Розгін - Загребельний Павло
І як тільки він доторкнувся до них губами, Айгюль злякано сховала обличчя в нього на грудях, і він мав обняти її, щоб утримати, тоді гладив їй голову, тихо гладив і мовчав, бо не вмів нічого: ні втішати, ні обіцяти, ні бурхливо виявляти свою радість, як це вміють робити інші, часто приховуючи таким чином власне збентеження й розгубленість, а ще частіше просто не дбаючи про наслідки і не намагаючись зазирнути наперед. Карналь, власне, ще й не задумувався над своїм майбутнім. Воно затаєно мовчало, не подаючи ніяких знаків студентові математикові. Вчитися, і якомога краще, а там видно буде — таким нехитрим правилом керувався Карналь, не дуже переймаючись клопотами й труднощами, які час від часу підкидало йому життя. А що буде тепер, коли ось це ніжне й довірливе дівча примандрувало за тисячі кілометрів тільки до нього, покладається на його сили, на його вірність і, напевне ж, любов? Мабуть, уперше в житті пошкодував Карналь, що не вистачає йому безжурності. Хоча б такої, як у їхнього аспіранта Васі Дудика. Для того не існувало проблем, труднощі долалися самі собою, нещастя перебували за сферою його життєвих зацікавлень, трагедії він щедро дарував ворогам. "Усе підводиться, встає, росте й сміється". Карналь не сприймав такого полегшеного погляду на життя. Він не вдоволь-нявся рядком великого поета, на який щоразу посилався Дудик, пробував бити аспіранта іншими рядками, які повніше; відбивали суть життя: "Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є". Але Вася й суперечки вважав одною з форм навмисного ускладнення життя, охоче згоджувався з Карналем, порпався в своїх бездонних кишенях і радісно повідомляв усім мешканцям їхньої кімнати, що в нього від аспірантської стипендії лишилися якісь ще гроші й він хоче дати грандіозний банкет. Вони йшли на Дерібасівську, пили пиво, з'їдали цілі гори сосисок, і часто надибував на них у такі хвилини Кучмієнко — чи то завдяки своєму вигостреному чуттю, а чи просто через те, що завжди швендяв по Дерібасівській, не дуже переймаючись науками. Тоді Дудик і Кучмієнко в один голос заявляли, що всі неодмінно повинні піти подивитися на балеринок, Карналь вагався, казав, що незручно і що взагалі не годиться підглядати, але кінчалося тим, що весела ватага тягнула з собою і його, а Кучмієнко ще й знущався, називав підпільним донжуаном і вдесяте розповідав Дудикові, що в Карналя закохані всі дівчата їхнього курсу, коли ж точніше, то дві Томи, одна Римма, три Софи, чотири Лари, одна Люда, одна Ната, дві Лілі, а ще Катя, Маня, Дуся, Нюся і дівчина з ім'ям, яке не надається до щоденного вжитку,— Кора, що означає Корабела, себто донька кораблебудівника. Під загальний регіт Карналь дякував Кучмієнкові за таку інформацію і обіцяв уважно вивчити його повідомлення. Тим часом вони добиралися до високих вікон балетної студії, нишкли серед невисоких, досить пошарпаних дерев і ріденьких кущів, і їхнім очам розкривався зовсім інший світ. Дудик тихо ахкав, Кучмієнко вражено прицмокував. По той бік безмежно високих склепінчастих вікон під мелодію, народжувану чорним роялем, плавали по паркету білі видива дівочих постатей, там усе було несправжнє, дивно видовжене, нахилене під небезпечним кутом. Воно нависало над тобою, мов небо, линуло на тебе, загрожувало падінням, катастрофою: і довгий вузький зал, схожий на палубу корабля, покладеного на борт штормовою хвилею, і чорний триногий рояль, і оті неземні білі створіння. Карналя не полишало тривожне відчуття, що земля теж загрозливо хилиться, вислизає в нього з-під ніг — несила втриматися, ось-ось упадеш на оті склепінчасті вікна, вдаришся об їхню високу прозорість, і тебе, зганьбленого, безпорадного, побачать зсередини ті, що біло літають у рожевому повітрі під рожевими люстрами. Він задкував у запилені кущі, ноги йому послизалися на покидьках, в ніс бив гидкий запах урни, поруч щось бурмотів Кучмієнко, поахкував Дудик, але над усім панувала ота нечутна музика в довгому рожевому залі й видовжені тіні дівчат, які летіли, мов утілення гармонії, захватів і щастя.
— Ти знаєш,— сказав Карналь Айгюль,— а я ж ходив під вікна вашої студії. Підглядав, як школяр.
Вона відхилилася від нього. Тільки тепер Карналь зауважив, що Айгюль у незвичному для неї білому платтячку. Несміливо всміхнулася, поправила виріз платтячка, який ще більше підкреслював незвичну високість її шиї.
— Але тебе я там не шукав, бо ніколи не думав, що ти можеш стати балериною. Уявляв тебе тільки верхи на ахалтекінці. На вершині бархана. Кінь високий-високий, а ти над ним ще вище, під саме небо.
— Я хотіла вкрасти коня й приїхати сюди верхи! — сказала вона з викликом.
— Далеко ж.
— А наші вершники перед війною проїхали від Ашхабада до Москви і склали рапорт товаришу Сталіну. Ти чув про той пробіг?
— Я ж не товариш Сталін, щоб мені складали рапорт.
— Все одно я хотіла вкрасти коня! — вперто повторила Айгюль.— Ще й досі мені кортить вернутися в пустиню, осідлати мого коня й приїхати сюди.
