Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій
Тільки-но Джарія зникла в другій кімнаті, як Алі захотілося спати. Відчув, що зараз впаде на підлогу. Тому він підвівся і перейшов під стіну. Тільки підклав під спину стару, замизкану подушку, як нестримний сон пов'язав солодкою вагою все його тіло…
Часом на якісь миттєвості пелена важкого сну відпливала кудись, і він тоді усвідомлював, що поруч нього сидить Джарія і запихається оладками, рибою, чавить зубами соковиті пагони цукрової тростини. Що вона товче просо в ступі, і від ударів товкача аж весь будинок двигтить і плюскотять великі хвилі в каналі за стіною.
Часом наче пахло смаженою кунжутною олією, п'янкими родзинками, розсипчастими фініками. Потім знов важкою глиною навалився сон. І невідомо, скільки часу та хвиля сну покривала хлопця. Він не прокинувся, він не міг ні крикнути, ні поворухнути ні рукою, ні ногою. Та відчував усе, що з ним роблять.
Його відірвали від стіни і поклали на м'які подушки. Чиїсь руки закасали його сорочку до грудей. Далі гарячі тонкі пальці заходились розв'язувати мотузок на штанях.
Крізь пута сну хотів крикнути, що він не дозволить, щоб у нього поцупили з пояса ключі.
Та крику не вийшло, а рухатись він і зовсім був неспроможний. Та й не треба було кричати, бо ті насторожені пальці, розв'язавши вузол, відтрутили ключі кудись набік.
Наче ті пальці обмацували його одіж, торкалися тіла…
Потім сірий туман сну геть залляв по вінця його відчуття і руки кудись зникли.
Потім йому снилося, він напевно знав, що сниться, як повія-танцівниця, геть нага, танцює перед ним.
Притуляється до нього своїми округлими й холодними, мов чаші із шербетом, грудьми…
З жахом Алі прокинувся.. В сутінках кімнати він оглянув себе і побачив, що одяг його зім'ято, пошарпано, зав'язки розв'язано… Червоний, мов буряк, від сорому, трусячись від страху, щоб ніхто його отак не побачив, він підскочив, так-сак оправив одіж, схопив кумган2 і поспішив, щоб очиститись, обмитись…
Коли він повернувся до будинку, щоб узяти свою корзинку та й побігти до лазні, його згори покликав Абу Амар.
Алі тицьнув у закуток кумган і побіг нагору.
– Добре виспався? Тепер поспіши по вино та сік до Сахла. Ось монети! І зразу ж готувати обід! Щоб після заходу сонця все було на скатертині.
– І вино?
– Що?! Хіба ти християнин чи іудей, що не знаєш – обідають люди окремо, а вино п'ють окремо?! Хоча простолюдини розпустилися і геть стали схожі на невірних!..
9. ВЧЕНІ МУЖІ
Коли сонце впало за незліченні канали, коли згубились гаркаві й гуняві волання муедзинів у безкраїх пальмових гаях, тоді сам Абу Амар відкрив вуличні двері і запросив увійти трьох статечних мужів і одного молодика з дорогою, поцяцькованою лютнею.
Падала густа синя ніч місяця азара. Абу Амар наказав запалити чотири світильники. Кімната сповнилась золотими зблисками, які розлилася золотим, наче шафрановим пилком.
Після довгих вітань1 і найщиріших, найшляхетніших побажань господареві від гостей, а гостям від господаря почали обід з кавуна. (Потім Алі скуштував одну скибку, яка лишилася. Власне, поділив із Джарією). Кавун був так собі. Але гості хвалили його без міри. Аді здогадався чому – кавун бахрейнський, з першого завозу. Бо тут під Басрою кавуни ще й не думали дозрівати.
Після кавуна Алі подав їм бургуль – пшеничну густу кашу на таці, поливши її топленим коров'ячим маслом.
