Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

Алі не став кликати негритяночку, а сам націдив у чашу холодної води з неполив'яного вогкого глека. Це був тут, у Басрі, єдиний спосіб дістати холодну воду – налити в обпалений та неполив'яний глиняний глек. Коли починає вода просочуватися крізь пористу глину, всередині вона, хоч зменшується в об'ємі, починає охолоджуватись.

Айша віддихалась і попросила дати їй ліки від болю. Хлопчина й це виконав швидко і хотів йти, та вона вхопила його за руку.

– Посидь зо м-мною… .Мені одній страшно… Я боюсь вмерти…

– Господине моя матінко! Зараз віднесу захуску-маззу моєму хазяїну і прийду до тебе.

Хлопець знову побіг нагору.

Джарії не було і на сходах, і в кімнаті з глеками вона не з'являлась.

Поставив тихо тацю з горіхами й тростиною і малесеньку корзинку з помаранчами.

Співак пробував дзвінкі струни свого поцяцькованого аль-ута. Двоє шейхів смакували з чаш маленькими ковтками вино. Третій жував хорасанську землю. Абу Амар, заплющивши очі, малесенькими ковточками надпивав вино і довго-довго його розсмаковував.

Перед співаком стояла вже порожня чаша.

Абу Амар підкликав Алі.

– Поспішай до Сахла. Попрохай у нього квітів: жасмину, гвоздик і ромашок.

– Але ж пізно, мій господине! – вихопився Алі.

– Тихше, – шарпнув його за сорочку Абу Амар. – Сахл пізно лягає. Скільки він скаже – стільки й плати.

Алі спустився вниз по корзину – Айша вже міцно спала.

Коли хлопець поспішав двором, згори в нього жбурнули фініковою кісточкою.

Алі підняв голову: на краю даху сиділа навкарачки Джарія.

– Підіймись нагору – я тобі щось покажу! – зашепотіла, наставивши долоню трубою до вуст.

– Як я підіймусь? – запитав пошепки Алі, бо знав – Джарія його одначе почує.

– Відімкни он ті двері кривим товстим ключем і давай нагору. Тільки обережно, бо там східці круті й поламані…

Так хлопець і зробив. Щоправда, добре забруднився порохом і кілька разів навіть чхнув, але за хвилю вже був на даху.

– Я сюди залізла, – шепотіла Джарія, – щоб краще чути співака. Тут таке місце, що крізь вікно звуки краще чутні, ніж під дверима слухати! – А тоді тихіше зашепотіла: – Вони обидві прийшли – і донька, і жінка! Хочеш на них подивитись?!

Алі аж в роті пересохло від хвилювання – він ще ніколи не бачив жінок багатіїв. Кивнув негритяночці головою.

– Тоді тихо повзи за мною, – шепотіла на вухо йому Джарія. – Вони вилізли через стелю до покинутої голуб'ятні. І тепер сховані з усіх боків. Сидять собі і слухають крізь стіну, що в нас діється. От зараз побачиш, як вони голову в щілину між стовпами встромили…

Негритяночка і хлопець проповзли весь дах і зазирнули вниз через невисокий парапет.

І все було так, як сказала рабиня. Злам стіни сараю і великої голуб'ятні створювали затишний закапелок. От у цьому закапелку й примостилися дві простоволосі жіночі постаті і зазирали кудись межи двох грубих тикових болонків.

Почулися голосні, дзвінкі акорди аль-ута, і голос співака заволав на найвищій ноті пісню славетного Абу Рабія.

І сам я не гадав, а все ж згадав

Я про жінок, на диво схожих!

І їхніх ніг струнких, і білих пишних стегон

Я до останньої життя хвилини не забуду…

Ой скільки ж насолоди

Торсати пружкі перса молодії!

Я присягаюсь і Машріком і Магрібом –

Гріха немає в тому, люди!

Голос співака був високий, майже жіночий, чистий-пречистий. Але чомусь тої млості, що від голосу Ніссо, хлопчина не відчув.

Він поповз назад до ляди в даху, а Джарія поспішила до своєї схованки над вікном…

По головному каналу пливли човни, переповнені людьми, освітлені ліхтарями і світильниками. Та порожнього човна довелося все ж почекати.

