Між нами Всесвіт - Полонський Радій

А на світанку вони вийшли до річки. Старий худорлявий рибалка на човнику, що вудив біля берега, махнув їм рукою, а потім підняв і показав великого ляща та ще й підморгнув. Яна і Артем полетіли над рікою шукати своїх.

Тихо гули двигуни. В купе було темно. Яна лежала на дивані й викликала в пам’яті обличчя Артема, облите місячним світлом. Після тієї ночі вони стрічалися по відеофону, аж поки Яна не приїхала в Харків, щоб залишитися з Артемом назавжди. І відразу ж він вилетів у Буенос-Айрес. Якби хто знав, як вона скучила...

Ввечері разом з Тересою та Пуебло дивилися кінокартину. Олекса більше не виходив з купе. А старий буркотун зліз у Фербенксі. Його зустрічали дуже симпатичні хлопець і дівчина, палко цілували і під руки повели до машини...

Яна заснула. Потім імпульс будильника відігнав сон, вона розплющила очі й підхопилася. Збагнула, що то не світанок, а відеофон залива купе тихим світлом. На екрані викреслювався напис: "Вас викликає Москва".

Було пів на другу ночі. Яна швиденько накинула халат і увімкнула зв’язок. На екрані з’явилося суворе старе обличчя.

Розділ шостий

ШВИДКІСТЬ НЕ ЗАВАДИТЬ

— Здрастуйте. Ви Яна Шевченко?

— Здрастуйте. Це я.

Тепер вона впізнала. Сивий, як сніг, старий був знаменитий Рудий — Іван Антонович Кардашов.

— Пробачте, що я вас підняв о такій порі. Щоправда, в Москві зараз пів на першу дня і дуже яскраво світить сонце.

— Так-так, я розумію... — недоречно сказала Яна.

— Ви їдете до Артема?

— Еге ж.

— Слухайте мене уважно, дитино моя. Звістки незрозумілі і, боюсь, неприємні. Гадаю, що вам слід залишити поїзд у Сан-Франциско. Ви там будете о четвертій годині ранку за місцевим часом. Ракета на Буенос-Айрес стартуватиме о сьомій. Швидкість не завадить.

— Що сталося?

— Освальдо Гомес Пайро не запрошував до себе Артема. Виклик був підроблений.

— Навіщо?

— Послухайте, що нам відомо. В ті дні, коли Артем одержав виклик, ніякого зв’язку між Буенос-Айресом і Харковом не було. Ракетодроми підтвердили, що Артем вилетів із Харкова і приземлився в Буенос-Айресі. Більше про нього ніхто нічого не знає. Поговорити з самим Освальдо Гомесом ми не змогли: він не тримає в своєму домі відеофона. Сьогодні розмовлятимемо про цю подію з аргентинськими товаришами, та бажано, щоб там були люди, які особисто знають Соболя.

— Що з ним сталося? — прошепотіла Яна.

— Якби хто знав... Незрозуміла провокація.

— Як ви сказали? Провокація?

— Так.

"Я, мабуть, сплю, — з полегшенням подумала Яна. — Начиталася якоїсь чортівні й сплю, а мені мариться казна-що. "Провокація"!.."

— Ви не зустрілися в поїзді з Олексієм Суховим?

— Зустрілися. Ми їдемо в одному відділенні.

"Ні, все це насправді. Сни не бувають такі тверезо переконливі".

— Не виключено, що Сухов везе з собою єдиний примірник записів останніх досліджень. Єдиний! Всі інші зникли.

— Куди?

— Схоже, що вони викрадені.

Яна промовчала. Що могла відповісти на таку нісенітницю?

— Я вас розумію, дитино... Але я вам розповів лише те, що сталося насправді. Так от, перевірте... — на якусь мить Кардашов запнувся. — Ви... разом з Суховим перевірте, що він везе. Можливо, в нього підробка. А якщо то справжні записи, негайно запишіть їх на пам’ятних машинах, розмножте в кількох копіях, залиште американській Академії, а один примірник передайте до Москви. Ви мене уважно слухаєте?

