Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав

роки, як вода, біжать, біжать, і куди вони поспішають; вже й війна прогриміла, сини повернулися, слава Богу, дочка з Германії вернулася, правда, не сама, як говорили, з "приданим", а чоловік ще зостався "при часті"; дід Микола любив свою доцю Женю, бо вона була схожа на нього: така кирпата; а дід Микола як побачив доцю Женю, то перелякався; дивися, Ганю, от ми вже будемо старіть, бо вже будуть онуки; "а щоб ти стямився, ти ще себе вважаєш молодим"; "бабусю моя, мені здається, що ми будемо завжди молоді"; "йди під халєру, не шепчи мені на вухо із своєю молодістю; в тебе завжди одне на думці — молодість та любов"...), — то ще який світ був — ще ці колгоспи не організовувалися, це ще мали ці

2(19) грудня похмуро

3(20) грудня дощ 5(22) грудня теплий 6(23) грудня о другій годині хоронили Ворошилова Климента Єфремовича 13(30) грудня Андрея перший сніг ... згорів чоловік ранку четвертій годині Вовн народився син 16(31) грудня хоронили Івана Фанчиного Поштарочиного 17(4) грудня Варвари день 18(5) грудня бабу Дуню Хрипчиху хоронили Сави 19(6) грудня Николая празник

1969

28 вересня

на кукурудзі була перший день

29 вересня була

30 вересня була

1 жовтня була на роботі

2 жовтня була

3 жовтня була

4 жовтня була

5 жовтня не була

6 жовтня не була

7 жовтня була на роботі

8 жовтня була

9 жовтня була

10 жовтня була

11 жовтня була

12 жовтня не була

13 жовтня була

14 жовтня була

15 жовтня була

16 жовтня була

поля, а кожний селянин мав ще шматочок і "на траву", та говорили "на сіно", і ці сінокоси всі тягнулися до лісу; це від самого Житомира і до Фастова тягнувся гарний великий ліс, і вони так і називали: ліс села Степка, села Яроповичі, ліс Ходорківський; й так тоді вони вважали: наш ліс; підуть в ліс по ягоди; згукуються; а в який ліс, — а де багато грибів чи ягід було повно; бувало, як зберуться, старі та діти, то менше як по відру суниць чи чорниць не приносили; й от до цих лісів тягнулися ці поля з травою; була там і Маринина латка на сіно, і теж тягнула, як і в усіх, до лісу; одного разу її донька попросилася "мамо, я піду з дівчатами до хрещеної", але їхня вуличка тягнулася теж у той бік до сінокосів; а їм не так до хрещеної, як погуляти в траві на сіножатці, вони любили там збирати квіти, і там було дуже гарно; і в жмурки погуляти, бо в траві, наполовину з квітами, добре і приємно покачатися і поганяти; поки ніхто не понаганяє; а було там цих польових квітів — дух забивало; не знаєш, яку вхопити; ромашка біла, сині й голубі дзвоники, червона смолянка, біла кашка, та білого духмяного клеверу; ну чого там тільки не зацвітало; ну, дівчатка, певно ж, люблять таку квітучу природу, та не доходило їм, що там і товктися не можна було і часто туди ходити, бо бувало, що стовбуняни, хлопчурня, могли налякати, або ще й надавати, і мати не раз посвариться "якого чорта туди йти та толочити траву"; наступала така пора, що людям перед жнивами, як закон, потрібно було братися до сіна, — отож каже Марина до своєї доньки "хочеш піти зі мною на сінокіс подивитися?"; вона завджи хотіла ходити з матір'ю, хоч куди, бо більше у них нікого не було, жили вдвох, поки мати не вийшла заміж за Максима; була така гарна сонячна неділя, саме з церкви виходили, так було людно кругом, весело, гомінливо, одним словом, як у неділю; посиділи, поговорили, та ще й її хрещена любила чим-небудь пригостити; то якихсь сливок витягне з бутля чи вишень, що як наїстися, то вп'я-нієш; любили вони туди ходити, а Микола дядько любив жартувати, та ще й підщипувати, бо мати ж вдова, то, мовляв, хто з нею пожартує; а хрещена все сварилася на нього, всяк на нього казала "старий дурню, коли ти вже розуму наберешся з оцими жартами, я вже не можу дивитися на нього", та й суне йому дулю, а він хватає ту дулю і цілує, наче хоче її з'їсти; ну то що йому скажеш, йолопові такому; а він усе залякував "пожди, пожди, як умру, то побачиш, ніхто не пожаліє і не поцілує твою дулю; ти ось бачиш, як живе твоя Марина, як лободина; ні жалю не зазнає, ні шани, а ти на мене ще й бурчиш", — почне розказувати, що зробили такий план, що через їхні сіножаті

