Розгін - Загребельний Павло

Дивуєтесь, чому такі думки? Була батьковою донькою. Росла серед чоловіків. Серед солдатів. Ви не були в армії?

— Не був.

— То й шкода.

— Ну, академік Карналь...

— Він врятував вас од армії... Як цінного спеціаліста... Не маю права судити про вашу цінність. Але чому ж ви пішли від академіка?..— Вона повела рукою, пересмикнула плечима.— Електроннообчислювальні машини, чудо техніки, двадцятий вік, НТР — і цей пам'ятник повоєнних злиднів? Як це узгодити?

— Ми не можемо ждати. Поки проект, поки викроять десь там у планах реконструкції площу, поки затвердять, поки збудують спеціальне приміщення. Не місяці, а роки... Ви могли б ждати свого щастя цілі роки?

— Готова ждати ціле життя!

— Я неправильно поставив запитання. Власною долею ми справді вільні розпоряджатися як завгодно, та коли йдеться про прогрес,

Анастасія відступила майже до дверей і, власне, вже йдучи, несподівано спитала зовсім про інше:

— А вам... хотілося б знову бути в академіка? Не отут, а там... Адже ваше щастя там. Я не помиляюся?

Совинський відповів не відразу. Пішов за Анастасією, вже в кривулястому високому коридорі глухо сказав:

— Академік мене більше не покличе... І ніхто не покличе... Вона мало не сказала: "А коли б я покликала?" — але вчасно

стрималася, прикусила губу. Спробувала перевести все на жарт.

— Ви називали якесь екзотичне ім'я.

— Айгюль.

— Хто це?

— Це трагічна історія.

8

Одесу нічим не здивуєш. Одесити плавають по світах, для них відкриті всі дива землі, неба й моря, вони знають навіть про те, чого ще немає на світі, а може, й не буде ніколи, вони чули всі мови, бачили всі кольори шкіри, вони безтурботно ходять по мальовничо-заплутаних вулицях свого міста, не турбуючись про те, що десь у глибинах тих кораблів, що стоять на рейді, сплять негри, японці, норвежці й турки. Вони закохані в свою незвичайність і в своє всезнання, то хто б міг їх здивувати?

Та коли на Дерібасівській, а тоді на Приморськім бульварі, а тоді на Привозі, а тоді ще й ще на вулицях під платанами, під акаціями, під каштанами з'явився старий як світ темнолиций чоловік у велетенській кудлатій білій папасі, а поруч з тим чоловіком висока, тоненька, стрункіша за всі тополі Одеси дівчина, то Одеса не могла не здивуватися. Бо кораблі не допливають до Каракумів...

Туркмен і дівчина блукали по Одесі не тому, що шукали щось і не могли знайти. Старий хотів подивитися, де житиме його внучка, відверто кажучи, йому не дуже сподобалося це місто, тут навіть вітер був зовсім не такий, як удома,— то він залягав намертво, то виривався з-за кожного будинку, летіз по вулицях іноді в протилежних напрямках. Не було в ньому сталості, суцільна заплутаність і неспокій, а від цього й люди ставали неспокійні, забігані, затуркані. Старий не наважився б лишити між них свою Айгюль, якби вона не вперлася зостатися саме тут, бо ж сюди приїхала, взявши собі в супровід дідуся Мереда тільки для годиться.

У балетній студії, куди Айгюль мала папери, дівчину прийняли без зволікань, бо належала вона до дітей, які вціліли від страшного землетрусу в Ашхабаді. Туркменських дітей приймали тоді скрізь; у Москві, в Ленінграді, на Україні давали їм притулок, однак Айгюль заявила, що приїхала зовсім не для того, щоб знайти притулок, а хоче вчитися і хоче показати, що вона вже вміє і на що здатна. Суворі педагоги подивилися й побачили. Старий Меред міг спокійно їхати в свої Каракуми, онука лишалася тут, мала гуртожиток, стипендію, найголовніше ж,— про що не казала до часу й дідусеві,— мала надію знайти Карналя, діждатися його повернення з канікул, спитати, чи зберіг він ту пам'ятку з базару в Мари, чи сподівався коли-небудь побачити Айгюль не маленьку й несміливу, а отаку, як вона тепер?

