З неопублікованого - Олександр Олесь
Садів, і сонця, і блакиті,
І розіллю останню кров,
І потопчу останні квіти.
2.07.1910
НА ДВІРЦЮ
Прийшла, прибігла, прилетіла,
Жалобу скинула свою,
І вся дивилась і тремтіла,
І говорила вся: «Люблю».
А він з другою йшов під руку,
Шукав очима свій вагон,
Сміявсь, душив гадюку-муку,
Благословляв колишній сон.
4.09.1910
ТРОЯНДА І ТИ
Вона ніщо в порівнянні з тобою.
Коралі уст твоїх ніжніші пелюсток,
І погляд твій впивається стрілою,
Коли я думкою легкою
Торкнусь твоїх очей-квіток.
О, не жартуй, бо я не знаю,
Чи я вже вдруге попрошу...
Боюсь, що я тебе піймаю
І понесу, і заласкаю,
І зацілую, задушу.
18.07.1910
«Ніщо не радує. Ні небо, ні земля…»
Ніщо не радує. Ні небо, ні земля.
Душа намучена до краю.
І я не знаю,
Де щастя мить зазнаю я,
Де спокій я зазнаю...
Душа отруєна, не радує її
Ні ся південна ніч, ні море,
Ні сизі гори,
Ні сі задумливі гаї,
Ні зотліваючі простори.
Душа дріма - і сниться їй
Сира земля, і в ній могила,
Як мати мила,
Що на руці своїй
Приспать дитя зуміла.
9.08.[1910]
«Я знаю вас, нащадки запорожців…»
Я знаю вас, нащадки запорожців,
Я вірю вам і низько б'ю чолом!
Дивлюсь на вас і вірою займаюсь,
І б'ю поламаним крилом.
Замкнемся ми, оконниці зачиним,-
І тільки Бог нас чує на землі.
Гудуть, ревуть, як грім, гармати,
Літають блискавки-шаблі.
Про що ми тільки не говорим
І з ким ми тільки не б'ємось?!.
О, як ми палко край свій любим
І як страшенно клянемось.
А вийдем з хати - прості люде,
Мільйони бідні, та й усе.
Йдемо туди, куди нам скажуть,
Куди нас вітер понесе.
А як спитають: «Хто ви, люде?»
«Ми дурні, пане, з слободи...»
«Ви малороси?» - «Бідні, пане,
Б'ємося в лихо із біди».
Ще й шапку скинемо низенько
І свій покажем переляк...
Я знаю вас, нащадки запорожців,
І вірю, вірю, Боже, як!
22.10.1910
«Стогнали ми безсилими рабами…»
Стогнали ми безсилими рабами,
Конали ми в ярмі негод...
А він, гладкий, сміявсь над нами
І бидлом звав окривджений народ.
Але знайшовсь Давид... красою неземною
Він Божим янголам рівнявсь,
І серце з кров'ю вогняною
Віддать народу він поклявсь.
І він віддав...
[1910]
«Та як весело співати…»
Та як весело співати
Тобі, Україно,
Ти ж ніколи не зазнала
Доброї години.
Товкли тебе з усіх боків,
З усієї сили
І хрещені, й нехрещені
Сусідоньки милі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та й за віру, за родину,
За правду стояли.
І стояли, не вмирали
В лиху годину:
Вони серцем виливали
[Та й жаль] з тяжкого горя,
Їх родивши, степ широкий,
Гей, та Дніпр, та море...
Гей ти, славна Україно,
Славою покрита,
Лютим горем ти, сльозами
Та кров'ю полита...
А ще ж таки над грішним миром
Світити сонце буде,
Сії пісні, сії думи
Не забудьте, люде.
[1910]
«Раз весною, раннім ранком…»
Раз весною, раннім ранком
Вітер зерно ніс над полем,
І дивився він навколо,
Де б його на проріст кинуть.
Річками кров червона полилась,
Покрилась вся земля димами.
Пророк! Коли тебе нема між нами -
Злети з далеких зір до нас.
Спинись на хмарах, Божий дух,
Блисни очима на руїни,
І хай руки твоєї рух
Землі бенкет кривавий спине.
[1910]
«Надія, як і ти! Сьогодні привітає…»
Надія, як і ти! Сьогодні привітає,
Всміхнеться усміхом весни,
Розкаже казку, заспіває,
Сама приспить, навіє сни...
А завтра вихором прилине,
Одніме все, що принесла,
І одного на човні кине
В бурхливім морі без весла.
І дні ідуть, минають роки,
І вже душа її не жде,
Аж ось гудуть, шумлять потоки -
І знов вона весною йде.
Квітками шлях мені встилає,
Нові показує світи,
Віщує долю і втішає...
Веде! Надія, як і ти.
[1910]
«Хотіти зняти зорі…»
Хотіти зняти зорі
І тихо жити хробаком,
Орлом з приборканим крилом
В натузі і покорі.
Ні! Гинути без слова,
Коли ховають груди грім,
Коли у всім краю моїм
Замовкла навіть мова.
Ганебно жити далі!
Ні, ні! [Злечу] я вище хмар
І звідти кинусь в чорний яр
І розіб'ю скрижалі.
13.09.1910
«Прощай! Як мертве місто спить…»
Прощай! Як мертве місто спить,
Крізь сон горять огні несмілі,
Вони безсилі
Сю ніч осяяти й на мить.
Прощай! Душа моя болить,
Як ніч, над нею скорб