Смажених окунів, витриманих перед готуванням у солонім соусі, гості просто захвалили, обсмоктали кожну кісточку. І Алі зрадів і подякував подумки Аллахові, що він зразу по базарюванню здогадався засмажити собі й дівчині по окунцеві.
Алі задивився на цих трьох сивих довгобородих мужів. Рухи розмірені, спини рівні, обличчя приязні.
Повага один до одного велика.
А самоповага ще більша.
Говорили кожний по черзі. І ніхто нікого не перебивав! Усі вихваляли господаря, один одного, а потім співака.
До того дня малий мандрівник і не чув ніколи за один раз стільки хвалебних слів і віншувань.
Словами старі вправлялися не гірше, ніж багдадські циркачі жонглювали яблуками.
А на їхніх тацях після кожного блюда не лишалось ні крихточки, ні зернини, ні краплі олії, ні краплі соусу.
Джарія весь час була напохваті за дверима і, звичайно ж, підглядала та підслуховувала. Коди Алі виніс посуд для миття, вона спитала, вирячивши в сутінках свої вирлаті, здоровенні очиська:
– Слухай, Алі І А що вони таке говорять, один до одного? Мова наче ваша, а що за слова – я не знаю…
– Вчені люди! Шейхи, одним словом. Книжники й мудреці!
– От цікаво! –Джарія приклацнула язиком. – Скільки живу, а таких цікавих людей не чула й не бачила, як гості твого Амара. Така співачка вчора була! У мене сукня змокла від сліз, коли я слухала її пісні! А цей, з аль-утом, теж співатиме?.. Га?
– Хіба я можу спитати? Я слуга!
На закуску-мазза всі приявні брали індійські маслини, потім лущене горіхове зерня, сушене насіння кавунів. І тут Абу Амар завів розмову про те, що йому сняться щоночі дві красуні. У них чарівні очі, як у пері2, величини небувалої, осяйності сліпучої, доброти і любові незрівнянної. Що серце його розривається, бо кохання його до обох красунь однакове і прагнення побачити їх втілення під сонцем серед людей висушує його душу. Його потаємне кохання таке, що він ось-ось збожеволіє! Бо де ж це чувано, щоб він запросив до себе трьох повій, молодих і красивих, чудову співачку на додаток до всього і незрівнянну музику-лютнистку, але не було в нього ніякого бажання з жодною із них злягтись. Бо його таємне кохання не дозволяє йому зрадити своїм сновидим красуням!
– Що зі мною діється?! О шейхи, поясніть мені! – заволав Абу Амар із сльозами на очах і тремтінням у голосі.
Перший сивий муж погладив свою пухнасту бороду і прорік:
– Це віддзеркалення потреби твоєї шляхетної душі.
Другий теж погладив свою розкішну бороду, підняв палець і виголосив:
– Отверзаючий Браму3 явив тобі лик краси. А краса є часткою вищої правди. А правда є часткою Всевишнього.
Третій мовчав довше, ніж перші два, але й він погладив бороду і мовив:
– Світ – це дзеркало Аллаха. І. в дзеркалі світу Аллах бачить своє віддзеркалення. А світ бачить у Всевишньому своє віддзеркалення. І таким чином до безкінця, до безкраю! І твоїх нічних красунь Отверзаючий Браму явив тобі, як віддзеркалення вищої правди у вигляді неземної краси!..
Абу Амар восславив Аллаха за те, що він напоумив його, простого і неосвіченого, відкрити свою пекучу таємницю найславетнішим шейхам Іраку!
Всі восславили Аллаха і по одному пішли змивати руки до сусідньої кімнати.
– Алі! – покликав Абу Амар. – Ще два світильники в маленьку кімнату. Підготуй все для винопиття. Та не заходь, поки не покличу!
Хлопчина споліскував чаші, обтирав глеки з вином і соками та розкладав на тарелях їстівну землю з Хорасану, фісташки, шпичаки цукрової тростини, вимочені в трояндовій воді, помаранчі-наранджі та айву з Балху.
