Розгін - Загребельний Павло

Куплений квиток видавався йому еквівалентом втраченої волі. Тому Карналь міг іноді вискочити з вагона поїзда, який уже рушав, або зістрибнути з пароплава на берег, коли матроси вже прибрали трап. Добровільних зобов'язань Карналь міг набрати на себе цілі купи, але зовсім не вмів бути покірливим. Навіть у його організмі виробилися своєрідні сигнально-захисні функції, і коли, скажімо, Карналеві страшенно не хотілося кудись іти або їхати, то в нього могла навіть підвищитися температура. Лікарі мали б визначити такий стан як концтабірний синдром. Але що могли знати лікарі про того, хто дев'ятнадцятирічним побував у пеклі й повернувся з пекла, яке не снилося навіть великому Данте!

Коли Карналь почув, що його запрошує до себе Пронченко, то перша його думка була: Кучмієнко. Накапав на Карналя Пронченкові, і той, чоловік делікатний, не захотів вести з безпартійним студентом офіціальну розмову в університетському кабінеті, а вирішив запросити до себе додому. А може, знав норовистий характер Карналів, побоявся, що той взагалі не захоче з'являтися до офіціального кабінету, закомизиться, ще погіршить своє становище, дасть привід тому ж таки Кучмієикові виступати з новими звинуваченнями. Хоч як там було, Карналь щосили намагався знайти виправдання такому несподіваному запрошенню. Тим часом обійшлося без Кучмієнка.

Карналь зрозумів це, переступивши поріг кімнатки Пронченка. Бо коло столу, наполовину заваленого книжками, простого, погано струганого, здається, мало не саморобного, як майже всі тодішні меблі, над склянками з міцно завареним чаєм сиділи Пронченко у своїй незмінній гімнастерці, в діагоналевому галіфе й хромових чоботях, і... ленінградський професор — без піджака, з розстебнутим коміром білої сорочки, з недбало зсунутим набік галстуком. На прогорнутому від книжок клаптику вільної поверхні, крім склянок з чаєм, вазочки для варення й корзинки з печивом, лежав розгорнутий на останній сторінці "Огонек". Професор, вимахуючи авторучкою, замість привітання відразу гукнув до Карналя, ще не встиг той зачинити двері:

— Підступи, або приховані дії. Сім літер! Знаєте?

Пронченко і професор, виявляється, сушили голову над журнальним кросвордом. Найпримітивніше заняття з усіх, які тільки міг уявити Карналь.

— Ну, що ж ви мовчите? — наглив його професор.

— Інтриги? — підказав Пронченко.

— Хвилиночку. Лінійка — лягає. Шторм — сходиться. Мотив— точно. Так і записуємо: інтриги.

Пронченко підвівся, потиснув руку Карналеві.

— Сідайте з нами пити чай. З Ремом Івановичем, сподіваюся, ви знайомі.

— У загальних рисах,— буркнув професор,— дуже в загальних рисах. Без наближень. У науці наближення, знаєте, процес тривалий і, як вам відомо, безконечний.

— Серед людей трохи інакше? — спитав Пронченко, і Карналь ніяк не міг второпати, чи вони сперечаються, чи жартують, чи просто дають спочинок розумові, так само як з оцим безглуздим кросвордом.

— До речі, студент Карналь подає надії,— несподівано сказав Рем Іванович.— Його наукова робота одержала першу премію Міністерства вищої освіти.

— Знаю,— хитнув головою Пронченко.

— І як ви думаєте використати його після університету?

— А цього от не знаю.

— Тоді хто ж знає?

— Його наукові керівники, вихователі, професори.

— Ось він скаржиться, що його...

— Я не скаржився,— вихопився Карналь.

