та треба ж вам сказати, що вигадали ще дивовижніший апарат. Це вже такий, що я б його ніколи не дозволив розповсюджувати.
Такий апарат, братця, вигадали, що й подумати страшно.
Через його, через оцей нововигаданий апарат, видно, що поза хатою, де ви сидите, робиться…
Ви розумієте, що це буде?..
Сидите ви в хаті. Схотілося вам дременуть кудинебудь. Куди?..
Та то вже ваша справа — куди. Яке кому до того діло?..
Жінці ви кажете, що підете на дуже важливий пленум.
А самі вийшли та й чкурнули, куди вже там вам хотілося… А жінка до апарата. І бачить, з яким ви там пленумом засідаєте…
Прийшли ви додому. Ну, ви ж розумієте, яка вже буде після того пленуму дискусія?..
Це — апарат безумовно шкідливий.
Оті всі апарати: гучномовець, приймачі, радіотелефони — то корисні апарати. А це — це язва. Як на мене, я б його заборонив обов'язково. Смертельний бій буде через той апарат, а не життя.
Так до такого, значить, життя ми з вами дожили.
До радіожиття.
І коли вже повигадували такі апарати, що за сто верстов можна буде все бачити й чути, то вигадають же радіо на кожний випадок життя.
