Розгін - Загребельний Павло
Може, той, хто був у пеклі, вмер і зник назавжди, а він лиш тінь від нього, яка успадкувала ім'я Карналя, його спогади, його біль, але надії також?
Як і чому опинився він у пустелі? Хіба щоб остаточно заповнити ту безмежну колекцію краєвидів; яку примусила його назбирати війна? Рівнини, ріки, ліси, гори, села й міста, свої й чужі, мости, будівлі, палаци, собори, бліндажі, окопи, дороги й стежки і знов дороги, а над усім — непомітна й усюдисуща, квола й усемогутня трава. Хотілося кохану дівчину посадовити на траву, вбиті солдати падали обличчям у траву, летіла повз його фронтову тритонку трава на узбіччях доріг, зеленіла з-під снігів повесні, пахла молоком і щастям літніми росяними ранками. Весь світ поростав травою. Трава на руїнах і пожарищах, трава на могилах, трава, що пробивається крізь камінь, і навіть затоплена водою або обпалена вогнем — вічна, буйна, всюдисуща.
Трава росла навіть тут, у цій мертвій неродючій землі. Ще місяць тому тут точилася запекла боротьба між зеленим і бурим, між живими, соковитими стеблинками і нещадним порохом. Та ось літо напало на трави й усе, що росло в цих краях, і спалено навіть коріння. Ні сховатися, ні зачаїтися, ні перечекати. Понищена трава не тримається більше за землю. Відштовхнута землею. Спорохнявіла. І порох розвіяний сухим вітром безслідно. Де і як скупчиться він, щоб знайти краплю води і впасти з нею на землю і знов закоренитися в ній?
Карналя підібрав подорожній туркмен. їхав верхи на верблюді, ще два верблюди ледь похитували головами позаду. Най-занехаяніше створіння на світі. Незграбне, смердюче, несхоже ні на що живе, так ніби занесене сюди з інших планет.
Туркмен був старий, як земля. З-під кучмастої чорної папахи (скільки баранів пішло на неї?) поблискували добрі, заховані в сувоях зморщок очі. Мовчки показав Карналеві на заднього верблюда, припрошуючи сідати верхи.
— Дякую,— сказав Карналь.— А тільки як же я на нього залізу? Сідати як?
Туркмен щось гукнув своєму верблюдові, той підламав під себе ноги, з зітханням влігся на пісок, старий видобувся з свого зручного сідала між двома горбами й великими, досить брудними тюками, підійшов до одного із задніх верблюдів, які зупинилися й зневажливо задерли голови, щось гукнув, верблюд погрозливо смикнув шиєю, харкнув мало не на туркмена, але послухався й ліг на пісок. Старий показав Карналеві, як сісти, щось спитав, Карналь сказав, що йому треба до конерадгоспу, а що туркмен, мабуть, нічого не зрозумів, то назвав прізвище Капітана. Пустиня хоч і велика, а людей тут мало, повинні б знати одне одного, надто ж таких людей, як Капітан Гайлі.
Старий забрався на свого верблюда, повільно повів свій маленький караван, не озираючись на Карналя, три іржаві верблюди, зв'язані так само іржавою, старою вірьовкою, знудьговано відкопилювали шкуратки губ, м'яко чалапкали по піску: "чап-чалап, чап-чалап...". Карналь обливався потом, задихався від вірблюдячого смороду, невміло совався між високими м'якими горбами, які хилиталися туди й сюди, мов болотяні купини. Мав коритися повільній безконечності руху, коритися спеці, вітрові й безплідній землі, яка відштовхує від себе не те що людину, а навіть коріння трав, які вперто живуть у цій землі мільйони років.
Спека виснажує, від неї незмога порятуватися, з нею не поборешся так, як із холодом, спеку доводиться терпіти, як доконечне зло, але від цього не легше. Карналь страждав від спраги. Не міг напитися з того дня, як опинився в пустелі. В госпіталі вони вже й не пили, а плавали в потоках чаю, випивали цілі цистерни чаю, але вода вмить випаровувалася з них, і тіла їхні були наче сухий папір. Люди мовби поставлені на якомусь пекельному протягу, гримлять повз них пекучі урагани й вихори, висмоктують з усіх клітин щонайменші залишки вологи, і людина забуває всі бажання, окрім одного: пити, пити! Карналь подумав, що старий туркмен виявив би набагато більшу гостинність до нього, коли б запропонував йому попити. Хай би то була тепла, гидка .вода з старого бурдюка, хай би й не порятувала вона від спраги, а лиш дужче розпалила той вогонь, що палає в ньому. Однак туркмен не зважив на його бажання. Коли чоловік рухається, він прийде до води неминуче. Рух потребує зусиль і терпіння, іноді навіть страждань, але він вищий за все. Не треба лякатися сонця, пісків, спраги, ліпше на час підкоритися їм, щоб здолати все наполегливістю й спокоєм руху.
Вони їхали довго, пустеля ніде не починалася й ніде не кінчалася, Карналеві вже починало видаватися, що кружляють вони по великому колу під сонцем, очманілі, на безмірно старих верблюдах, вже й сам він був не двадцятилітнім хлопцем, який забув про чотири роки смертельних досвідчень, а так само старим, як отой туркмен, що спокійно ховається від сонця під своїм широким халатом і величезною, як копиця, шапкою.
