Між нами Всесвіт - Полонський Радій

— Прошу повідомити імена пасажирів.

Олекса назвав себе і Яну.

— А ще два? — нетерпляче нагадав він.

— Квитків на чотирнадцятий рейс більше немає. Наступний рейс до Буенос-Айреса — о вісімнадцятій годині за місцевим часом.

— Але нам треба!.. — вигукнув Олексій.

Ящик не реагував на емоції незадоволених пасажирів.

Розмови з десятком інших ящиків не дали жодних наслідків. Тоді вирішив спробувати Пуебло. Повторилося те саме, тільки іспанською мовою. Яна мовчки переходила за чоловіками від каси до каси, благально поглядала на автомати... Потім її пронизала думка: "Дурниці! Все дурниці! Треба тільки якнайшвидше дістатися до Буенос-Айреса і мчати до Гомеса. Артем там, де йому ще бути, як не там! Головне: швидше, швидше, і все минеться".

— Тепер діятиму я.

Це сказала Тереса. Пуебло подивився запитливо, Олекса — байдуже. Він уже згодився з невдачею і похнюпився, опустив плечі.

— Якщо діятимеш ти, то управління призначить додатковий рейс... — Яна зітхнула. — Пробач, рідна, недоречний жарт!

— І ти! — сказала Тереса.

— Що ми робитимемо?

Аргентинка наблизилась до інформаційного табло й попросила перелічити всіх пасажирів чотирнадцятого рейсу. Автомат ввічливо назвав щось із двадцять прізвищ. Тереса обрала два: Джон Джессеп і Веслі Кейс з Філадельфії. За допомогою відеошифрів, що їх повідомило те саме табло, обох американців пощастило знайти в кафе.

Джон і Веслі були симпатичні хлопці. Вони ніяк не могли второпати, за що доля послала їм у знайомі відразу двох красунь. Та коли розібралися, в чім річ, майже в один голос вигукнули:

— Але ми їдемо на сесію! Вона починається сьогодні...

— Вона може розпочатися й без вас, — переконливо сказала Тереса.

— Ні, не може, — заперечив Джон.

— Абсолютно неможливо, прошу вибачити, — додав Веслі.

— О!.. Я чекала зустріти справжніх мужчин. — Тереса зобразила на своєму обличчі глибокий розпач. Яна мовчки дивилась на Джона. Потім її рука плавно злетіла в повітря й легко торкнулася вуст, наче нагадувала їм, що треба щось казати.

— Знаєте.. — Яна посміхнулась. Трохи зашарілась через свою настирливість. Очі її дивилися винувато й лукаво. — Знаєте... А може...

— Кажіть, — прошепотів Джон.

— О... — зітхнула Тереса, докірливо хитаючи головою. Веслі не міг на неї дивитись і опустив очі.

— А може... — скаїзала Яна. — Може, сесія все ж таки почнеться без вас?

Джон схопився за голову.

— Це жахливо, міс! Ви найпрекрасніші в світі дівчата, я нічого подібного ніколи не бачив і, мабуть, не побачу, і я вдячний долі, що нас з вами познайомила, але ж сесія!.. Не просіть, бо ж я не крокодил, розумієте!

Тепер зітхнула Яна. Хлопцям, мабуть, треба поспішати.

Веслі сказав:

— Сесія почнеться без нас.

— Цілком вірно, — відгукнувся Джон. — Зрештою, нічого з ними не станеться, коли вони проведуть одне засідання без нас.

— Отак треба ставитися до красивих жінок! — сміючись вигукнула Тереса і цмокнула Веслі в щоку. Хлопець мало не впав.

Джон віддав дівчатам жетони й категорично сказав:

— Тільки ми самі повідомимо інформаційний центр. Біля табло він глянув на Яну:

— Отже? Що сказати?

— Яна Шевченко з Києва... ні, з Харкова! І Тереса Альмейда з Буенос-Айреса.

Джон з насолодою повторив обидва імені, особливо перше. Веслі ще й досі не міг вимовити ані слова після Тересиного поцілунку.