будуть насипати такі насипи, де низина, і проведуть таку колію, що будуть ходити поїзди до Фастова, а потім до Києва; вже пішки не будеш ходити у Київ на прощу"; "на яку прощу, хто туди йде?", — це ще як були малими, то мати їх тягала пішки до Києва; "о, а тепер будете їздити"; Марина зажурилася, мало не в плач "а сіно?"; "сіно засиплять, буде колія, залізна дорога, що твоє там сіно; всеодно буде колгосп, і все піде, вкупі будуть поля, і не буде отих межівГ", — старша сестра Явдоха стала київською, бо дочка вийшла заміж і забрала стару матір до себе в Київ, і сестра Явдоха часто їздила в село до сестрів, щоб що-небудь взяти, бо в ті года було трудненько і по городах; але Явдосі вдалося впросити і Марину поїхати в Київ, побачити, де вона живе і як живе, і який у неї зять; ну, Марина взяла охоту "я ж і не знаю, який той Київ, та й куплю щось городське, таке ж, може, в селі не буває"; набрали там всякої всячини, торбів начіпляли, бо треба ж всього, щоб не з порожніми руками всунутися в хату; вийшли на шосе, щоб добратися до станції Яроповичі; ну, йшли, а до станції дійти не можна, вона аж під Ходорковим; Марина пробурмотіла собі під ніс "який це дурень яроповецьку станцію затаскав аж під Ходорків, нічого собі утяли"; дійшли до станції Яроповичі, і стала Марина перший раз на залізну рейку і подумала собі нишком "то оце ти перерізала мою сіножат-ку, і подовмівалися отаке, попридумували, знайшлася така голова"; Явдоха буркнула "скоріше, бо наш поїзд прийде"; не встигли вони передихнути, — господи, коли суне чорне, в диму, тільки чавкає; Явдоха кричить "скоріше, бо він довго не стоїть", — о, боже, одне одного тягнуть за руку, за комір, аби тільки сісти, а людей сила-силенна; але

