З неопублікованого - Олександр Олесь

всі роки молоді,

Хто ніс, як хрест, єдину думу,

Не чув ні голосу, ні шуму...

О, той щасливий, хто красі

Віддав літа і сили всі...

 

[1910]

 

«Не любила, не любила…»

 

 

Не любила, не любила -

Знаю, знаю я...

Ах, навіщо ж я повірив

Співам солов'я.

 

Обдурили мене в ту ніч,

Мабуть, солов'ї...

Мабуть, ти й не цілувала

І уста мої.

 

Мабуть, сон мені приснився

І тебе приніс,

І ще й досі очі мокрі

Від щасливих сліз.

 

29.05.1910

 

«Буря наблизилась... море шумить…»

 

 

Буря наблизилась... море шумить.

Море шумує, як келих вина,

Море схвильоване гнівом до дна,

Гнівом і помстою злою кипить.

 

Кинув я весла... Мій човен в огні...

Знай, що тебе не боюся, життя.

Вірю, що вирвеш ти серце моє,

Але не вирвеш ти слів каяття.

 

Червень, 1910

 

«В країнах теплих, полудневих…»

 

 

В країнах теплих, полудневих

Злітає дощ із хмар рожевих,

І переймають на путі

Його проміння золоті.

 

В країнах теплих дике море

До вас співає і говоре,

І в різних шатах кожну мить

Цвіте, щоб вас заворожить.

 

В країнах теплих, полудневих,

Як брав я в сонця мрій рожевих...

 

[1910]

 

«У містах блищать будинки…»

 

 

У містах блищать будинки,

Бігають машини,

Як удень, там світло, ясно

Всякої години.

 

Все пани та пані ходять

Ось в якім убранні,

Не второпаєш нічого

В їхнім гелготанні.

 

І не дивляться на тебе,

Пройдуть і не глянуть.

Ой, колись і в нашій долі

Кращі дні настануть.

 

Заблищать і в нас будинки,

Загудуть машини,

І своїм життям заб'ється

Серце України.

 

І засяє сонце правди

В небі і над нами,

І всі люде у нас стануть

Рівними братами.

 

11.12.1910

 

«Поховали багатого пана…»

 

 

Поховали багатого пана

Рядом з мужиком.

Лежать вони в могилі,

Лежать і гниють.

 

«Ой Іване, Іване,-

Каже пан.-

Швидко суд настане,

Коли б більше гнить.

 

Що скажу я Богу

Про свої гріхи...

Ой горіти ж мені вічно

В пеклі та смолі».

 

А Іван до його:

«Коли б швидше жить

Та угледіть Бога...

Ох, я жду свого!

 

Ну, зустрінусь з ним я,

Громом прогримлю:

Де ж та правда в світі?!.

Ех ти, Боже, пан!»

 

2.12.1910

 

«Коли подумаю, яка неправда в світі…»

 

 

Коли подумаю, яка неправда в світі,

Як тяжко-важко всім в нім жить,

Од муки серце заболить.

 

А світ... а світ такий широкий,

І сяє сонце всім одно,

І Бог звелів любить давно.

 

5.12.[1910]

 

«Із дна свого серця я ліру дістав…»

 

 

Із дна свого серця я ліру дістав,

Що Бог мені раз серед темряви дав,

І вдарив по струнах кривавих її,

Як грім, покотились би співи мої...

 

Але не кажи. Я стомився в борні

І хочу лежати спокійно в труні...

Ти чуєш: хтось теше мені домовину...

А я прислухаюсь, дивлюся і гину.

 

15.05.1910

 

«Розлука навіки... Нічого... Дарма…»

 

 

Розлука навіки... Нічого... Дарма...

Весна одлетіла... Настала зима...

Нічого, нічого! Я згоден конати

І правду страшну, як могила, прийняти.

 

Ти дай мені віри... І тихо навій

Мені злотокрилих і сонячних мрій,-

Що всі мої муки тобі не байдужі,

Що скажеш колись ти: «Мій брате, мій друже...»

 

15.05.1910

 

«Молюсь, твою благословляю вроду…»

 

 

Молюсь, твою благословляю вроду,

Кляну її, себе і все життя.

Кляну, кохаю в муках каяття.

Моя душа - як море у негоду,-

Не розберусь в хаосі почуття.

У громі, реві хвиль бурхливих

Я чую дивні голоси,

Як журний відгук днів зрадливих,

Як стогін хижої краси.

Ось хвиля зла, несамовита

Гримить прокльони без кінця,

Друга - як ластівка підбита -

Впилась очима у стрільця.

А там нові заллються хвилі:

Смарагд, блакить, агат - краса!

А в хвилях знову очі милі,

Твоя розпущена коса.

Блакить очей - смарагд зелений,

Агат коси - погасло все.

Бурхливий вал, як звір скажений,

Біжить на них і смерть несе,

А щось про щастя незабутнє

Крізь сон розказує казки...

Десь ніжно-ніжно дзвонить лютні,

Сміються жалібно пісні.

Ні-ні! Забуть тебе навіки,

В путі зустрівшись, обійти,

Знайти в самій образі ліки

І другу в спогадах знайти.

Гриміть же ви сильніше, хвилі,

Для скарг і жалю я оглух,

І звуки ніжно-полохливі

Уже не вловлює мій слух.

 

3.06.1910

 

«Лежу, простертий, на землі…»

 

 

Лежу, простертий, на землі.

Розчав мене... розчав ногою.

Оплюй, забудь усі жалі -

Так, винен я перед тобою...

 

Оплюй, забудь і прокляни,

Найди собі когось другого,

Твоєї пізньої весни

Ще досить цвіту молодого.

 

Розчав, але не докоряй,

Докори - мука нестерпима.

Каміння, стріли, бруд шпурляй,

Не мучся ніжними очима.