— А ваші відеошифри?

— Вони інформації не потрібні.

— Вони... потрібні нам.

Дівчата відповіли. Вони дякували чемним американцям. А ті бажали їм щасливої дороги. Веслі прошепотів до Тереси:

— Як тільки ввечері прибудемо до Аргентини, я вам подзвоню. Прошу: тримайте відеофон при собі!

Тереса всміхнулась загадково й заклично.

Посіріло небо над вокзалом. До старту залишалося близько півгодини. Дівчата, діставши квитки, пожвавішали, зате хлопці похнюпились. Олексій став мовчазним і млявим, і знову його лихий погляд раз у раз ковзав по Яні...

— Макс! — раптом вигукнула вона.

Залою, не поспішаючи, крокував Максим Свирид. Він озирнувся на поклик, бліде стомлене обличчя торкнула радість. Прискорив крок і за мить уже тис руки Яні й Олексію.

— Ви знаєте?

— Знаємо.

— Звідки?

— Вночі дзвонив Кардашов.

— Є щось нове?

— Я хотіла про це запитати у вас. Ви з Харкова?

— Так.

— Ну?

— Ніхто нічого не розуміє. Це діє зграя злочинців.

— Зграя?.. — Яна заперечливо похитала головою, — А може, все минеться? Максе? Може, ми приїдемо, а там Артем спокійно гостює в Гомеса...

Олексій глухо кинув:

— Ні.

— Ти щось маєш на увазі? — спитав Макс.

— Ні. Я відчуваю, що тут щось не гаразд. — Олекса ні на кого не дивився. — Ти теж на ракету?

— А чого б я тут опинився! Прямої не було, довелося з пересадкою.

— Ти давно був у інституті?

— Півтори години тому.

— Куди поділися плівки?

— Це я хотів запитати в тебе.

— Шифрував ти! — Наголосив Олексій з незрозумілим гнівом.

— Ти теж, — спокійно озвався Макс. — Ти теж, Олексо, шифрував.

— Дурниці! Це твоє господарство.

— Ех... — Макс зітхнув. — Плівки неважко відновити, жаль тільки часу. А от Артем...

Макс помітив аргентинців, які уважно дослухалися до кожного слова. Звів брови. Яна, перепрошуючись, познайомила їх. Кілька разів Свирид переводив погляд з Тереси на Яну і, не втримавшись, сказав:

— Оце збіг!.. Два таких обличчя, такі фігури, дві пари таких очей...

Олексій люто глянув на приятеля. Той змовк, замислившись.

Гучномовець оголосив початок посадки. Доріжка підземної галереї винесла їх до стартової площадки, а Яні пригадувались схожі галереї Місяця, і знову, як уночі, її охопив розпач. Хлопці пригасили вогник надії.

Вийшли на поверхню. Ноги ступали по твердій опаленій землі. Всі тридцять пасажирів на мить затримались біля трапа, а вихід з галереї тим часом закрили дві масивні плити.

Ракета лежала на пусковій установці. Вона була довга, з коротенькими крилами, схожими на плавники якоїсь океанської тварини, а площини стабілізатора виразно нагадували акулячий хвіст. Гострим носом машина була звернена на південний схід.

Один за одним пасажири піднімалися до дверей і зникали в металевому тілі ракети. Вікон не було. У тісному салоні, залитому електричним світлом, обабіч вузького проходу стояли крісла. Яна сіла поруч з Олексієм, бо налякана Тереса не наважилась розлучитися з братом. Місце Макса було десь позаду.

Пілот клацнув дверима і пройшов до кабіни. Перед кожним кріслом спалахнув екран. Звідти, всміхаючись, заговорила дівчина:

— Зараз ми стартуватимемо на Буенос-Айрес. Політ триватиме сорок п’ять хвилин. Щоб облегшити перевантаження та уникнути неприємних відчуттів на час невагомості, вам необхідно пристебнутися до свого крісла. Не рекомендуємо вимикати екран телевізора: він служитиме вам вікном, допоможе орієнтуватися в просторі та провести час польоту цікаво й корисно. Отже, пристебніться, розслабте м’язи й спокійно чекайте старту. Отак. Усе гаразд.