Верблюди скинули головами, гучно заревіли (доволі неприємний звук) і зірвалися на біг. Бігли важко, незграбно, підкидали ноги з вивертом, все на них тряслося, Карналь насилу тримався на спині в свого верблюда й ще дужче страждав од спеки, боявся, що впаде просто в пісок, просто під верблюдячі лапища. Мав би гукнути туркменові, щоб той стримав знавіснілих тварин, але соромився своєї слабкості. Пустеля тут була інша, бралася піщаними горбами, на вершках яких буріли дивні мітли — чи то рослинність, чи то мертве цурупалля невідомого походження. Понад горбами струменіли перлисті хвилі марева, в них виблискувала вода, зеленіли дерева, біліли довгі присадисті будівлі. Видиво з далеких країн. Карналь наслухався про,оманливість марева в пустелі й не міг повірити, що відразу за цими мертвими горбами може бути оте біле, зелене, сріблисте.
Було насправді. Верблюди вже не бігли, йшли повільно, поважно, гордо, зневажливо роздували ніздрі. Вони були вдома, і що їм пустеля?
Дерева, білі будівлі, вода в каламутному Мургабі, простора площа, по якій вільно гуляли вітри, переганяючи туди й сюди бурий пісок, посеред площі гіпсовий Сталін, у довоєнній шинелі, в довоєнному картузі, в чоботях, одна пола шинелі загорнулася, нога виставлена вперед, вуса, прижмур очей,— все знайоме, хрестоматійно-усталене.
Старий спрямував верблюдів до однієї з довгих білих будівель, і, коли наблизився до неї, Карналь побачив, що то була стайня. Мала два бічні виходи й центральний. Туркмен під'їхав саме до середнього виходу, поміг Карналеві злізти з верблюда, щось сказав, усміхаючись, і повів свій караван до колодязя, навіть не вислухавши як слід подяки. Карналь роззириувся. Одна половинка широких дверей до стайні була відчинена, майже перед дверима на землі диміло невеличке вогнище, облизувало язичками закіптюжений старезний чайник, такий старий і такий химерний за формою, що можна було б подумати, ніби він ще з епохи бронзи або з часів Александра Македонського, який, кажуть, приходив колись сюди воювати з парфянами. Карналь підійшов до дверей, дивуючись, чому саме сюди привіз його старий туркмен. Війнуло запахом стайні, побачив тісні дерев'яні станки, золотистошерстих прекрасних коней у станках, коні мирно постукували копитами в дошки, скошували очі., породистими ніздрями насторожено ловили чужий дух. За дверима на підлозі на неймовірно старому килимі, довкола такого самого закіптюженого чайника, сиділо четверо чи п'ятеро туркменських дітей і спокійно попивали з неглибоких піал чай.. Червоне, жовте, синє в убраннях дітей, тьмаві золотисті барви килимка, темний чайник, білі піали, золотистість чаю, що пробивається крізь сизе дихання пари,— все це вдарило в очі Карналеві, все спліталося в суцільну барвистість, яка вражала з особливою силою після одноманітності й монотонності пустелі, що й досі проймала всю його істоту.
Так стояв він мовчки й ледь знетямлено, поки нарешті зміг побачити, що серед дітей, між трьома чи чотирма хлопчиками, сидить Айполь. Була в своєму синьому гаптованому різнобарвними шовками халатику, в синіх, теж гарно гаптованих унизу шароварах, на голові, мала гарну шапочку, з-над краю піали дивилася своїми величезними чорними очима на Карналя, впізнавала й не впізнавала його, бо ніколи не бачила в мундирі, та ще й у такому чудернацькому, пам'ятала його тільки в госпітальнім брунатнім халаті. Вірила й не вірила, в очах їй проблискувала радість, але, здається, промигував там і ляк.
— Здрастуй, Айполь,— сказав Карналь, кидаючи набік свою торбу.
— Це ти? — спитала дівчина, підводячись.
— Я.
Він підійшов до Айполь, потиснув їй руку. Долонька була така тоненька, що Карналь відчував у ній кожну кісточку.
— Виписався з госпіталю, їду до себе додому. По дорозі вирішив побувати у вас.
Вона мовчала. Переблискувала очима, з цікавістю поводила голівкою на. неймовірно довгій шиї. Шия довга аж до неприродності. Карналь так і не вибрав часу в госпіталі спитати, скільки ж їй років — десять, дванадцять, чотирнадцять? Важко збагнути. Таке мале й тонке, а очі мов у дорослої людини.
— Що ти робиш коло коней? — спитав він дівчинку.
— Ми їздимо на конях. Наїзники. Це мої товариші,— вона почала називати імена хлопчиків. Хлопчики підводилися, підходили до Карналя, всі вони були менші за Айгюль, у цьому не було сумніву. Зовсім діти. І їздять на таких конях?
— Не страшно? — спитав Карналь.
Хлопчики засміялися. Зверхньо, навіть зневажливо.
— У радгоспі немає чоловіків,— пояснила Айгюль,— всі пішли на війну. А коні не можуть так стояти. Це ахалтекінці. Найкращі скакуни. Вони не можуть нидіти в стайні. їх треба щодня прогулювати. Гнати в пустиню. Туди й назад. Ми це робимо. Зостанешся в нас — навчимо й тебе. Вмієш їздити на скакунах?
Карналь вимушений був визнати своє цілковите невміння. На обозній клячі хіба що, та й то без сідла.
— Ну', ми тобі покажемо. Хочеш зараз? Чи ти голодний? Я поведу тебе до нас додому.
— їсти не хочу,— сказав Карналь,— тільки пити.
— Берди! — скомандувала дівчина одному з хлопчиків.— Давай свіжий чайник! А ти, Курбан, дістань чисту піалу. Яка ганьба! Ми примушуємо гостя вмирати від спраги! Сідай ось тут, просимо тебе, товаришу лейтенант.
Він опинився на тому самому старому килимку, на який щойно дивився, був серед дітей, сам став майже дитиною. Смішним видалося звертання Айгюль до нього "товаришу лейтенант".
