Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

ні не нагадаю... ти, либонь, тоді з турецької неволі вернувся... Як же твоє діло з Чаплінським? Я,чував про нього, та не знаю, як покінчилось?

Діло покінчене так, як хотів Чаплінський, хоч я того й не сподівався.

Хіба ти надіявся іншого кінця? Шкода було заходу. — Я аж у Варшаву їздив до сенату й короля...

І з нічим вернувсь. Шкода було труду.

Ні, отче, не шкода. Я багато бачив і багато дечого навчився.

Людина до смерті вчиться, та горе такому, хто з набутої науки не користає. Це вже закопаний талант у причті господній.

Я хочу користати. Вернувсь на Вкраїну з великими думками та планами, та тут стрінув такі перепони, таких людей, що не мають розуміння до моїх думок.

Ти, певне, був у владики митрополита?

Був і...

Не застав вже святої пам'яті отця Петра Могили... Знаю, знаю... не ті люде, не той дух...

Я думав, що наш митрополит не може бути інший, як був попередник, та воно нё те...

Не те, не те... Та ти собі того у голову не бери, а роби намірене діло. Як тобі поталанить, то всі скажуть, що ти зробив добре діло.

А коли б не поталанило...

То тоді тобі не поможуть...

Отець митрополит каже, що це великий гріх піднімати руку на магнатів, бо то наші брати...

Коли б ти сказав магнатові, що ти йому брат, то він образився б і наказав би тебе на кіл настромити, бо ти хам, а не брат... Ні, він тобі не брат, а ворог, гнобитель... Треба оборонятись, коли не можна інакше, то шаблею. Така кров твоєї душі не споганить... Гріх добувати шаблі для грабунку, для напасті на спокійного чоловіка, для своєї користі, але в своїй обороні, то не гріх...

Те саме говорив мені святої пам'яті попередній митрополит і благословив на святеє діло...

І я тебе благословлю, мій синулюбий, і тебе, і увесь український гноблений і мучений народ...

Хмельницький став навколішки перед старцем, а той тихо поклав свої руки на його голову, підніс очі вгору і молився стиха...

— Стань, Богдане, караючою десницею господньою над ворогом, що забув Бога, що забув його святі заповіді, а свою душу чортові запродав...

Хмельницький устав і по-синовньому поцілував його в руку. Довго стояв, до краю зворушений. Потому розповів свою розмову з королем.

От бачиш... мені дивно, що отець митрополит, чуючи таке, міг тебе здержувати.

Я цього йому не говорив.

Не говорив? Може, то й добре...

Отче, я не говорив тобі досі про свої замисли, та бачу, що вони тобі не чужі.

До мене добрі люде заходять, недавно був у мене Чорнота.

Прошу тебе, отче, висповідай мене.

Гаразд, та не нині. Зайди завтра в церкву, я тебе ждатиму, або зайди й сюди. За той час надумайся, ввійди в себе... А тепер сідай, мій сину, та поговоримо. Я сиджу самітно в своїй келії. Дарма. Моїх ровесників давно вже немає. Але я з ними частенько розмовляю, я їх бачу. Розмовляю з старою братією: Плетинецьким, Борецьким, Бериндою, з Могилою, і не злічиш усіх. Дивне диво. Я постарівся тілом, та духом я молодий, таким себе почуваю і не можу погодитись буцімто з старшими.

Від людей, що до мене заходять, я знаю, що на Україні пани коять. Я чую душею, що чаша горя вже переповнилась, що Божа правда скаже своє важке слово: досить! Тепер послідує кара. Уставай, український-народе, хапай за зброю, йди у бій і карай грішників, а то гнів божий спалить оцей Содом та Гоморру, бо вже сонцеві соромно на те дивитися й огрівати своїм святим промінням смердючий гній.

Старий дуже оживився. Очі вогнем горіли, та голос дзвенів міцно, мов у молодого.

— Йди, сину, з Богом в народ. Хай моє благословення тебе супроводжує... Накликай до бою так, щоб мертві почули... бо гряде час. Як ти цього не зробиш, то перед Богом відповіси за змарнований талант. Лише робіть усе в згоді, єдності й братерстві, як усі рівні, один за всіх, всі за одного, а певне вийдете переможцями. О! Якби господь дав мені діждати того щастя, щоб я хоч одну днину пережив на вольній Україні.

Хмельницький тими словами дуже підбадьорився.

Увесь час свого побуту в Києві використав на те, що заходив до різних людей, переводив організацію, усюди бачив бадьорі настрої і завзяття. У повітрі подувало недалекою хуртовиною, зривом усього народу...'

Полякам стало підозрілим, чого Хмельницький так довго сидить у Києві. З того скористав Чаплінський і доніс Конецпольському, що Хмельницький щось недобре замишляє. Конецпольський налякався. Він же, а ніхто другий, скасував надання Суботова його батьком Хмельницькому, він був причиною усього нещастя. Аж тепер пізнав, як зле сталося, що Хмельницький вирвався з його рук. А мав нагоду зробити його раз на все нешкідним. Зараз видано наказ арештування, та все розбилося об королівський глейт. Пани догадувались, що король знову поручив Хмельницькому якусь місію, певно, що на шкоду шляхті та їхніх вольностей. Але поки що обмежились до того, що шпиги стали за ним слідкувати на кожному кроці. Вони вдавали з себе його приятелів і однодумців, наговорювали на панів. Та він не дав себе перехитрити.

