Під тихими вербами - Борис Грінченко

гар­на з се­бе й здо­ро­ва, во­на бу­ла i вбра­на кра­ще, i по ха­тi хо­ди­ла, мов чу­жа, мов гiс­тя. Во­на не лю­би­ла Грицька i пiш­ла за нього, аби де при­хи­ли­ти­ся з ди­ти­ною, а те­пер шко­ду­ва­ла, що так iз­ро­би­ла. Ця по­ну­ра ха­та, цей по­хи­лий Грицько i чет­ве­ро га­лас­ли­вих дi­тей очор­тi­ли вже їй без мi­ри,- як­би мог­ла, то й не за­зир­ну­ла б сю­ди!

Привiталися гос­тi, по­сi­да­ли. Грицько за­раз по­чав роз­ка­зу­ва­ти про свою су­пе­реч­ку з бра­та­ми за зем­лю. Вiн хо­див до суд­дiв, ка­зав, що бра­ти нах­ва­ля­ються йо­го жи­то по­ко­си­ти на тiй де­ся­ти­нi. Дак суд­дi ка­жуть: "Ще ж не по­ко­си­ли, дак чо­го ж ти нам i го­ло­ву мо­ро­чиш? От ти їм i по­жа­лiй­ся!" Те­пер вiн ба­чить, що вже прав­ди не шу­кай. Бу­де сам обо­ро­ня­ти­ся, як iз­мо­же.

- Оборонишся! Де ж пак! Їх двоє, а ти сам! - про­мо­ви­ла Ївга неп­ри­хильне i мов ра­дi­ючи, що та­кий без­си­лий був Грицько. Во­на пе­ре­ми­ва­ла на ла­вi бi­ля мис­ни­ка лож­ки i весь час, по­ки Грицько дов­го роз­по­вi­дав про свою свар­ку з бра­та­ми, все мовч­ки пог­ля­да­ла на Зiнька, блис­ка­ючи на йо­го своїми смi­ли­ми зваб­ли­ви­ми очи­ма, вiн-бо си­дiв на ла­вi край­нiй, бi­ля неї. Слу­ха­ючи Грицька, не ба­чив її пог­ля­дiв, але те­пер, як во­на оз­ва­ла­ся, гля­нув на неї, i їх очi ззир­ну­ли­ся.

- Знаєш ти там! - од­ка­зав їй сер­ди­то Грицько. Але во­на вже йо­го не слу­ха­ла, а ди­ви­ла­ся все на Зiнька. Вiн їй по­до­бав­ся.

Грицько зно­ву про­ва­див своє, Ва­сю­та з Кар­пом роз­пи­ту­ва­ли­ся йо­го, а во­на тим­ча­сом сти­ха оз­ва­ла­ся до Зiнька:

- Чом ти до нас нi­ко­ли не за­хо­диш?

- Я? - спи­тав, тро­хи ди­ву­ючись, Зiнько.- Та так… дi­ла не бу­ло.

- Та ти ж так не­да­ле­ко жи­веш,- ка­за­ла во­на так са­ме пiв­го­ло­сом, мов спi­ва­ючи, а очi так i гра­ли, так i про­ме­ни­ли­ся до Зiнька.- Бли­зенько жи­веш… За­ходь, то й ме­нi ве­се­лi­ше бу­де.

- Добре! спа­си­бi! - вiд­ка­зав Зiнько й за­раз же прис­тав до гур­то­вої роз­мо­ви.

Грицько, розс­тав­ля­ючи по­ре­па­нi чор­нi ру­ки, ка­зав:

- Я й сам ба­чу, якi во­ни де­ри­лю­ди. За їми нi­де прав­ди не знай­деш. Нi до стар­ши­ни, нi в суд - нi­ку­ди.

- Отже, ба­чи­те, дядьку,- оз­вав­ся Зiнько,- са­мi ка­же­те, що че­рез те не­ма й су­ду на ва­ших бра­тiв, що й суд­дi на ба­га­тирський бiк хи­ляться. Дак ко­ли так, то не тре­ба нам по­пус­ка­ти їм ще в бiльшу си­лу вби­ти­ся. Бо то­дi во­ни нас ще дуж­че в шо­ри вiзьмуть, та ще й з усiх бо­кiв: i су­дом, i зем­лею, i ско­ти­ною - всiм. Че­рез те й тре­ба нам дба­ти, щоб не по­пус­ти­ти цього.

- Та я б i рад­нi­ший, дак же…- по­чав був Грицько, але Зiнько пе­ре­пи­нив йо­го:

- Знаю, че­рез що вам не­ма змо­ги. Дак цьому ли­хо­вi й за­по­бiг­ти мож­на. От ми ски­ну­лись грiш­ми та й при­нес­ли вам двад­цять кар­бо­ван­цiв. Вiзьмiть та й од­дай­те Де­ни­со­вi, а нам вер­не­те по спро­мо­зi i без про­цен­ту.

Зiнько по­ло­жив на стiл гро­шi. Грицько по­ди­вив­ся на їх, по­мов­чав.

- Дак як же це так, спи­тав­ся на­реш­тi,- че­рез що ж це ви ме­нi даєте гро­шi?

- Через те за­по­мо­гу цюю вам по­даємо,- вiд­ка­зав йо­му Кар­по,- що як од­дас­те по­зич­ку свою Де­ни­со­вi, то мож­на бу­де вам у гро­ма­дi про­ти йо­го ста­ва­ти, щоб не по­пус­ти­ти йо­му зем­лi гро­мадської.