– Слухай, Алі! Дай мені покуштувати хорасанської землі! Кажуть, вона така, така смачна! – просто лице в лице підступала Джарія.
– Не така смачна, як дорога, – буркнув Алі і відтрутив негритяночку.
Вона таки відщипнула крихітку і запхала за товстенні варги, а очима крутила, аж білки блискали і сміялись.
– А я все геть чула! Тільки про яке люстерко вони говорили?.. Нічого не зрозумієш у цих вчених шейхів!.. Слухай, а те, що твій Абу Амар розповів про цих двох красунь, то це точнісінько він про його наймолодшу жінку… Я їх бачила рік тому. У жінки чорні очі, а в доньки карі. І отакенні, завбільшки як у наших чорних антилоп. А самі білі-білі! І все тіло ніби з йєменського цукру зліплене! На тілі в них жодної волосинки – ні під пахвами, ні на лоні, ні на ногах, ні на руках. Аж блищить!.. Ти уяви собі, Рустем їх просто голодом морить – от скупий! А ревнивий! До їхнього свята навруз-байраму 3 готувались, і він наказав своїм євнухам лазню витопити для свого жіноцтва. Але не дозволив навіть євнухам у лазні їм прислужувати. Лише мені дозволив з ними бути, щоб прислужувала. Він за чотири фалси винайняв мене в Айші. І їй не дозволив із своїми бабами піти в лазню. Бо вона ще, мовляв, з кимось зведе його самиць. Мені ж дозволив дивитися на свій курятник. Всіх роздивилась! Всіх геть запам'ятала! Тільки я зовсім дурна – все про кожну розповіла Айші. А вона знаєш як мені за це подякувала?! Цілий рік, ні, вже більше року, не випускала мене з дому, навіть сміття в канал висипати!.. У старшої Рустемової жінки, матері тієї кароокої красуні, у неї очі недобрі, урочливі – геть блакитні! І волосся таке біле, як ніби сиве. Ти знаєш, а вони всі завжди голодні! У мене були у вузлику фініки-падалки, биті. Вони мені за ті фініки дали довгу стрічку червону й тонесеньку хустку. Не нову, але тільки в одному місці латану… Ця гієна все собі забрала… Слухай, а про що там говорять? Піду послухаю…
– Тільки спробуй! – Алі підвівся і став проти Джарії. – Коли мені сказали, щоб я йшов геть, то й ніхто інший не може біля дверей товктись. Я правдою служу!
– Ну й дурень! Всі слуги обдурюють своїх хазяїв. А якщо трапляються такі навіжені як ти, то їх хазяї обдурюють! Інакше не буває!
– А я не обдурюю і не дозволю себе обдурювати.
– Побачиш, що тебе обдурять! – із співчуттям і жалем вигукнула і зразу ж додала; – Твій іде до дверей. Відчиняє… Зараз покличе!
Згори почувся голос Абу Амара, а хлопець уже схопив дзбан червоного вина і поніс по сходах. Дзбан Алі поставив на голову, а лівою рукою тримав тацю з чашами і хорасанською землею (якби лишив при Джарії, хто зна, скільки б вона собі прихопила?).
Свіже повітря впливало крізь розчинене вікно, синє небо висвітлював на обрії здоровенний місяць і чітко-чітко вирізьблював чорні стріли мінаретів та візерунчасті вершки-опахала високих пальм.
Алі розлив у чаші густе червоне вино і не став чекати, поки гості почнуть пити, а побіг униз по цукрову тростину, горіхи, помаранчі та айву.
Стрибнув униз сходами і подумав, що застане Джарію за шкодою. Але Джарія кудись зникла, щоправда лишивши відкритою тацю із шпичаками тростини. Він покликав її.
Та на його слова відгукнулась стогоном господиня Айша. Алі поспішив до неї в закуток.
Місячні промені кинули чорну тінь віконної решітки на потріскану, колись визолочену стіну. Айша підвелась на лікті і попросила пити.