Хмельницький дивився на них, мов на собак, котрим накладено намордника і не можуть кусати. ' По двох неділях побуту в Києві пустився Хмельницький в дорогу по Вкраїні робити своє діло. Усюди організував гуртки, а старшині нашіптував до вуха про свою стрічу з королем. Лише до Чигирина не зважився їхати. Він знав, що його тзороги мають такі засоби в руках, що можуть його потихеньку спрятати, не нарушуючи королівського глейта.

Корнієнкові було пильно в Чигирин і кілька разів нагадував це Хмельницькому, та він збував його коротко, що на Чигирин прийде черга пізніше, коли або Чаплінського чорт візьме, або він дістане його в свої руки.

Олексій не знав, що в Чигирині робиться, бо відколи звідтіля виїхав, не мав ніякої вістки.

Аж у Каневі стрінув одного чигиринця і від нього дізнався, що Катрусі вдома немає. Більше нічого не знав сказати, а Олексій тим дуже занепокоївся. Щось воно недобре сталося з Катрусею, коли Серпанки про те мовчать. Видно, що її десь сховали. Але чому? Певне перед якоюсь небезпекою. Хотів би на крилах туди полетіти, та не було спромоги. При Хмельницькім мав він багато роботи. Писав листи, аж рука омлівала, а Хмельницький не знав жартів, і треба було його накази пильно виконувати. Листи розсилав Хмельницький певними людьми. Запрошував однодумців на наради у байрак недалеко Кременчуга. Сюди заходилось крутими стежками, мало кому відомими. Хто їх не знав, заблукав би, певне, в густому непроходимому лісі.

На той зазив зійшлось сюди кілька десятків знатніших козаків. Це було в балці, котру обставили довкруги сторожними.

Хмельницький став при горючому багатті з королівською грамотою в руках і говорив:

— Немає в Польщі правди. Я не хочу говорити про кривду, яку мені заподіяли пани, бо ви всі її добре знаєте, та й я боюсь, щоб дехто не подумав, що я це для себе роблю, щоб помститися. Але я не можу замовчати кривди, яку терпить увесь православний український народ від панів-гнобителів. Треба цьому вже раз покласти край,. Знаєте, брати, що всі ті права, які нам обіцяв польський король, не хоче признати нам польський сейм. Ми щораз у більше ярмо влазимо, з якого нас ніхто не визволить, хіба ми самі. Я говорив з самим королем про те, а він вказав мені на шаблю: "Як вона не виборе вам волі,— каже"— то ие надійтесь ні' на кого". Чи ще й далі маємо терпіти знущання? Та то не лише тут, у нас, таке твориться. Я переїхав від Варшави по Київ — і всюди та сама біда: гніт, неволя. Бідний гноблений народ благає нашої помочі без різниці, чи він український, чи польський. Всі кажуть: ви, козаки, лише зачніть, а ми всі до вас пристанемо.

Зараз загуло в громаді, начеб в улію, наче в хмарі перед громовицею. Кожний мав щось сказати, щораз щось страшніше, а те все більше роз'ярувало уми зібраних.

— Що з нами роблять? Який реєстр затверджено за гетьмана Сагайдачного, а як його потім обкроєно самоволею панів. Та й тим, що в реєстр попали, негаразд живеться. А тих інших, що кров свою проливали за Польщу, тих лицарів завернено у підданство. Вони мусять тепер тому самому панові, що з ними в тісноті братався, підлещував, щоб за його плечима перед турецькими кулями сховатися, в грубі палити. А панського канчука нікому не жаліють. Та коли б лише панові, а то панським посіпакам та жидові ти кланяйся та в дугу гнися, а то тебе канчуками почастує.

Другий говорив:

А хіба ж ми маємо свою виборну старшину? Шляхта понаставляла нам комісарів, полковників, а то й сотників, не питаючи за нашу згоду на те. А ця старшина вживає вільних козаків у себе до роботи, а плата, призначена на козака по ЗО злотих, йде в його кишеню. Як козак у поході здобуде на ворогові коня, то це не його, як би воно по-воєнному праву слідувало, це старшина для себе забирає. А як козак з нараженням свого життя візьме бранця, то полковник посилає його від себе до гетьмана і затаїть заслугу козака. Вони для дурної примхи посилають без потреби козаків у степ, невважаючи на те, що, сердега, може в татарські пута попастися. Пропав козак, та їм байдуже.

Говориться тут про реєстрових козаків. їм живеться ще півбіди, дивлячись на те, що терплять посполиті. За найменшу провину люто карають, та не лише їх, але й безвинних жінок та діток. До того ще наших жінок та дочок насилують, і нікому не пожалітись. Подарунки жидів затягли панам очі полудою. Пани віддали бідолашний народ жидові, що живиться його кров'ю. Падлюка жид розживається, панськими каретами їздить, а на це видумує різні відбутки: поголовщину, та дутки, та осип, та сухі мірочки, плату із жорен та очкове, то подимне і чортзна-що ще таке... 1

— А як вони нашу православну віру гноблять та до унії народ примушують! Руйнують храми божі, продають із наших церков святий посуд, зневажають наших попів, виганяють архієреїв, церкви наші жидам орендують, а жид-орендар здирає з народу,' скільки йому завгодно...

Тоді відізвалися голоси:

— Несила далі терпіти, останній час взятись за шаблю і скинути з себе панське ярмо...

А були тут й такі, "що оглядалися на задні колеса". То були ті, що жили під панським боком, сімейні і мали причину боятися, що при такім зриві вени перші впадуть жертвою панського гніву.

— Братись за зброю, кажете, а де ж та зброя? Наші гармати забрали старости та їхні урядовці, а самими шаблями та палицями нічого не вдієш.