У дзеркалі життя й літератури - Чуб Дмитро
І здалося — на ціле місто Заридала вона на сходах.
Симоненко хоче бути чесним з собою і пробує боротися проти всякого зла й фальшу, але в тих обставинах це не така легка справа. Людина, що піде, як казав Іван Багряний, "по дорозі, обсипаній камінням", може швидко зломити собі карк. З вірша видно, що на нього тиснуть дві протилежні сили — правда і облуда, викликаючи в поетичній душі біль і вагання, що бачимо в таких рядках:
Я знову сам воюю проти себе — Два чорти скарапудились в мені. Один волає: "Зупинись! Не треба!" Штовхає інший: "Не спиняйся,ні!"
/ я іду, і падаю, і знову Спішу вперед або плетусь назад. Мені дарма, що брехні і обмови Об мене торохтять, Як об гостинець град.
Мені дарма, плюю на остороги, Топчу улесливости мох. І щоб мені не збитися з дороги, То треба дослухатися обох.
Та, мабуть, добра половина поезій Симоненка відображає турботи про безправну людину, де чимало місця присвячено долі жінки-колгоспниці. Це бачимо вже в одному з перших його віршів збірки "Тиша і грім". Він має назву "Піч". Здається, така проста тема, але як же автор зумів майстерно показати, як ця сільська жінка віддала багато років свого здоров'я і праці біля печі, скільки в пащу цій ненажері тітка вкинула кращих літ, як сажа в'їлась чорним глумом у пелюстки її долонь, і закінчує рядками:
Менше ми гіркоти нестимем, Стане ближчою наша мета, Як не будуть у небо димом Підніматись жіночі літа.
В іншій поезії автор малює гірку долю баби Онисі, в якої було три сини, але всіх їх уже нема, і на кожній її волосині морозом тріщить зима. А далі пише:
Я горя на світі застав багато, Страшнішого ж горя нема, Ніж те, коли старість мати В домівці стрічає сама.
Немає такої біди і муки, Ніж сумно з-під сивих брів Дивитись щодня, як внуки Ростуть без своїх батьків.
Ця трагедія українського села багатьом відома: з кожного села на війну пішло багато, а назад повернулись одиниці, часто каліки. Не мало загинуло їх на мінних полях, коли гнали власним тілом розміновувати мінні поля всіх тих, хто лишався був ще в селі за часів німецької окупації. Не мало нашого люду загинуло й по засланнях, в концентраційних таборах тощо.
Ці думки автор поглиблює в творі "Одинока матір". Поет показує один з безлічі випадків, коли 17-річного хлопця влада нищила за зірваний колосок, чи сказане проти влади слово. Літературознавець Іван Кошелівець у ґрунтовній передмові до найповнішої збірки поезій Василя Симоненка "Берег чекань" пише, що це мотив Шевченкової "Катерини", що повторився тепер, через 100 років, тільки в разючіших фарбах. Сила цієї поезії підносить емоції читача до найвищої точки, що є заслугою, сміливістю й талантом автора:
Він мовчки впав. Отерпли зорі строгі, Страждання опустилось на лице, І краяв темінь Передсмертний стогін, Безпомічний і гострий, Мов ланцет.
Його вже не було.
А ненависть стожала
Мечами помсти мчалася у світ,
Бо поруч з ним
Прострелені лежали
Твоя любов,
Твої сімнадцять літ...
І далі читаємо, як така ж молода мати доглядала в колисці сина, який ще не бачив свого батька, лишившись сиротою. І автор патетично закінчує твір, звеличуючи терпіння і страждання молодої людини-матері:
... Мадонно мого часу! Над тобою
Палають німби муки і скорбот, І подвиг твій, Обпечений ганьбою, Благословив розстріляний народ.
В своїх поезіях згадує Симоненко і рабську долю колгоспниці, яка мусить лишати трьох малих дітей в холодній хаті на весь день і йти до праці. В цьому вірші, який поет іронічно назвав "Дума про щастя", висміяно також радянських репортерів, які можуть легко з трагічного життя бідної людини зфальшувати щасливу картину для своєї газети.
Цей вірш, як і подальший, що зветься "Задивляюсь у твої зіниці", належать до тих, які радянська цензура спотворила, не питаючи автора. В останньому повно глибокого чуття й любови до України, за яку боліє душею і щоразу стає в її обороні:
... Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю. Хай мовчать Америки й Роси, Коли я з тобою говорю...*
Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова... Тромотить над світом люта битва За твоє життя, твої права.
А що цей твір бив у ціль, бачимо, як він дратував різних сдинонеділимців та різних вислужників. Бо коли автор читав цей вірш на літературному вечорі в Черкаському педінституті, то один з присутніх із згаданої категорії людей, відразу передав авторові записку, в якій писав: "А яку це ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете "Хай мовчать Америки й Росії?"
Як згадує один з учасників того вечора, Василь Симоненко спокійно і наче недбало прочитав записку і сказав: "У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати". Так мудро роззброїв Симоненко свого підступного напасника, який хотів тут же перед авдиторією скомпромітувати талановитого поета-патрі-ота
Не тільки з різних спогадів, а й з поезій бачимо, скільки лютих нападів зазнав протягом свого короткого творчого періоду Василь Симоненко, і він не боявся розвінчувати й викривати тих партійних і безпартійних самодурів, які в кожному сміливому слові, в кожній патріотичній думці вбачали націоналом. Таку відповідь читаємо і в його поезії "Я".