— Ти бачиш? — показав їй Карналь на зім'яті папірці, залишені Васею Дудиком.— У нас є гроші. Ми можемо з тобою відсвяткувати твій приїзд. Тепер ти вже не туркменка, а одеситка. Кожен, хто приїздить сюди, стає одеситом. Це ніби окрема нація, особлива порода людей. Я радий, що ти теж сюди приїхіала. Ми підемо на Дерібасівську і знайдемо щось смачне-смачне.
— Я хочу морозива.
— Морозиво не проблема.
Вони вийшли з кімнати. В кінці коридора стояв Вася Дудик і показував Карналеві великого пальця — знак найвищого схвалення його вибору. Карналь показав Дудикові кулака.
Цікаво, що сказав би Дудик, довідавшись, що Карналь іде з дівчиною з-за тих таємничих високих склепінчастих вікон, в які вони тишком зазирали, сповнені захвату й остраху перед красою? Але Карналеві було не до Дудика. Підтримував Айгюль за гострий (власне, дитячий) лікоть, вірив і не вірив у те, що сталося. Він звик мислити точно й доцільно, але всі ці роки перебував у сферах чистих розмірковувань. Коли й зіштовхувався
8 щоденним життям, то намагався не заглиблюватися в дріб'язок, не перейматися нічим особливо, свідомо обмежував себе, добре відаючи, що тільки таким шляхом візьме від п'яти університетських років усе, що можна від них узяти, адже більше в житті не урвеш такого благословенного відрізку часу, ніхто ніколи його не дасть, не дозволить, бо доводиться лиш дивуватися терплячості й благородству держави, яка відводить тобі для навчання спершу десять років, тоді ще п'ять — лише дає, нічого не беручи натомість. До сьогодні, отже, Карналь жив, сказати б, безтурботно, був мовби ізольованою людською системою, цілковито заглибленою у власне вдосконалення. Та недарма отой загрозливо-трагічний закон термодинаміки проголошує, що в ізольованих системах процеси протікають у бік зростання ентропії. Людина, коли вона не хоче самознищення, змушена буває рано чи пізно покінчити з своєю відокремленістю й ізольованістю. Але в який спосіб?
Ось дівчина, ніжна, довірлива й безпомічна. Не змогла жити в пустелі з своїм розпачем, не мала на що опертися, за що зачепитися. Без притулку, без мети, без надій. Згадала про нього (а може, й не забувала жодного дня з того часу, як побачила вперше?), їхала, сподівалася. На що? На захист? А тим часом Карналь не вмів захистити самого себе.
Знову його надмірна довірливість і цілковита непрактичність спричинилися до того, що Кучмієнко висунув проти свого товариша звинувачення в розповсюджуванні реакційних теорій на факультеті. Тепер Кучмієнко вже не ховався, не шепотів,— він перейшов до відкритих дій, до розмахування руками, до виступів на зборах, попервах обмежувався невизначеними формами: "деякі наші студенти", "поодинокі явища", "дехто, забувши", тоді, переконавшись сам і переконавши інших у непохитності своєї доброчесності, він нарешті назвав прізвище Карналя. І сказав, що з тривогою й сумом спостерігає, як його товариш "скочується до...", "потрапляє в обійми до...", "стає на шлях, який може призвести до...". Не вимагав покарання, критики й самокритики Карналя — тільки тривожився й сумував, але й цього було досить.
Перед тим Карналь написав для студентської наукової конференції роботу про деякі новітні аспекти класичної теорії ймовірності. У цій роботі він не міг обійти трьох славетних листів Блеза Паскаля до великого французького математика Ферма, написаних 29 липня, 24 серпня і 27 жовтня 1654 року. Від цих листів, власне, й починається математична теорія ймовірності, виникла ж вона досить дивним чином, що сьогодні навіть смішно сказати. За рік до написання листів Паскаль їздив з Парижа в Пуату із своїми друзями — герцогом Роанським, Дам'єном Мі-тоном і кавалером де Мере. Кавалер де Мере належав до великих прихильників картярських ігор. Чи то жартома, чи й цілком серйозно він спитав Паскаля, чи може гравець, використовуючи математику, розрахувати свої шанси в грі и визначити стратегію гри на основі такого розрахунку. Ці жартівливі запитання наштовхнули Паскаля на роздуми, наслідком яких і з'явилися листи до Ферма, де викладено було початки теорії ймовірності. Теорія ця давала можливість застосовувати до всіх випадкових подій кількісну міру, якою являлася ймовірність настання таких подій. Студент Карналь робив висновок, що коли із зацікавлення звичайною картярською грою могла виникнути одна з найсуттєвіших математичних теорій, то чи не слід повернути цю теорію (суто теоретично, як на його гадку) знову на ігри, трактуючи їх не звужено, а в загальному плані, спробувавши засобами математики вивести формули, можливо, й прогностичного характеру, які могли б бути застосовані (принаймні умоглядно), на різних рівнях. Студент Карналь не робив у своїй роботі ніяких відкриттів. Це зробили до нього Блез Паскаль у своїх листах, сучасник великого Лейбніца швейцарський математик Якоб Бернуллі в книзі "Мистецтво здогадів", Олександр Сергійович Пушкін у повісті "Пікова дама" і автор математичної теорії ігор американець Дж. Нейман, про якого на той час Карналь ще й не чув. Але він, цілком слушно розмірковуючи, що в зв'язку з ігровими задачами в математиці з'явилися елементи комбінаторного аналізу й дискретної теорії ймовірності, висловлював припущення, що тепер ці здобутки математичної мислі, мабуть, придадуться при розв'язанні дискретних багатоекстремальних задач.