Веріко Нодарівна принесла ще склянку чаю, Пронченко познайомив Карналя з дружиною. Карналь смикнувся, щоб підвестися назустріч жінці, але відчув, що його щось тримає знизу. Те "щось" не було для нього таємницею. Всі університетські стільці замість диктового кругляка мали сидіння, зроблені з тоненьких паличок, поприбиваних до каркаса дрібними гвіздочками. Гвіздочки, як відомо, мають голівки з досить гострими закраїнами — прекрасний інструмент для дірявлення студентських штанів і спідниць. У Карналя єдині його штани мали вже кілька таких "поранень", але тепер ішлося й не про цілість штанів, а про його ґречність, про пошану до жінки. Карналь рвонувся щосили, але стілець вчепився йому в штани, мов кліщ. Довелося тягти за собою й стілець. Студент являв собою найкомічніше видовище, і Рем Іванович не стримався, зареготав голосно, розкотисто, охоче, Пронченко теж не стримався від сміху, тільки Веріко Нодарівна докірливо поглянула на чоловіка І, допомігши Карналеві визволитися від стільця, сказала:

— Ти знову переплутав стільці, Володю. Я ж просила тебе ніколи не давати гостям цього поламаного, а сідати на нього самому. /

— Студент — це не гість! — закричав Рем Іванович.— Студент — це людина для пригод. Бо коли ж і зазнаєш всіляких пригод, як не студентом!

— У нас уперше? — спитала Веріко Нодарівна з приємним грузинським акцентом.— Правда, Володю, вперше? — звернулася до чоловіка.

— Не запрошували, то й уперше,— добродушно буркнув Пронченко.— Тому й скаржиться аж у Ленінград, а нам не каже нічого.

— Я не скаржився,— знов хотів виправдатися Карналь, але його перебив професор:

— Я страждаю схильністю до неточності. Constitutionally inaccurate, як кажуть англійці. Скарги не було. Я не читав таких слів у листі нашого молодого друга. Так?

— Так,— згодився Карналь, не знаючи ще, до чого веде професор.

— Але хіба справжній стан справ залежить від того чи іншого сполучення слів? Світ, для того щоб існувати, не потребує ніяких описів і постанов.

— Даруйте, професоре,— спокійно втрутився ' Пронченко,— але ж ми знаємо, що постанови в державі з плановим господарством можуть спрямовувати цілі ділянки життя. А декартівська енумерація? Ви ж математик, а математики сплять і бачать світ не те що описаний і прореєстрований, а формалізований аж до таких меж, що навіть для поцілунків вони мріють вивести точні формули.

Професор підхопився зі свого стільця, хотів побігати по кімнаті, безпорадно розвів руками.

— У вас тут не розженешся! Ви що — удаєте скромність? Але ж той, хто ніс тягар війни, має право користатися плодами перемоги! Чому вам не дадуть квартири?

— Ми з Веріко й користуємося,— скромно зауважив Пронченко,— маємо дві кімнати на двох. По кімнаті на кожного! Це ж ціле багатство, професоре!

— Ви називаєте це кімнатою? — Професор вдарився об стілець, застрибав на одній нозі.— Могли б хоча скоротити до мінімуму умеблювання. В моїй ленінградській квартирі, наприклад, порожньо, як на стадіоні. В блокаду я попалив усі меблі, щоб зігріти своє старе тіло. Довелось навіть зачепити дещо з бібліотеки. Намагався вибирати маловартісне. Але хіба ж можуть бути маловартісні книжки для вченого? Тепер страшно подумати...

— А в мене був випадок, коли я своїм командирським танком розвернув стіну сільської бібліотеки. Засіли там два фашистські кулеметники, і не могли ми їх ніяк викурити. Довелося йти на таран. Не знали ми, що там бібліотека, та хоч би й знали, то довелось би. А коли розвернув стіни, влетів танк у будинок, вляглася курява, глянув я — книжки, розтерзані, як люди.