— Так.

— В Буенос-Айресі перш за все вирушайте до старого Гомеса — мене й досі не залишила надія, що Артем з ним зустрівся, — і до нашого представництва. Далі зорієнтуєтесь. І весь час підтримуйте зв’язок з нами. Запишіть мій шифр.

Яна машинально ввімкнула магнітний блокнот, і старий назвав кілька літер і цифр.

— Якщо треба буде викликати мене вночі, — викликайте.

— Що сталося? — з відчаєм спитала Яна.

— Я не знаю.

— Хто це все зробив?..

— Я не можу схиляти вас... до підозріливості. Я нічого не знаю, крім того, що останнім часом з Артемом працювали Сухов і Свирид, що вони, як і всі ми, зацікавлені якнайшвидше закінчити роботу, що вони віддані справі і... що вони єдині відповідали за передачу наукових даних до Академії. Я не можу уявити собі, що хтось із них причетний до цієї історії... Про єдине прошу: які б не були ваші переживання, розповідайте мені про все, що знатимете, що здасться ймовірним... На все добре. Скоро Фріско.

Старий вклонився. Екран згас. Яна нервово позіхнула. Потім з півгодини сиділа в заціпенінні на дивані. Не було жодних думок, тільки підсвідома нудьга виснажувала мозок і вся істота відчувала холодну спустошеність. Гудіння двигунів злилося з великою тишею Всесвіту, і не було жодного звуку, який би потривожив дівчину в її прострації.

Скоро втомилася сидіти і так само напівсвідомо підвелась, підійшла до вікна, притулилася чолом до скла.

І тоді гірка-гірка й тоненька, як волосина, думка зародилася в ній, зав’юнилася холодком навколо серця і раптом постала у всій неухильності: все, про що мріяла, на що сподівалась, заради чого мчала зараз крізь ніч, — все раптом зникло, як химерне видіння. А натомість світ сповнився чимось бридким і незрозумілим.

Яна спробувала відновити в згадці живе обличчя Артема і не змогла. Воно розпливалось, і в пам’яті темніли тільки загальні риси, виліплені глибокими тінями, — як уночі над Дінцем.

Тихо, як лунатик, перейшла маленький коридор і постукала до Олексія. Потім ще раз. Клацнули двері. Яна зайшла. Купе було таке, як і в неї, і вона, про все забувши, здивовано глянула на Олексія: а цей як сюди потрапив? Потім опам’яталась, сіла.

— Слухайте, Артем зник, його ніхто нікуди не викликав, все це була... провокація, а ви везете не наукові дані, а якусь нісенітницю. Треба виходити в Сан-Франциско.

— Ще раз, прошу, — хрипко сказав Олексій. Яна повторила дослівно.

— Навіщо?

— Ніхто не знає.

— Навіщо нам Сан-Франциско?

— Ми пересядемо до ракети.

— Як хочете. Що нам ракета?

— Я не знаю...

Напружувала увагу, щоб зрозуміти запитання Олексія і якось відповісти, та думки розбігались, і вона ловила лише окремі безглузді шматочки. Ракета... Місяць. Пінг-понг. Олексій. Десь тут був замішаний старий з Буенос-Айреса, на ймення Рудий. Кардашов. Ні, Кардашов у Москві, а тут щось інше, аргентинське. Чи Пуебло, чи Свирид.

Вона затулила обличчя руками. Нечутно прошепотіла:

— Я піду... Збудіть мене в Сан-Франциско. І не ворухнулась.

Потім знайоме відчуття пробігло шкірою. Опустила руки й глянула на Олексія. Він дивився на неї отим знайомим важким поглядом і, — Яна бачила, — зовсім не думав про те, що вона йому щойно сказала. Очі повільно повзли по її обличчю, шиї, напіввідкритих плечах. Халат розхристався на грудях.

Яна схаменулася, щільніше загорнула поли й підвелась.

— От що, Олексо, — сказала стомлено. — Я до вас прийшла не на побачення. Прийміть душ, я зроблю те саме, а тоді поговоримо. За п’ять хвилин я до вас постукаю.