Карналь тоді вже перебрався від Кучмієнка до університетського гуртожитку, жив у кімнаті з двома старшокурсниками й аспірантом Васею Дудиком, якого вони жартома звали Лейбні-цом за його захоплення одразу десятком наук. Студент Карналь переживав тоді тяжкі часи з багатьох причин, які від нього не залежали, але водночас зумовлені були (бодай частково) його характером, який штовхав Карналя на вчинки нерозважливі з огляду людей, звиклих до впорядкованості й слухняності навіть у думках.

Айгюль прийшла до гуртожитку увечері в наївній вірі, що Карналь не може тинятися по бульварах з одеськими дівчатами, а повинен сидіти й ждати її появи. Чотири роки ждання без обіцянок, ясна річ, хоч для кого б видалися досить безнадійними, коли не сказати — безглуздими, але Айгюль була переконана, що її ждуть, раз чекала вона. Надто багато в неї було втрат, щоб доля не зласкавилася над дівчиною. Вбитий на війні батько. Загинула в Ашхабаді за ті тридцять секунд землетрусу мати, загинула її студія, зруйнована була туркменська столиця. А вона, Айгюль, лишилася жива, її хотіли послати до Москви, але вона вибрала Одесу, вибрала тільки тому, що тут мав ждати її Карналь, і ось вона знайшла його гуртожиток і кімнату на другому поверсі, кімнату порожню, коли не лічити якогось дивака, що гнувся над книжкою, повернутий спиною до дверей, і не відірвався від своєї книжки навіть тоді, коли Айгюль увійшла до кімнати, наблизилася до нього, дістала з торбинки срібну рурочку з дев'ятьма срібними бубонцями й тихо схитнула ними над вухом у того зігнутого, схиленого, замисленого.

Від несподіванки він підскочив, побачив високу, з чорними товстими косами дівчину, впізнав і не впізнав, злякався й зрадів, відступив на крок, вигукнув, ще не вірячи:

— Айгюль?

— Здрастуй, Карналь,— сказала вона.—Тепер я вже можу скласти свої дев'ять кульок з твоїми...

— Пробач,— пробурмотів знічено Карналь,— розумієш, я...

— Ти загубив їх?

— Чому б мав загубити? Але... Вони не тут... Студент, знаєш, нічого не має, крім конспектів... Я лишив у батька в селі... Вони там...

— Тоді візьми й це,— вмить знайшла вихід із становища Айгюль.

— Я радий тебе бачити... Чорт! — ляснув себе по лобі Карналь.— Я говорю якісь дурниці!

Він узяв Айгюль за обидві руки, повернув до вікна, стривожено спитав:

— Як ти сюди добралася?

— Приїхала...

— Не може бути!

— І хочу морозива! — не відповідаючи на його досить дурний вигук, заявила Айгюль.

Карналь розгубився ще більше.

— Тут у мас є аспірант Вася. Він прийде, я візьму в нього трохи грошей...

— Гроші є в мене!

Для неї все було таке просте й природне: несподіваний приїзд, зустріч, розмова, примха. А Карналь ніяк не міг стямитися. Що далі, то більше він губився, розуміючи, як усе не просто. Всі ці роки він був заклопотаний тільки собою, начиняв свою голову науками, ні про що не дбав. Коли й писав у Туркменію до Раушат, то двічі або тричі на рік коротенькі листівочки на свята. Передавав привіти Айгюль — ото й усе. Вона для нього й далі лишалася маленьким дівчиськом, яке вчило його триматися на ахалтекінці, показувало базар у Мари й бій баранів на радгоспній площі. Люди й речі зберігаються в пам'яті незмінними, і коли ти бачиш, як подіяв на них час, то або ж дивуєшся, або лякаєшся, або радієш. Карналь сам не знав, що він відчував, побачивши Айгюль, зовсім не схожу на ту, яка була чотири роки тому.