А мої хлопці вже вискочили з танка, збирають те, що вціліло, один несе "Гаргантюа й Пантагрюеля", знаєте, шкільне видання, читане-перечитане... Я своїй Веріко досі про цей випадок не розповідав, боюся навіть зараз... Хоч подумати, що міг ти тоді на фронті...

— А мені довелося рятувати гаубицю,— втрутився в розмову Карналь,— виколупувала з вежі польського костьолу фашист-* ського кулеметника, й на неї сипонула рота фашистських автоматників. Насилу відбили. А костьол гаубиця потрощила капітально. Від кулеметників самі спогади... Коли ж відбили ми те містечко, то до командира прийшла делегація громадян з протестом. Мовляв, пошкодили костьол. Чотирнадцяте століття!

Професор тим часом сів, взявся за склянку, але чай уже охолов.

— Маючи таку чарівну дружину, не гріх почастувати й гру-" зинським вином! — вигукнув він.

Пронченко зазирнув у куток за лозову етажерку, набиту книжками й рукописами.

— Грузинського немає,— сказав звідти,— а портвейн три сімки є. Хочете?

— Налийте хоча б нашому молодому другові!

— А чому така честь? — здивувався Пронченко.— Вже коли пити, то всім. За знайомство і за співробітництво. Чи як краще? Може, за успіхи нашої науки?

Він налив вино у склянки. Тим часом прийшла Веріко Нода-рівна. Професор галантно поступився їй місцем, але вона принесла табуретку, сіла. Пронченко хлюпнув їй трохи з пляшки.

— Символічно,— сказав він.— Цим однаково не нап'єшся, та й чого нам напиватися? На фронті ми своє відпили. А я додав ще в Грузії. В мене й досі таке враження від нашого весілля з Веріко, що ми тиждень плавали у вині. Море вина. Недарма поети колись плутали вино й море. Як це там у поетів, Веріко?

— Ти маєш на увазі Гомера, який називав море винио-чор-ним?

— Прекрасно! — вигукнув професор.— 3 поетами — це прекрасно! Це повертає мене до перерваної розмови. Отже, з чого ми починали? Про нашого молодого друга. Він зарекомендував себе талановитим математиком. Я мав високу втіху... гм... ознайомитися... Але я мав також необережність посвятити нашого молодого друга в деякі... Одне слово, я коротко виклав йому суть поглядів Норберта Вінера на кібернетику... На жаль, людей, які поділяють бодай частково ідеї Вінера, дехто з відомих учених не підтримує... Лженаука, реакційна ідеологія, підступи... Вчений же за своєю природою повинен прагнути нових знань, інакше він не виправдовує свого призначення.

— Зазначте ще й те,— спокійно додав Пронченко,— що вче^ ний насамперед дбає за себе. У нього власні цілі, і на випадок невдачі він ризикує лише власним досвідом. Політика ж завжди спрямована на підтримку й захист більшості. Ризикує також більшістю. Отож і доводиться думати, перш ніж...

— Ага! — закричав радісно професор, схоплюючись побігати по кімнатці, але згадав, що бігати тут ніде, засміявся й сів на своє місце.— Ви кажете: захищати більшість? А коли ця більшість ні сном ні духом не знає про те, від чого її захищають?

— Незнання загрози ще не свідчить про те, що загроза не існує,— спокійно відбив напад Пронченко.

— Ми можемо випити? — дивуючи Карналя своїми несподіваними перескоками настрою, раптом миролюбно нагадав про* фесор.— За ваше здоров'я, прекрасна Веріко! Знаєте, я все жит-тя шкодую, що рано одружився. Щоразу зустрічаєш таких гарних молодих жінок і мимоволі думаєш: ах, був би вільний, як би міг закохатися, почати життя спочатку!

— Мабуть, мій Володя думатиме колись так само! — лукаво поглянула на чоловіка Веріко.

— Він не матиме на це часу! Його заїсть громадська робота! Учений і громадський діяч — це кошмар! Це забирає весь твій час, всі твої сили, виснажує і вичерпує...