17 жовтня була на роботі

18 жовтня не була на роботі

19 жовтня не була на роботі

20 жовтня була на кукурудзі

21 жовтня була на роботі

22 жовтня була на роботі

23 жовтня була на роботі

24 жовтня була на роботі

25 жовтня була на роботі

26 жовтня не була

27 жовтня не була

28 жовтня не була

29 жовтня не була

30 жовтня була чистили кукурудзу

31 жовтня була кукурудзу

1 листопада була чистили кукурудзу

2 листопада не була

3 листопада була

4 листопада була

5 листопада не була

6 листопада не була

7 листопада не була

8 листопада не була

9 листопада не була

10 листопада була на роботі

11 листопада була на роботі

12 листопада була на роботі

13 листопада була на роботі

14 листопада була на роботі

15 листопада була на роботі

16 листопада не була

17 листопада була на роботі

проте всіх як проковтнув, ні одна людина не осталася; ще то Марина і злякалася, розтривожилась "нехай воно тобі, Явдохо, сказиться, аж серце вилітає"; і засміялася; "чого ти смієшся" питає Явдоха; "ой, що я згадала; як до нас привезли перший раз кіно і вивісили афішу на те кіно, — знаєш, все село покотило в той клуб хвилею, всі лавки позасідали, а кому не було де, то поставали попід стінами, і на проході, знаєш, забито; було того люду, і старі і малі, як тільки не повтискалися; почали пускати кіно; то тільки букви викидає; хто вміє читати, то читає, а хто не вміє, то слухають; і от показався десь здалека маленький оцей паровоз, що нас везе, і все підходить ближче, ближче, і стає вже зовсім близько, то щоб ти побачила, як передні люди почали вищати, кричати і тікати, на голови летіли, і падали, то що було сміха, животи надривали задні; а поки оглянулися, то його і не стало; хто зна, куди він і поїхав; оце я подивилася та й згадала", і сидять дві сестри, Явдоха і Марина, і зо сміху в їх аж сльози летять, а хто чув їхню розмову, то мимоволі розсміявся й собі; "ти знаєш, Явдохо, що я ще одчибучила, — як насипали насипи на наших сінокосах; думаєш, я не ходила просити, що ж ви робите? це ж сіножатки; то з мене почали сміятися; "тьотка, потіше, будеш кататься", — оце ж, бачиш, і довелося покататися до самого Києва, а Явдоха сміється "от тобі й сіножатка"; "а я тепер частіше буду до тебе їздити в Київ, хоч надивлюся на Київ, який він, та як люди живуть і які вони; покажеш мені ті вітрини, в які Олька видивлялася, що вона така гарна і ніхто не посватав"; сміються сестри, такі веселі та раді; "що я раніше не могла вирватися з теї хати та відірватися од того пекла, а тепер мені так добре; заробимо собі з Максимом; він на тракторі добре заробляє, та й я тоже зароблю, і з нас вистачає; і не думаю про ті коні, одна то хоч нічого була кобилка, а що гніда, то одні кості, страшно було з хліва вигнати, от упаде; добре буде жити при новій владі"; сміється Явдоха "це ж тобі не до пана ходити за десять копійок у день; тобі то мало дісталося, ти ж менша, а мені то діставалося; старшому в сім'ї завжди діставалося саме більше; кодло наше Гендзюрівське он яке, було на кого робити, поки попідростали" (...нелегко жилося гендзюрівським удовам. Як не є, а по троє, по четверо дітей, без батька, хоч при яких умовах, все-таки тяжко. Не вийшла заміж і Ліксандра, і Олька після Гришки не знайшла нікого. Чогось наша і Ганна затужила. "Микола мій став нікудишній. Шкандибає на тих ногах. Коли й дві палиці бере в руки, а від роботи не можна відбити. Піде на радгосп, каже, подивлюся. А сам аж на полі опиниться, клевер в копицях сторожує.

Прошу і сварюся, а нічого не послухає, любить дуже, щоб гроші були. А не дай Бог, щоб копійку куди стратити, — Боже борони. На старість такий скупердяга став, на мило не видереш. Попросиналися в неділю рано, так гарно, сонечко так червоно зійшло, роса ще не спала, виблискувала срібними кора-ликами. Пройшла я до воріт боса, зробила зелену свіжу пахнючу доріжку за собою, постояла і вернулася, — чогось неспокійно на душі. Женю, чогось нема батька довго? вже й пора. Женя каже, поглядіть малого, а я побіжу на радгосп. То й біжи. Нема довгенько і Жені. Ганна занепокоєна, ходить од воріт до хати, від хати до воріт, та все заглядає на дорогу. Сталася якась біда, чує моє серце. Біжить Женя, не показує, що заплакана, кричить..."), —

у Гендзюрівській сім'ї не тільки було багато дочок; в їх ще було і два сини; один Кость, це був старший син; був бідний, сімейний, троє дітей, один синочок, як говорили, нагуляний, глухонімуватий; він говорив "ходива", "ти сама не знава, що ти писава"; Кость його не дуже долюблював, бо знав, що це не його дитина, але ніколи не ображав; нехай, каже, росте, світ великий, а жінка Степка така собі була молодичка, невеличка, але вміла до Костя так підійти, що він ніколи на неї не крикнув; все говорив "Степка моя хазяйка, подивись, як у хаті, так і коло хати"; а що вже квіток коло хати, зайдеш, як у рай, але проси, хоч умри, не дасть жодної квіточки; ото скаже, як відрубає "насади"; Кость у колгосп не пішов, бо він був гарний тесля; сокиру за пояс, і пішов по селах будувати; таке вже було його покликання; сам був здоровий, рудуватий, вуса рясні, очі сірі, великі, а зуби рівні-рівні та білі; добрий був, дітей любив, і всі його