Та Україна знає й другого Симоненка, автора низки поезій, які заборонила цензура. Вони своїм сарказмом, своєю убивчою критикою дійсности досягають сатири Тараса Шевченка. До таких поезій належать "Злодій", "Некролог кукурудзяному качанові", "Так треба неодмінно", "Брама", "Ба-ляда про зайшлого чоловіка", "Курдському братові", "Суд", "Український лев" та інші.
Один з найкращих заборонених віршів зветься "Курдському братові", в якому автор має на увазі Україну, тільки українців замаскував під курдів, які борються за свою самостійність. Він спрямований проти поневолювачів, які при-
* Цих 4-ОХ рядків немає у збірці 1981 р., а також, в останньому рядку, слова "священне знамено" замінено на "червоне знамено".
йшли забрати ім'я твоє, мову, пустити твого сина байстрюком, і поет радить вести розмову кулями проти окупанта, бо:
З гнобителем не житимеш у згоді: Йому — нанять, тобі — тягнути віз! Жиріє з крови змучених народів Наш ворог найлютіший — шовінізм.
Він віроломство заручив з ганьбою, Він зробить все, аби скорився ти... О, курде, бережи свої набої, Без них тобі свій рід не вберегти.
Арешти, голод і терор сталінських часів автор з незвичайною силою втілив у поезії "Гранітні обеліски". Скільки ж тут поетичної сили й майстерносте, ненависти до того свавілля, що потоками розлилося по нашій мордованій Україні. Він в цій поезії стверджує, що всі ті обіцянки про щасливе життя виявились брехливими, як влада почетвертувала український нарід, наклавши на нього своє ярмо диктатури:
... На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил.
Мільярди вір — зариті у чорнозем, Мільярди щасть — розвіяні упрах... Душа горить, палає лютий розум, І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли, Коли б усі убиті ожили, То небо, від прокльонів посіріле, Напевно б репнуло від сорому й хули.
... Уже народ — одна суцільна рана, Уже від крови хижіє земля, І кожного катюгу і тирана Уже чекає зсукана петля...*
Здається, сильніше не можна сказати про те, що поет бачив навколо. Ці рядки явно перегукуються з Шевченковими, що плямували злочини царизму.
* На щастя, цей вірш поміщеий у збірці 1981 р., тільки назву змінено на "Пророцтво 17-го року", а наприкінці додано два трафаретні рядки:
/ настане правда і любов на світі, І на сторожі правди стане труд.
Побувши у Львові, побачивши патріотизм людей і боротьбу проти русифікаторів і злочинців, Симоненко ніби дихнув трохи свіжим повітрям, почув співзвучні йому думки:
... Цілий тиждень ходжу і живу між левами,
Недаремно і місто називається Львів...
Сивий Львове! Столице моєї мри,
Епіцентре моїх радощів і надій,
Вибухає душа, я тебе розумію,
Але, Львове, хоч трішки мене розумій.
Я до тебе прийшов із захопленням сина Від степів, де Славута легенду снує, Щоби серце одчайдушне левине Краплю сили вдихнуло у серце моє*
Як згадувано вище, після смерти Симоненка, вийшла з друку збірка його новель під назвою "Вино з троянд". Він і тут виявив себе майстерним творцем. Та на аналізу й цих його новель та казок бракує місця в короткій розвідці.
У своєму невеликому щоденникові, який також нелегально перепачкований разом з новелями на Захід, Василь Симоненко з неприхованим обуренням пише про те, що творилося до останнього часу навколо, висловлює своє вороже ставлення до самого Сталіна та окремих місцевих головотяпів, які творили свавілля по селах. Починаючи писати щоденник, він зазначив, що пише його для того, щоб було з ким поговорити насамоті. 19-го вересня 1962-го року він записує: Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбетського ринку. Уздрівши пам'ятник деспота, він запитав мене:
— Тату, хто це?
— Сталін.
Одну мить він дивився на нього і ніби між іншим запитує:
— А чого він туди виліз?
Справді, — констатує Симоненко, — Сталін не зійшов на п'єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво й зухвало, як і всі кати.
Але цього автор не міг сказати прилюдно чи надрукувати. Прилюдно він мусив мовчати або казати щось інше. Тож недаром він нотує в щоденнику: Земля вже двадцять восьмий рік несе мене навколо сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного й доброго. Зате навчився мовчати й бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше — навчився бути нещирим.
А це таке типове для тих обставин для всіх без винятку * Цієї поезії немає в новій збірці, як немає і "Курдському братові".
людей, бо хто не буде нещирим, той швидко загине. Зате він був щирим у своєму щоденникові, бо в ньому розмовляв сам з собою. Він бачить, як все втиснуте у вузькі стандартні партійні рямці, як звужені можливості письменника, і записує 21-го квітня: До безтями ненавиджу казенну, патентовану відгодовану мудрість. Якими цитатами бездари не підпирали б свою розумову стелю, вона однак занизька для нормальної людини. ... До чого змілів наш гумор, як зубожіла сатира! ... В калюжі глибоко не пірнеш, будь ти хоч японським шукачем перлів.
6-го липня 1963-го року Симоненко нотує в щоденникові: Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолобі натішили нас своїм ідіотським жахом: аби чого не сталося.
