З неопублікованого - Олександр Олесь
Мої надії
Горять, щоб згаснуть через мить.
Прощай... Засни... Я не засну,
Я буду пити келих муки,
Весь жах розлуки
І поминать свою весну.
21.06.1910
«Краса, несказанна краса!..»
Краса, несказанна краса!
Вогонь очей! Змія - коса,
І вся - як сон мій, вся - як тінь
Моїх бажань, моїх хотінь.
Картайте, мучте! Я не міг!
І сам себе не переміг,
І ввесь піддався мріям-снам,
Її очам, її рукам.
І тільки з нею зрозумів,
Що я не жив, що я не цвів,
Що бив морозами свій цвіт
І хмарив день, і грабив світ.
8.09.1910
1911
«Тебе нема... Цвіте весна... одна…»
Тебе нема... Цвіте весна... одна...
Мов молода без молодого.
І хмариться блакить ясна,
І усміх сонця золотого.
Зів'янь! Ні, ні! Нехай цвіте вона,
Бо гірш в сто крат була б розлука...
Мені нагадує весна
Тебе, моя любов і мука.
9.04.1911
«Де ти, друже, де ти, вірний…»
Де ти, друже, де ти, вірний,
Де твоє плече?
Я б упав-припав до нього,
Плакав гаряче!
Не питайся! Легше гори
На руках нести,
Ніж на світі собі друга
Вірного знайти.
31.05.1911
«Зневіривсь я. Пішов в безодні…»
Зневіривсь я. Пішов в безодні
Шукати джерело живе...
Знайшов я камені безводні,
Сміття загальне, світове.
Лежу, горю в пожежі власній.
Ступають люде по мені,
Я в стороні своїй прекрасній,
В проклятій, рабській стороні.
11.03.1911
«Минає все, і все мине…»
Минає все, і все мине...
Не вік тебе пектиме мука,
Колись в душі засне гадюка,
Любов отруєна засне.
Минає все, й весна мине,
Що розцвіла в душі у його...
Якогось вечора смутного
Тебе згада він і зітхне.
І прийде він, і стане знов,
Смутний, німий перед тобою,
І обережною рукою
Торкне отруєну любов.
Та не прокинеться любов,
І попіл зніметься із неї
Колишніх мук душі твоєї
І скаже: «Хто сюди прийшов?»
31.05.1911
«Я умирав, душа вмирала…»
Я умирав, душа вмирала,
Горів мій мозок у огні.
Ти не прийшла, ти не поклала
Руки на голову мені.
Із струн усіх, що арфа мала,
Життя оставило одну.
Ти не прийшла, ти розірвала
Останнюю струну.
4.07.1911
«О, він ще задзвонить, мій бідний дзвін…»
Він ще задзвонить...
Гауптман
О, він ще задзвонить, мій бідний дзвін,
Загоїть час його криваву рану,
І над колонами руїн
Застогне він
І кине гнів свій і догану.
Застогне він. Я певен, я клянусь:
Застогне серце злотне в дзвоні.
Я з сходів не звалюсь,
Я поборюсь...
Думок моїх закляті коні.
30.07.1911
«Кинув я кобзу. Гри ви не варті…»
Кинув я кобзу. Гри ви не варті,
Вуха в вас довгі і шкура товста.
Жарту вам, сміху! Все для вас в жарті,
Навіть і мрія свята.
Посміхи людські! Годі сміятись!
Гляньте: в нарузі уся сторона.
Плакати вчітесь, скорб'ю пройматись,
Битись душею до дна.
30.07.1911
«Могила вирита. За мною тільки діло…»
Могила вирита. За мною тільки діло...
А я стою і жду...
Стоять і спільники... чекають,
Що я ось-ось впаду.
А я не падаю. Я стис криваву рану.
Безмірний біль терплю.
В блакитній млі чогось шукаю,
Чиїсь ясні слова ловлю.
І крикнуть хочеться... Закидайте могилу...
За працю я віддам...
Могилу стократ більшу, глибшу
Я викопаю вам.
16.08.1911
«Лежить моє перо. Мовчать мої уста…»
Лежить моє перо. Мовчать мої уста.
Болять криваві рани.
А навкруги тумани,
А серед них мої літа,
А на літах кайдани.
Узяти б кобзу золоту,
В останній раз заграти
І глянути крізь грати
На недосягнену мету!
І струни розірвати...
Узяти б знов своє перо,
Вмочити в пекло рани,
В огонь зневаги і догани,
І кожне слово, як добро,
Вам кинути, тирани.
Даремна кара і мій гнів,
Ганчірки і чували.
Самі себе вже покарали,
Прийнявши образи батьків
І їх тавро потали.
12.09.1911
«Не присягайсь, не падай на коліна…»
Не присягайсь, не падай на коліна
Не вірю більше я словам.
Для тебе пустка Україна,
А не святий великий храм,
З святою кров'ю на престолі,
З труною рівності і волі.
Не присягайсь, не падай на коліна,
Бо що для тебе Україна?
Розвага, забавка в часи осінні,
Безпечна гра для білих рук.
Тобі в народнім голосінні
Не чути крику власних мук.
23.06.1911
«Я умираю, я умираю…»
Я умираю, я умираю...
Чути вам крик мій, повний відчаю,
Повний звірячої муки.