Холодні джгутики води змили втому і відновили самовладання. Повітряний масаж повернув м’язам гімнастичну силу. Яна швидко одяглась і знову пішла до Олекси.

У того в купе палало все освітлення. Могло здатися, що з стелі кімнатку заливають сонячні промені. Олексій зустрів Яну, стоячи посеред купе. Він був офіційний, стриманий, у звичайному денному одязі.

Яна сіла до столу й виклала все, про що довідалась від Кардашова. В міру того, як вона говорила, він уважніше вглядався їй в очі, і Яна вперше читала в тому погляді не приховану пристрасть, а думку.

Перші хвилини мовчав. Яна вже помітила: поки Олексій щось скаже, він мовчки мучиться.

Підвівся, швидко вийняв із шухляди над диваном чемоданчик, а з нього — тоненький рулон плівки. Мовчки заклав у електронний апарат. Засвітився маленький екран: по ньому побігли ламані смужки.

— Записи зашифровані, — розчаровано протягла дівчина.

Олекса не відповів. Він дивився на екран. Яна зрозуміла: це була його стихія, він прекрасно читає будь-який науковий шифр. Повернув до неї обличчя — спокійне, скам’яніле. Провів рукою по світлому волоссю.

— Плівку хтось підмінив. Помовчавши, додав:

— Вийдемо в Сан-Франциско. Знову пауза. Ще одна фраза:

— Може, прихопимо з собою ваших друзів? Вони нам допоможуть зорієнтуватися в Буенос-Айресі.

Яна глянула здивовано: вигадає ж отаке!

— Не треба.

— Не завадить.

О четвертій ночі поїзд зупинився на вокзалі. Тут панувало штучне сонячне світло. По той бік широкої, як міська площа, платформи повільно рухався експрес — точнісінько як той, що з нього вийшли Яна та її попутники. То було північноамериканське трансконтинентальне відгалуження Залізниці.

— Омськ, — сказав хтось у натовпі. Яна здивувалась: чому Омськ? На вагонах по той бік платформи було написано: "Сан-Франциско — Нью-Йорк".

— І Марсель, — додав той самий голос.

Збагнула: то пасажири читали адресові написи на вантажних вагонах...

Ескалатор підняв їх до пасажирської галереї. Звідси відкривалося ціле місто двоповерхових вагонів. Вони стояли або поволі пересувалися, формуючись у поїзди, де-не-де витягувалися рухливими ланцюгами — виводилися на магістральні колії.

А за ними сяючими горами вогнів зводилося справжнє місто.

За кілька хвилин мчали в машині по шосе. З правого боку долинали потужні зітхання Тихого океану. Ліворуч котилися вогні. Вологе повітря лагідно й дужо струменіло крізь машину, хвилювало, як хвилюють теплі травневі вітри, будило терпкий сум за чимось щасливим і ясним, що весь час вислизало з рук людини...

— Москва нам замовила тільки два місця, — сказав Олекса. — Готуйтесь до перших неприємностей. Цілком реальних.

Йому, як і всім, історія з Артемом здавалась містикою.

Вокзал ракетодрому являв собою прозору півсферу. На плоскій основі споруди метушилися люди, зводилися якісь конструкції з ескалаторами та самохідними доріжками. На височині близько двадцяти метрів був автомобільний поверх. А ще вище висів просторий майданчик для вертольотів. Знизу, крізь прозорий матеріал, добре було видно різноколірні тільця повітряних машин. Вони опускалися й піднімалися через отвір у верхівці півсфери.

Шосе відділилося від землі і широкою естакадою побігло вгору. Електромобіль опинився всередині вокзалу. Залишили машину, ескалатором спустилися вниз.

Олексій подався до каси.

— Для нас замовлено два місця до Буенос-Айреса, але нам треба чотири, — сказав він.

— Хто замовляв? — жіночим голосом спитав червоний ящик, вмонтований у стіну.

— Москва.

— Місця дванадцять і тринадцять, — ящик викинув по жолобку два жетони.