- Так…- якимсь не­пев­ним го­ло­сом тяг Грицько.- А вам же та зем­ля як: ви її са­мi, чи що, хо­че­те ку­пи­ти?

- Та що це ви, дядьку? - скрик­нув Ва­сю­та.- Хi­ба ж я вам не ка­зав?

- Що ка­зав, то ка­зав… я й ду­мав со­бi, що й справ­дi це аби тiльки Де­ни­со­вi не да­ти… Ну, а те­пер ба­чу, що ви й гро­шi при­но­си­те, то во­но якось…

- Що - якось? - спи­тав Кар­по, зов­сiм уже сер­ди­тий.- 3 щи­ро­го сер­ця за­по­мо­гу вам при­но­си­мо, а ви пе­ню на нас iз­во­ди­те, що, за­мiс­то Де­ни­са, хо­че­мо лу­ка­вим спо­со­бом гро­ма­ду оду­ри­ти! Са­мi не хо­ди­те, ма­буть, у прав­дi, то пра­вед­но­го i на свi­тi не хо­че­те до­ба­ча­ти. Мов i прав­ди нi в ко­го не­ма - са­ма ха­па­ни­на. Не тер­пить моя ду­ша та­ко­го! Хо­дiть, брат­ця, звiд­си! Бла­жен муж, iже не йде на со­вiт не­чес­ти­вих!

Карпо встав з ла­ви та й хо­тiв уже був iти, але Зiнько йо­го при­пи­нив:

- Стривай, бра­те! Ви, дядьку, справ­дi не га­разд ка­же­те. Не про се­бе тут дбаємо, а про гро­ма­ду. Та, ко­ли хо­че­те, й про се­бе: бу­де гро­ма­дi лег­ше жи­ти - по­ле­гає й нам. Кож­но­му по­один­цi важ­ко чо­гось до­мог­ти­ся, то тре­ба гур­том. I що бiльший гурт бу­де, то лег­ше до­мо­же­мо­ся. Че­рез те й вам по­соб­ляємо до на­шо­го гур­ту прис­та­ти. Вам це кра­ще, та й нам, бо на­шої си­ли по­бiльшає.

Карпо сто­яв се­ред ха­ти з шап­кою в ру­ках, гнiв­ний, ла­ден щох­ви­ли­ни вий­ти звiд­си. А Грицько, по­хи­лив­ши го­ло­ву, ду­мав. Враз пiд­вiв го­ло­ву:

- Та нев­же це ви справ­дi, бра­ти­ки, за гро­ма­ду?

- Тю на вас, дядьку, їй-бо! - гук­нув Ва­сю­та.- Чи нам зем­лю їсти, чи що, при­ся­га­ючись? Як так граться, то це вже й хат­ку кра­ще роз­ва­ля­ти!

Грицькове об­лич­чя враз мов­би сяєвом ося­яло.

- Ну й доб­рий же ви на­род! - скрик­нув.- Їй-бо, та­ких лю­дей я ще й не ба­чив! Та я з до­ро­гою ду­шею!.. Ме­нi аби з Де­ни­со­вих рук, а то я!.. Ну, зро­ду i не зга­дав би, що це ви за гро­ма­ду. Як при­нес­ли гро­шi, так i ду­мав, що со­бi зем­лю хо­че­те. Аж ви, ба­чу… Спа­си­бi ж вам, бра­ти­ки, та­ке, що й хто йо­го зна яке!..

Пiсля цього всiм ста­ло ве­се­ло, по­ча­ли го­во­ри­ти про те, як i що во­ни в гро­ма­дi ро­би­ти­муть та ко­го ще мож­на на свiй бiк при­хи­ли­ти!.. Ївга весь час си­дi­ла в кiн­цi ла­ви, схи­лив­шись тро­хи на мис­ник, та ди­ви­лась на Зiнька.

Пiзно вер­нув­ся до­до­му Зiнько й пi­шов у са­док, ду­ма­ючи, що Гаїнка дав­но вже там спить. Але її не бу­ло. Пi­шов був до ха­ти i стрiв жiн­ку на по­ро­зi.

- А ти ще й до­сi не спиш?

- Та я бу­ла ляг­ла оце за­раз спа­ти, та й ус­та­ла,- бо­юся.

- Чого?

- Щось хо­де в сад­ку над рiч­кою… Ще й учо­ра нi­би щось хо­ди­ло,- так ме­нi зда­ло­ся… Та ду­ма­ла со­бi: то так учу­вається… А сьогод­нi тiльки ляг­ла, ко­ли во­но трiсь, трiсь у са­ду,- по су­хих гiл­ках iде. Он, чуєш, зно­ву.

Вони прис­лу­ха­лись. Справ­дi чу­ти бу­ло, що в са­ду щось є. Зiнько шеп­нув Гаїнцi, щоб зос­та­ла­ся тут, а сам шви­денько й ти­хенько поб­рав­ся по­мiж де­ре­ва­ми вниз, де чу­ти бу­ло хо­ду. Нiч бу­ла не мi­сяч­на, хоч i зо­ря­на, i тре­ба бу­ло доб­ре при­див­ля­ти­ся, щоб по­ба­чи­ти щось