А в садибі Бен Сахла дійсно не спали. Ворота були наполовину розчинені. Чорні місячні тіні на першому подвір'ї розривало червоне світло нафтового ліхтаря. Під ліхтарем, за довгим столом сидів Бен Сахл і продавав якимсь багато вбраним молодикам запечатані глеки та трояндові пагони з блідорожевими, дуже запашними квітами.

Коли молодики пішли з двору, Алі підступив до торговця і, не знаючи як вітати іудея в його садибі, побажав миру цьому дому і його господареві.

Міцний пишнобородий чоловік схилив голову до лівого плеча, примружив праве око і спитав:

– Від кого ти, хлопчику? Я тебе вперше бачу.

– Я слуга мосульського купця Абу Амара.

– А сам ти не мосулець?

– Я зі славної оселі халіфів, з Міста Миру і Спокою, – кланяючись і притискаючи руку до грудей, відповів Алі.

– І чого ж бажає твій мосулець? – Хазяїн посміхнувся такою посмішкою, в якій була і повага до Абу Амара, і сумнів наче в тому, що він, Абу Амар – "мосулець", і готовність задовольнити всі побажання цього "мосульця".

Алі виклав усі побажання Абу Амара. Хазяїн ляснув у долоні. З дверей вийшла висока дівчина з відкритим лицем і розпущеним, пухнастим, як піна, волоссям.

– Збери з дівчатами квіти. Та зачекай, не йди! – А тоді знову схилив голову до Алі, тільки до правого плеча, але око примружив ліве. – А хто прийшов до твого хазяїна? Це не таємниця?

Алі розповів і про мужів, і про співака. Тільки ж, звичайно, не сказав жодного слова про сни Абу Амара і про люстро Аллаха. Іновірцю негоже про це знати. Та й багато злого розповідали базарні люди про іудеїв.

Тоді Бен Сахл, вислухавши, повернувся до дівчини.

– З ромашок сплетіть п'ять вінків! Жасмин і гвоздики зв'яжіть пучками. Іди!

Бен Сахл, випитуючи в Алі про закуски на учті в Абу Амара, посунув по дошках три запечатані глеки.

– Вино. Ось бачиш – на печатці моє ім'я та позначка, що це вино з моєї крамниці. А ось тобі, – він підсунув до хлопця найбільший глек, – глек з вином. Але я ставлю на ньому свою печатку і пишу на воскові, що це пальмовий сік. Його поставиш перед тим шейхом, в якого родимка на щоці. І скажи голосно, що це пальмовий сік. Побачиш, той шейх нагородить тебе за цей глек.

– Але для чого обдурювати?.. –Хлопець не встиг договорити, бо його перебив Бен Сахл:

– Знаю як облуплених тих мудреців-шейхів! І вподобання кожного з них добре знаю. Побачиш – вони вп'ються і захочуть одягти вінки. А вінки в тебе вже будуть готові. І знов же-тебе нагородять… А тепер давай гроші!

Алі припечатав на липкі від вина дошки столу ваговиті динари.

– Якщо тебе винагородять за вино і вінки, то прийдеш і поділишся прибутком зі мною, згода?

Алі хотів сказати, що Абу Амар йому особисто не давав ні фалса і нічого не обіцяв навіть.

Побачивши, що хлопець завагався, Бен Сахл посміхнувся.

– Що, шкода поділитися з іншим своїм прибутком?

– Клянусь Аллахом, ні! – заприсягся Алі.

– Дивись, ти поклявся ім'ям Отверзаючого Браму…– задоволено засміявся торговець.

Пишноволоса все щось не приносила квітів, і Алі спостерігав, як над глеком з трояндами зависли зразу три нічних метелики-бражники… А Бен Сахл з любов'ю роздивлявся на кожну монету, що вторгував за сьогоднішній вечір. І хлопцеві зовсім не хотілося покидати подвір'я з таким яскравим нафтовим ліхтарем. І ще – так хотілося побачити біло-рожеву троянду! Аж калатало серце і пересохло в роті.