18 листопада була на роботі

19 листопада не була

20 листопада була на роботі

21 листопада була на роботі

22 листопада була на роботі

24 листопада була на роботі

25 листопада була на роботі

26 листопада була

27 листопада була

28 листопада була

29 листопада була

1 грудня була

2 грудня була

1970

6 січня Святий вечір

9 січня Володі день

народження

24 березня померла

Наташа Мелащина

29 жовтня дощ ...дві

пляшки пива

1970

6(24) січня похмуро грязюка 7(25) січня велика грязюка Різдво туман мряка 8(26) січня туман хмарно о третій годині трохи випогодилося 9 січня мороз 18(5) січня дощ 19(6) січня Хрещення а ранком замерзало вночі дощ 8(26) лютого Дубовол у Вери свайба 15(2) лютого Стрітення Шкарупа розписався дощ 8(23) березня холодний похмурий день

сестри любили; правда, він нікому не докучав, у гості до сестрів ходив мало, бо кожній потрібно було щось допомогти; менша сестра Марина Костя любила, казала "він бідний"; але Кость і Марину любив за те, що вона була найлучча за всіх сестер; Марина й справді була добра і гарна; вона у неділю одягала синю спідницю, довгу, аж по землі тягнеться, і чорну блузку з мереживом на рукавах, ще й атласна кокетка, а потім чіпляла десять разків червоних намист, а на кожній низочці блискуче колечко посередині, і ходила в неділю або яке свято до церкви; то на неї всі дивилися; бо це ж вона вдова; заміж ще не виходила; її донька завжди хтіла того намиста, але мати скаже "ти ще мала, загубиш"; Яринці так хотілося швидше вирости, щоб поносити намиста; та бідолашній дитині так і не вдалося поносити; тоді був такий час, ходило багато циганів; вони ж, як і годиться, ворожили, міняли, а то й крали; то не минули й хату Маринину, аж трьох їх прийшло, та ще з дітьми; і як почали, кляті, ворожити та приговорювати; ворожили — ворожили, поки намисто не виворожили; правда, дали замість нього чорну хустку шерстяну; Марина наче була й рада, а потім як обдумалася, то плакала й плакала, та приказувала "а в мене ж дівчинка росте, що ж я наробила, я ж їй і разу не дала поносити, потішитися; а де вони, прокляті, на мою голову видерлися"; Марина жила близько церкви, і батюшка теж по сусідству; раз увечері вже сонечко на заході, вечір теплий, ледь-ледь синів туман, наче дощ, комарі стовпом грали над землею; Марина промовила з досадою "мабуть, буде дощ"; коли ж підходить і батюшка до гурту, довго й не думав, заговорив "а чого це Маринка сьогодні була в церкві без намиста?"; Марина подумала та й сказала "по намисті, батюшко"; вже десь був двадцять четвертий чи двадцять п'ятий рік, так десь надвечір, але мороз ще пік по-зимовому; заходить Кость до Марини; сестра, як годиться, вгостила, чим мала; Кость поїв, подякував; встав та й каже "дай мені, Марино, щось на шию, а то поки зайду"; "а куди ж ти йдеш, уже скоро вечір"; "та у Вербів звести хату покликали мене туди"; "та зимою хату будувати" промимрила Марина "що ж я тобі дам на ту шию"; "та дай якусь тряпину"; Марина зняла із жердки чорну хустку, згорнула вдвоє і тихо сказала "на ось"; Кость обмотав гарно шию, подивився на сестру, та тільки подумав "може й шкода, але що ж"; "піду, бувай здорова"; вже й сонечко пригріло, сніжок почав розтавати, а Костя все немає; Степка прийде, побалакає; Кость навіть на неділю не приходив, грошей так треба, а йому хоч би що; перекидаються словами, а на думці щось не те; серце щось чує, та