Дівчина зникла, і на екрані з’явилося велике поле ракетодрому. Вже майже розвиднілося. У сірому повітрі спалахували незрозумілі вогні.

Олексій сидів блідий.

Тим часом ніс ракети почав підійматися, а крісла, врівноважені на шарнірах, зберігали попередній стан. Яна невимушено й зручно лежала на пружному сидінні з довгою спинкою і дивилася в екран-вікно. Передній ряд крісел тепер був десь над нею, але телевізор залишився перед очима.

Поле опустилось униз. Вдалині тричі спалахнув зелений вогник на вежі. Розлігся глухий гуркіт, щільний дим заслав екран, і м’яка, але невмолима сила почала все дужче вдавлювати тіло в крісло.

— Ракета стартувала, — повідомив жіночий голос.

Око камери звернулося вниз. Яна побачила, як стрімко провалюється земля з великим чотирикутним майданом ракетодрому, півсферичним вокзалом, стіни якого ще й досі світилися зсередини. Внизу клубочився, розбігався по землі кучерявою хмариною сизий дим.

Нижчий край зображення був трохи розмитий, як далекі степові могили в спеку. То в поле об’єктива потрапляли розпечені гази.

Блимнула і швидко полетіла вниз облита сонцем хмаринка...

Перевантаження було менше, ніж на місячній ракеті, але тривало загалом довше. Спочатку було навіть приємно піддаватися владній силі.

Олекса зосередив усю увагу на своєму екрані й не звертав на сусідку жодної уваги.

Передній ряд крісел почав опускатися. Ракета переходила на похилий політ. Земля побігла назад. Срібним шаром виблискували хмари. Просяяла і зникла з екрана засипана сонячним пилом Каліфорнійська затока. Тільки на секунду з’явився краєчок чорного неба з яскравими білими зорями.

Мексиканське нагір’я слалося густо-зеленими лісами, повитими ранковим серпанком.

Яна подумала, що там зараз тисячами пісень захлинаються птахи. І торжествує розкішна природа, ласкаво шелестить листя на деревах, мліють трави... Мружаться і посміхаються до сонця люди, перш ніж узятися до роботи.

"Щедра, прекрасна Земле, я всього лише маленька і розгублена дочка твоя, та я завмираю від захвату і вдячності й марно шукаю слова, якими б могла виразити свою любов..."

Скосила оком на сусіда. Олекса дрімав.

Тиха вібрація заспокоювала, а різнобарвна, глибока без краю картина, що пливла перед очима, вмиротворяла... Яна пригадувала феєричну голубу планету, що її бачила з Місяця, і посміхалась, а надія впевнено оселялася в серці. Хіба може статися щось погане в такому світі?

Вібрація припинилася. Було неприємно відчувати, що в тобі не лишилося ані грама ваги. Кров відлила від ніг, і через це здалося, ніби тебе перекинули вниз головою. Перекинули разом з ракетою і всіма пасажирами, які казна-чому не посипалися з своїх крісел. Потім це минуло: екран допоміг зорієнтуватись у просторі. Під ракетою так само слалася земля.

Було схоже, що машина падає. Що все зіпсувалось і змовкло, а ракета перетворилася на безпомічну металеву скриню і падає на Землю.

Проте... не на Землю, а повз неї. Поверхня планети так само спокійно пливла назад, а ракета падала й падала, і ніщо більше не витіснило цього відчуття. До нього звикли.

Олекса прокинувся. Він сіпнувся і загойдався, як маятник, між пружним сидінням і вільно застебнутими лямками. Притримався за поруччя, тугіше затягнув ремені, Жіночий голос за екраном сказав:

— Відстібатися від крісла під час невагомості категорично заборонено. Кожної хвилини може розпочатися гальмування, відновиться вага, і ви тоді не зможете повернутися до крісла.