Люборацькі - Свидницький А. П.

- Вставай, дочко, будем їхати,- скаже та молодиця.

Дівчина сяде, очі протира; і рушать, та й знов пригода.

Таку їзду в тій стороні називають попівською. І справді, це попадя їхала: паніматка Люборацька везла Масю до учительки. Виїхали вони з дому ще вчора - на пречисту, а це вже другий день в дорозі. Якби далеко, то б і не диво, а то всього-на-всього миль чотири - і так забарились! Не що, а справа їм заважала, то в Серебрії й заночували - попросились до якогось хазяя в обійстя, аби від злого чоловіка безпечніше. Ні хати, ні вечері їм не треба було: хата для звичайного - ввесь світ, а їжу мали з собою - курочку печену, в рукавці зав’язану та в синім папері поверх рукавця, та квашені гоірочки, для Митра в торбині сало на три цалі.

- Їж, доню,- каже мати, розв’язавши, що треба було.

- А ви? - дочка питає.

- Ет! за мене не турбуйся; я й дома наїмся. То тобі що другого: ти в школах будеш, в чужині; як не купиш, то й не з’їси. А на стіл дадуть не те, чого тобі забігнеться, а що сами схочуть, щоб дешевше стало. Недарма мої татуньо покійні - а твій дідуньо - було розказують, що як зближиться страшний суд і матиме анцихрист народитись, то всюди будуть школи, будуть ученики і учителі. А то будуть не ученики, а мученики, не учителі, а мучителі. Оце ж воно і єсть.

Мася мовчки їла. Митро коні ладнав до ясел, а паніматка то вкусе, то говоре.

- От,- почала вона,- і ці моди! Ніхто й не чував про їх, а покійні татуньо все знали, з якихось книжок вичитували - і кажуть було, що в останні времена жіноча стать убиратиметься, аки біси. Або ж воно не так?! Все це покійні татуньо з книжок вичитували. Нема тепер таких правдивих книг,- попереводили.

На другий день - цебто вже в неділю - де празник на пречисту, то на попразень,- чуть на зорю, подякувавши хазяям за притулок, рушили вони з подвір’я, на все придивившись, щоб пригоди не було, і покотили вздовж селом в долину.

До Тернівки оставалось ще вісім верстов - люди лічать. Тих вісім верстов їхали вони мало не до самісінького полудня. Як осталось тільки один переярок переїхати, а там і коливорот, вони стали при долині і попередягались. Мати надягла новий ніби шляфрочок, чорний, терновий і те ж паліто, в котрім їхала; зав’язала голову новою хусткою, все чорною і краї в квіти, і наготовила кашмірову шаль, щоб накритись, як з брички злізе, дочка надягла зелену сукню, як там звуть, що мати переробила з своєї дівочої одежини,- з тої самої, в котрій вінчалась. Вона б іще її шанувала, та трохи сама розрослась, що вже не надягти; а тут для Масі треба було щось путящого справити, і нового пошкодували, то порішили з старим. Закрутилась Мася в таку ж хустку, яка в мами на голові; впаковались і поїхали.

Як приїхали під самий коливорот, паніматка поспитала в заворітнього:

- Де тут жиє учителька, пані Печержинська?

- Он! у поздовжній перії,- показав той.- Ото,- показує,- бачите червоний дім з зеленим піддашком, не доїздячи до поперечної перії?

- Бачу,- відказала паніматка,- ото він, що за ним зараз другий під новою гонтою?

- Ото ж то! - каже заворітній.- Так між тими двома домами двірок стоїть, перед вікнами городчик; нова брама в подвір’я цвяхована.

Дивилась паніматка, куди показував старий; дивилась і Мася, а серце їй так і мліло: «Що то буде?» - думала вона.

Подякувавши заворітньому, розплутавши коней, паніматка рушила з місця - та, рушаючи, перехрестилась, щоб без пригоди хоч містом проїхати.

Тепер тут не коливорот, а тільки стовп стоїть, що на йому ходив коливорот, і на землі лежить довге дерево, обтесане, подовбане. А колись - до посесії - тут було справно! Коливорот - ще й помальований зеленим - на ланцюгах ходив, обкований був. І на стовпі бляшане півпівника: куди вітер, туди й він обертався та чергинькав.

Якби хто з лівобічан в’їхав в Тернівку або і в Теплик абощо, то дивним йому показалось би, дивлячись на ту крилату звірину, що там на вишках понамальовувана; на тьму-тьмущу жидови, на ту неохайність, нечупарність. А тут зо всіх боків шарпають: «Со pan kupuje? со panu potrzebno? Do mnie, pani! do mnie, pani! u mnie lepsze towary». 53 А nравобічане до цього вже узвичаїлись, і тільки махне рукою або й так поїде, а то ще й злають, як останнього - і ні суда, ні розправи нема. І мої подорожні мовчки собі їхали.

- Годі, годі! Митре, стій! - сказала паніматка, як під’їхали під браму до панії Печержинської.

Став Митро; паніматка роздивилась на ті прикмети, що люди показали, і почали злазити.

- Злазь,- каже,- й ти, Масю!

Зітхнула дівчина й злізла. Паніматка казала Митрові з’їхать з дороги, дати коням паші, і строго-настрого наказала від брички не відходити: в ногах там були складені то сорочки для Масі тощо. Та ще це байдуже: на бричці зоставались різні горнята то з повидлами, то з конфітурами - цебто варення, то з медом, з маслом; то курчата, то хрущики, то сухарики тощо,- все, що мати для Масі з дому набрала, щоб дитина не мліла голодом в чужині - так щоб хто не пожив без Масі,- он що!

Отак розпорядившись, обтріпала мати дочку від пилу, а дочка матір, і потягли в двір. Люборацька вже і шаллю застелилась.

Може, думаєте, що дітвора сипнула з хати зустрічати новобранку-товаришку, як то бува з школо́ю? Може, хто вийшов зустріти паніматку? Ніт! Зійшла вона з дочкою на рундук, поторгала дверми,- ні духу не чути; ще раз поторгала та й каже: «Нема нікого». І вернулись до брички.

Гірко ту мову розказувати, яку вели мати з дочкою, бо й своє