не скаже; Марина скаже дві слові та й мовчить; "що це він там строїть"; "та хату у Вербові"; "ну то й сходи та взнай, може, він захворів абощо"; скаже Степа слово та й мовчить; "або, Марино, діжду неділі, як не буде, то піду взнаю, що таке"; "аякже, сходи"; не діждалася Степка неділі, побігла на тижні; що вже думала дорогою, ніхто не знає, але бігла, задихаючись, — "що я йому скажу, як застану його коло роботи", "або" думала "що він мені скаже"; вже до півдня добирається, а ще пів дороги треба тюпати; де сніжок, де вода, а де вже грязюка; чобітки драненькі, вже й води набралося, а ще тюпати далеченько; а ось і ожеред вербівський; люди солому беруть на вози; а диво, не беруть, а чогось стоять; дай, думає, підійду взнаю, кудою ближче — канавою до села чи дорогою; ой лишенько, хтось лежить, соломою прикритий, і ще трошки снігу не розтало; підходить, ще не встигла заговорити; один показує "ось чиєсь горе"; хто це; ой лишенько, Костю мій, що з тобою, а ми ж тебе ждемо; що з тобою, Костю мій рідний; чоловіки здогадалися, спитали, поки тітка при пам'яті "тітко, звідкіль ви"; "ой, з Яропович, завезіть його додоми"; "сідай, жінко"; "ой, з чим же я поїду додоми, кого ж я діткам повезу, що я їм буду говорити"; похоронили сестри брата, так і не знали, що його спіткало в дорозі, яке нещастя його забрало від своєї сім'ї; прийшла Марина додоми та й плаче "незабаром виросте моя Яринка, вона мене спитає, мені вже лящить її голос у вухах "мамо, я вже виросла, дай намисто"; а я кажу нема, вона спитає, а де ж ти діла; циганам проміняла; за що; за хустку; а де ж та хустка; Кос-теві, братові, шию зав'язала"; а Яринка з слізьми скаже "дядько Кость помер"; от і все; і вся сім'я вимерла; осталась одна дочка

14(1) березня хмарний з проясненням і сонце

15(2) березня похмурий і з п'ятої години дощик посту один тиждень минув 22(9) березня два тижні минуло посту Сорок Святих 27(14) березня москвичу Дімі Тамариному день народження дощ 28(15) березня дощ 29(16) березня три минуло тижні 6(24) квітня померла Щербаківська Саша Чабанова 7(25) квітня хоронили Сашу Благовіщення 11(29) квітня Солощенко помер 12(30) квітня Солощенка хоронили 26(13) квітня у Славки Райчиного свайба була Пасха 1(18) травня тепло роздягнуті ходили 2(19) травня холодно 3(20) травня вітер сильний холодно дуже

6(23) травня Григорія

14(1) травня цілий день дощ

16(3) травня Андрій Швець зарізався 19(6) травня Андрій Швець помер 20(7) травня хоронили і умер 28(15) травня згорів помер Коля Бондаренко 31(18) травня хату у Миколи розкривали

Манька; забрала її Марина до себе; нехай, каже, разом ростуть з Яринкою, не буде їй сумно; виросла Маня, —