— Як твоя мама Раушат? — спитав він, не знаючи, про що говорити, й відразу зрозумів, що сказав не те. Айгюль ще зберігала усмішку на своїх устах, але усміх тепер був гіркий, зболений, а з великих чорних очей тихо покотилися сльози, одна за одною, і дівчина не витирала їх, не зворухнулася, вся заклякла.

— Пробач, Айгюль.— Карналь тупцювався коло дівчини, незграбний і невмілий.— Я не знав. Що з мамою?..

Дівчина схилила голову, міцно стулила повіки, мовби хотіла погамувати сльози, здавлено вишепотіла:

— Ми були в Ашхабаді... Вона жила зі мною... Хотіла бачити мене балериною... І цей землетрус... Все було знищене за якісь секунди... Мене витягли з-під уламків... А мама Раушат...

— Ти сядь, сядь... Заспокойся.— Він узяв дівчину за плечі, повів до стільця, вона переставляла ноги, мов сонна, хилилася на нього, аж він мав її підтримати, щоб не впала, але сідати на стілець (та й який там стілець у студентському гуртожитку!) Айгюль не хотіла, вся напружилася, втриматися на ногах для неї, видно, було вельми важливо, і Карналь стояв тихо, боявся схитнутися, так, ніби підтримував якусь коштовну вазу. В двері зазирнув аспірант Вася Дудик, поткнувся був до кімнати, але побачив Карналя в такій дивній позі з незнайомою дівчиною, злякано позадкував. Карналь кивнув йому пальцем, показав на пучках: дай грошей. Той мерщій виклав з кишені кілька засмальцьованих папірців, залишив їх на крайньому ліжку, зник. Карналь дивився у відчинене вікно кімнати, бачив гілку якогось дерева за вікном, зовсім забув, яке саме дерево там росте, хоч, здається, знав і мав би пам'ятати, але зараз було не до дерева і взагалі не до того, що діється там, за вікном, в усій Одесі або й у всьому світі. Ось коло нього молода прекрасна істота, самотня, сирота, в свої вісімнадцять літ зазнала вже найтяжчих утрат, власне, пограбована життям. В останньому відчаї подолала вона тисячокілометрову відстань, принесла йому найдорожче, що мала: дівочу гордість, може, й найбільшу любов, а він стоїть безпорадний, безсилий, нікчемний, бо й хто він? Студент-четвертокурсник, з невизначеним майбутнім, без значення, бідний. Як заздрив він зараз упевненим, сильним, твердо влаштованим у житті людям, які самі почуваються щасливими й залюбки роблять щасливими інших. А він завжди отак. Ще малим був закохався в Оксану Єрмолаєву. До неї залицялися студенти, які приїздили на канікули, ходили в білих штанях, в білих, начищених зубним порошком черевиках, грали в волейбол і вживали якихось незрозумілих слів. А хто був він? Шмаркач, учень сьомого класу. На фронті закохався в ротну санітарку Людмилку, чисту й прекрасну дівчинку, навколо якої так і вилися офіцери навіть з сусідніх батальйонів. А він був простий сержант-батареєць і нічого не міг зробити для дівчини, хіба що покатати її на своїй битій-перебитій тритонці. Сміх і гріх! Най-дивніше ж, що Людмилка погодилася, і катання те закінчилося трагічно, чого він не може простити собі до кінця життя. Мабуть, судилося йому бути нещасливим у любові, може, не сміє, він мріяти про це високе почуття, тому страшно йому було подумати, що Айгюль могла вибрати саме його, сподіватися на нього, вірити в нього.

Дівчина заклякло стояла, схилившись на плече Карналеві, беззахисність її сповнювала йому серце чулістю, він тихо поцілував їй голову, коси дівчини ще зберігали, здавалося, неповторний дух пустині, дикий запах вітрів і сонця.