– Господине! Я чув, що ти володар надзвичайного дива… Червоно-білої троянди…

– Де ти про це чув?

– У Багдаді, в кварталі золотарів. Казали на тому базарі, що один торговець вином у Басрі має таку троянду…– збрехав Алі.

– А ти хіба бував у тому кварталі?

– Я по всіх кварталах, по всіх ханах і суках бував.

– А ти, часом, не багдадський базарний злодюжка?

– Аллах мені свідок – ні! Я носив їм рибу.

– Яка ж риба найкраща? Яка найгірша?

– Сазан – окраса святкової трапези, вусач дає міць і вбиває недосвідчених, сом – аль-кармут – їжа бідняка.

– Знаєш…

– Господине мій! благаю тебе – дай поглянути лише раз на червоно-білу троянду!..

Торговець випростався за столом і зразу став наче більший удвічі.

Голос його забринів холодно й неприязно:

– Для чого тобі зазирати на диво? Ти слуга, і знай своє місце!

– Я слуга випадком. Дочекаюсь щастя і попливу до Індії. Я ж полишив домівку, щоб побачити дива світу, про які чув у Багдаді. Твоя троянда – перше диво.

– Ні, це неможливо! Ми різної віри, а в моїм саду жоден чужий чоловік не бував.

І Алі зрозумів, що прохати і молити про ласку – зайве.

Пишноволоса принесла квіти, й Алі поскладав їх до корзини, поверх глечиків.

Човняр лаявся, що Алі змусив його стільки чекати.

Та зайва монета заткнула йому пельку, і він в одну мить пригнав човна до садиби Айші.

Коли Алі відчинив потаємну хвіртку і зайшов на подвір'я, то почув, як з розчиненого вікна неслися пісня і ляскання в долоні.

Джарія покликала його згори, але хлопець не спинився і не піднявся до неї на дах, а поспішив до бенкетуючих.

У кімнаті чаділи світильники, пахло розлитим вином і розкритими, розлущеними помаранчами…

Всі були підпилі і то добре – і співак, і Абу Амар, і обидва шейхи. Третій же, похмурий, мов хворий крук, сидів і жував стеблину цукрової тростини.

Алі поліз до корзини і доставив перед ним великий глек.

– Що ти мені ставиш? Я виконую всі заповіти Магомета і вина не вживаю!

– О достославний і найшановніший! Тут ось печаткою відтиснуто на воскові, що ще сік, пальмовий сік.

– Ну наливай, побачимо, чи не шахраї наші торговці!

Алі стало страшно – раптом Бен Сахл жорстоко над ним посміявся? Що тоді буде?!

Шейх понюхав, зробив кілька великих ковтків золотавого прозорого вина.

Віддихнув, заплющив очі, облизав губи.

Всі принишкли.

Шейх поколупався в поясі і витяг звідтіля тонесеньку половину дирхема.

– Ти вгадав мої побажання, хлопчику! Це найкращий сік, який я будь-коли пив! А їм подай вино! – наказав старий, наче він, а не Абу Амар тут був господарем…

– Молодець! – шепнув Абу Амар і стис лікоть малому, коли Алі наливав йому у чашу багряне вино.

– Гроші лишились, – зашепотів Алі господареві.

– Гроші потім, – також пошепки до Алі, а тоді голосно до всіх: – Пиймо і славимо життя! Співаймо, поки співається!

Співак вдарив по струнах і аль-ут голосно відповів йому, наповнивши дзвоном усю кімнату і вилившись у зоряне синє вікно.

– Ех, якби ще й квіти буди на нашій шляхетній учті! – виголосив наймовчазніший шейх.

Абу Амар ляснув у долоні. Алі миттю приніс корзину із запашним жасмином та пряно-терпкими гвоздиками.

Додаткові глеки зовсім неймовірно подіяли на шейхів.

Двоє підвелися і почали танцювати, намагаючись наслідувати виверти танцівниць.

А той, що пив "пальмовий сік", не міг підвестися і тільки прохав:

– Мені для повного кейфу не вистачає вінка на голові.

– Стійте! – закричав добре-таки підпилий Абу Амар.