у Гендзюрівській сім'ї ще був один син, Яків; це був чоловік з чоловіків, середнього росту, вузлуватий, погордливий, вважав себе потрібним для людей і любив, щоб його поважали найбільше з усіх в роду; він таки Гендзюр Яків Полікарпович; я, мовляв, будівельник, будь-який дім зведу, хто в селі, крім мене, будує хати, — Яків; до кого йти, щоб зробити хату чи там хлівчика, — до Якова Гендзю-ра; хто краще побудував — це я, Яків; любив походити по сестрах, любив, щоб з ним гарненько обходились, добренько вгостили; хвалився завжди своєю жінкою Рузькою і сином Стасіком; його сестри не дуже долюблювали; от Ліксандра його завжди обговорить; прийшов Яків, поцмакує губами, розвісить ті вуса, як мітлу, а сам червоний, мов буряк; а попробуй скажи щось не так, не по його, — так і фиркне, і в двері суне; ніколи не спитає, може, тобі там щось помогти; ми ж усі вдови, чому братові не спитати; то ні, чорта з два, любить більше, як угощають; да він тільки до Марини любив ходити, та ніколи нічого не скаже; а Яринці всипле в торбинку жита й біжи бігом в лавку купи чвертку; цього Ярина не любила і дядька Якова теж не любила, бо їй ці торбинки набридали; отоді вже дядько радий, тільки те й робить, що цмакає ротом, а зуби передні як лопати стирчали, а все одно він вважав себе — я, Яків, а вже він як вип'є чарчину, то вже буде говорити та журитися за всіх "та мені вас дуже шкода, але що я зроблю, як і я бідний"; та й почне віршиком "ой сестри, сестри, горе вам, мої голубки золотії"; Марина тоді засміється та й каже "оце ж так"; "я то всіх одвідаю, бо ви мої сестри, а от моя Рузя, клята, горда, до моїх сестер ніколи не піде, й знать не хоче, але зате по своїх обгарцює все село; бо то ж її, а це мої"; помаленьку той час десь дівається; роки летять, уже й син Стасік великий, 1941 пішов в армію, та в 1941 і німець напав на нас; прийшло горе в Гендзюрівську хату; та хіба тільки Гендзюру горе ввійшло в хату; але він вважав, що йому горе найбільше, в нього тільки один Стасік був, більше дітей їм не судилося; затужила великим горем і Рузька; вона відкривала по три рази скриню і виціловувала кожний рубчик сорочки; вона цілувала й примовляла "Стасю, мій синочку, хоч у сні з'явися, де ти і як ти"; примовляла й оплакувала, скільки їй вистачило сил на сьогодні; а завтра знову це саме; Яків теж журився й жалів, а все-таки чоловік так не зможе, як зможе жінка; Яків жалівся сестрам, що падають жінчині сили, вона не винесе цього горя; коли б хоч одна звісточка від Стасіка, то

ожила б, а так пропаде, бачу, що пропаде, а що ж я на старість тоді робитиму; ну, це горе й не минуло Якова; так і не діждався від Стасіка звісточки; і війна відгриміла, і звісточки так і не було; став тужити й Яків "що ж мені робити"; пожив сам, пожив, та й знайшов собі жінку Олю, така й роками, а може й молодша, та так і привикли одне до одного, так що Яків і радий був; нова жінка, нове життя, та ще й як він каже "ще й любов появилася"; рано гарно випровадить нгг роботу, ще сокиру подасть, та й іди хату будувати; так рубав, рубав тією сокирою, та скільки ж його можна рубати, сили відходять, роки приходять; почав і Яків здавати; 1955 одного теплого сонячного ранку Яків захотів принести капличної води; узяв відро, вийшов за ворота, поздоровкався з сусідкою та й поставали поговорити; але Якову говорити не захотілося, попросив сусідку потриматися за неї і сказав "поклич Олю", а сам присів до землі і впав; поки вискочила Оля, Яків готовий; ну й відомо, що буває в таких випадках, шум, крик, галас; дійшло вже й до сестрів; плачуть сестри, як це може така дубина на ходу померти; а найбільше приплакує Марина; на її долю найбільш припало цих похоронів; шістьох вивезла із своєї хати, та п'ятеро швагрів, та вже й братів немає; залишилася Оля сама в Гендзюрівській хатині; хатка хоч і старенька, але в зруб, така ще міцненька, садочок, таке як було стародавнє обійстя, таке й залишилося; і так собі Оля потроху посумувала, та й стала забувати про Якова та про сестер, хоч була й дуже рідня, така вже була братова, і всі її любили, прикидлива та облеслива; але всьому приходить кінець; чоловіки, не бувши гордими сусідами, стали навідуватися розважатися та випивати та похмелятися; і

3(21) червня дощ 4(22) червня ясний день Вознесіння 6(24) червня дощ зранку після обіду ясно

7(25) червня у Вутвенко Олі свайба увечері дощ з шостої години

10(28) червня померла

Чередниченко Ліди Олексіївни мати 28(15) червня як померла рік свахи Сані

8(25) липня 25 червня 11(28) липня хоронили Лисогорши Лідки дитину 12(29) липня Петра Павла 17(4) липня Танюші день народження 26(13) липня Дора Шевченко пізно ввечері упала кир...