З неопублікованого - Олександр Олесь

class="p2" style="">Люде! Простягую руки...

Руки ламаю!

 

Я не чекаю спасіння,

Що вам мої голосіння,

Хоч (я вам вірю охоче)

Кажете доброї ночі.

 

Я тепер бачу вже ясно,

Що мене вбило довчасно...

Віра в життя мене вбила,

Ви ж підтяли лише крила.

 

16.12.1911

 

«Лебідонько, що плаваєш в пустині…»

 

 

Лебідонько, що плаваєш в пустині,

Кричиш на озері життя,

Чи чуєш ти з безодні голос,

Мій крик жалю і каяття?

 

Голубко, зглянься, глянь на мене,

Всмоктались в тіло ланцюги,

Вп'ялись мені гадюки в серце.

Лишили друзі й вороги.

 

Лебідонько... Дай сили перегризти

Залізо гостре ланцюгів,

Гадюк од серця одірвати,

Забути друзів, ворогів.

 

О, вір, колись ясної ночі,

Як будеш спати в самоті,

Понад тобою розітнуться

Знайомі струни золоті.

 

І ледве пісня привітає,

Замре в далекій далині,

Як білий витязь, я прилину

На білосніжному коні.

 

І силу ту, що буде в грудях,

В твої я груди переллю,

Розів'ю ніч понад тобою

І світлий ранок запалю.

 

Розкрию я всі рани серця.

Все зрозумію, всім прощу.

Але уже ніколи в світі

Руки твоєї не пущу.

 

17.06.1911

 

«Як падають влітку з троянд пелюстки…»

 

 

Як падають влітку з троянд пелюстки,

Так падала кров з мого серця.

Стояли, дивились злорадно круки

На здобич кривавого герця...

Лежав я самотньо в ганьбі і нарузі,

А десь гомоніли, сміялися друзі.

 

І може б, умер я, коли б не мій гнів

Припік, як огонь, мої рани.

Повітрям я груди свої напоїв,

Розвіяв смертельні омани,

І тихо пішов я один з своїм горем.

І ліг, і дивився, і плакав над морем.

 

І став я вслухатись у скарги морські,

В крик чайок, у клекіт орлиний.

О серце [у крові], о груди вузькі!

О світе, зо мною єдиний!

О орле, о море, товариші, друзі,

Брати мої, спільники в щасті і тузі.

 

Сиджу я над морем, сопілку роблю,

Великому сонцю молюся.

Я власнеє серце на сонці спалю

І з сонцем навіки зіллюся.

А ви, лиходії, а ви, лицеміри,

Шукайте для себе нової офіри.

 

18.06.1911

 

«Як довго ждали ми своєї волі слова…»

 

 

Як довго ждали ми своєї волі слова,

І ось воно співа, бринить...

Бринить, співає наша мова,

Чарує, тішить і п'янить.

 

Як довго ждали ми... Уклін чолом народу.

Що рідну мову нам зберіг,

Зберіг в таку страшну негоду,

Коли він сам стоять не міг...

 

[1911]

 

«Побачу? Погано?!..»

 

 

Побачу? Погано?!.

Почую скрізь, куди не глянеш оком...

Той встав, той ліг і важко спить,-

Життя ж іде невпинним кроком

І не замислиться й на мить.

 

Мерщій жалю слова і крику!

Мерщій могилу, круки мрій,

І знов під прапори великі

Назустріч зорі золотій!..

 

Вперед! Плече в плече, рука об руку!

Життя іде - життя не жде!

Під ноги жаль, об землю муку,

Якщо шумує молоде!

 

16.01.1911

 

«Сиджу, в столі перебираю…»

 

 

Сиджу, в столі перебираю...

За все з побожністю берусь:

Ось лист, а чий - і не згадаю...

Ось вірш, покинутий чомусь...

Кому писав я про зітхання,

Про першу зустріч по весні?..

І образ чистий, як [світання],

Встає з могили, як вві сні...

І все, що вмерло разом з нею,-

Природа, люде і любов -

Бринить музикою своєю

І знов мою хвилює кров.

І серце в мене повне цвіту,

І я біліший, ніж сей світ...

Цвіту, молюсь ясному світу:

Я син, а батько в мене - світ!

Але ввійшов хтось і озвався,-

І образ зник... і світ погас...

І знов я мрець...

 

21.12.1911

 

«Грають в морі між камінням…»

 

 

Грають в морі між камінням

Розфарбовані промінням

Зграї хвиль живих.

 

Плещуть, ловляться, тікають,

Лащуть, скелі обнімають,

Ллються через них.

 

Та мовчать понуро скелі

І на поклики веселі,

І на жарти, і на сміх.

 

І стоять вони в задумі...

І немає в білім шумі

Втіх на рани їх.

 

17.08.1911

 

«Музо-голубонько! Людьми ображений…»

 

 

Музо-голубонько! Людьми ображений,

Холодом, тупістю людською вражений,

Кинув тебе я в труну.

Сам я упав і вмираю під кручею,

Вирвав із серця я силу могучую,

Кинув в свою сторону.

 

Сестро! Але нас і ті вже образили,

Що перед нами кадили і лазили.

Музо! Вставай з небуття!

Вдарим по струнах з колишньою силою

Піснею-бурею, піснею-хвилею.

Вдаримо в скелі життя!

 

1911

 

«Бризнуло сонце дощами вогняними…»

 

 

Бризнуло сонце дощами вогняними,-

Сонна земля ожила.

Бризнуло небо піснями весняними:

О, це весна вже прийшла!

 

Ранні пташки задзвеніли над вітами.

Довше черешня терпіть не змогла,-

Глянула, бризнувши білими квітами:

О, це весна вже прийшла!

 

Падали квіти з черешні, [прощалися],

Пчілка дзвеніла, фіалка цвіла,

Брості поволі в саду розпускалися:

О, це весна вже була!

 

17.04.1911

 

«В той