Чорна рада - Куліш П.

- Що ж то буде за чудасія?

- Так, нічого: підхоплю тілько на сідло отсю кралю, та й шу­­кай вітра в полі. Махнем з побратимом навпростець до Чо­рної Гори. Ох, да дівчина ж гарна! - додав Кирило Тур, по­гля­нувши вовчим поглядом на Лесю.

Леся вже давно була сама не своя од страху. Зроду вона ні­кого так не боялась, як сього запорожця. Кріпилась, од­нак же, сердешна, сидючи за столом. Як же поглянув він отак на неї, то наче аж до серця досяг її очима. Злякалась го­лу­бо­нь­ка, як дитина, і заплакала з ляку. Затулила ру­ка­ми очі, а сльо­зи між пучки так і капотять. Мати собі стри­во­жилась, ус­тала з-за стола і одвела її в кімнату.

А козакам і байдуже, тілько сміялись.

- О, вражий ти комишнику, - каже Шрам, - бач до чого до­ба­ла­кавсь! Ізлякав справді бідну дитину.

Череваниха вже не вернулась до столу; однак ніхто після обід не догадавсь довідатись, чи не занедужала з пере­по­ло­ху Леся. Тоді ще козак мало зважав на жіноче серце. Жі­но­чі сльо­зи й печаль не скоро проймали йому душу. Уста­вши з-за стола, Кирило Тур подякував за хліб, за сіль по-своєму:

- Спасибі богу та мені, а господарю ні: він не нагодує, то дру­гий нагодує, а з голоду не вмру, - да й потяг із подвір'я з по­братимом, не сказавши нікому й «прощайте», наче з свого куреня. Тілько чутно було, як виспівував за ворі­ть­ми:

Журба мене сушить, журба мене в'ялить,

Журба мене, моя мати, скоро з ніг ізвалить.

- Чи чуєш? - каже тоді Шрамові гетьман. - Ніхто не розбе­ре, чим душе низовець, поки сам себе не виявить. От же я знаю, що в сього Кирила Тура щось на душі важке лежить. Удає він із себе паливоду, а постерігав не раз я, куди пря­мує сей юро­да. Дивно во очію, а так воно єсть, що він ті­лько й живе душі спа­сенієм.

- Ледачу ж вибрав він дорогу! - каже Шрам.

- На яку натрапив, таку й вибрав, батьку! Сотворив себе буїм і безумним для бога. От воно що! Господь його знає, ку­ди він зайде; а бачив я раз, як Кирило Тур, молячись се­ред ночі богу, обливавсь гарячими сльозами, і нехай би пу­сти­н­ник зніс таку молитву до бога, як сей гульвіса! При­слу­хавшись, я сам... Да що про те розказовати? То діла бо­жі. Од­крию тобі, панотче, чого отеє я в Києві. Не сватання в мене на думці. Повінчаєш ти мене, одігнавши ляхів до Слу­чі, щоб моя жінка була гетьманша на всю губу. А тепер перед вій­ною треба нам поставити у Києві твердо ногу, понаси­пати го­рлахи пашнею, припасти доволі пороху і військової зброї да ще спорядити одно діло. Ось ходімо лиш до архи­ман­дри­ти, до нашого порадника. Гізель,[46] батьку, тепер у нас та­кий головатий чоловік, к колись був Могила.[47] По­го­во­ри­мо з ним де про що з Гадяцьких пу­нктів.[48] Не дурень був Ви­говський, що написав їх, тілько дурень, що з'якшавсь із ля­хами. З ляхами в козаків вовіки-вічні ладу не буде. Чи га­разд, чи не гаразд, а з москалем нам треба укупі жити. Се вже так, батьку!

- Ой, синку! - каже Шрам. - Рознюхали ми тепер добре бо­яр да воєвод московських!

- Се, батьку, як до чоловіка! А москаль нам рідніший од ля­ха, і не слід нам од його одриватись.

- Бог його знає! - каже здихнувши Шрам. - Може, воно так бу­де й лучче.

- Уже ж пак не гiрше, батьку! Бо тут усi слухають одного, а там, що пан, то й король, i всяке ледащо норовить, як би козака в грязь затоптати.

- Не дiждуть вони сього, невірнії душі! - каже Шрам, ухо­пи­в­шись за уса.

- Отже, щоб не дождали, батьку, так треба нам з мос­ка­лем за руки держатись. Се ж усе одна Русь, боже мій ми­лий! Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде луч­че. Ось нехай лиш господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Дні­прові, тоді ми позаводимо усюди правнії суди, школи, академії, друкарні, піднімемо Вкраїну вгору і возвеселим ду­ші тих великих київських Ярославів і Мон­о­махів.

Розмовляючи про такі речі, пішли до отця Інокентія уд­вох чи втрьох, а деякі розійшлись по монастиреві.

Що ж діялось із Лесею? Вона, голубонька, справді роз­не­мо­глась. Не жартами здавались їй химерні речі запорож­ця: во­­на боялась, щоб не вхопив він її, як шуляк, і просила ма­те­рі по­защіпати кругом двері. Чого вже не робила мати, щоб її заспокоїти! Сердешному дівчаті так і стояв перед очи­­ма стра­шенний запорожець. Уже й Черевань, ували­в­шись у кі­м­на­ту, пробував а її уговорювати, щоб не ля­калась не знать чо­го; разів зо два назвав, забувшись, аж бгатиком; далі ба­чить, що нічого з нею не врадить, махнув рукою да й ліг од­по­чити; проспав, неборак, аж поки зад­зво­нено до вечерні.

Після вечерні знов позбирались усі у козацьке подвір'є. Ге­ть­ман­ і Шрам вернулись іще веселіші, пили за здоров'є ве­ли­кої, одностайної України, пили й за царя православно­го і пра­­ведного, которий ні для кого в світі душею не по­кри­вить, не так як той король, що оддав козаків магнатам на по­талу. Од щирого серця празниковали. Черевань собі був рад, що Шрам повеселішав, і все тілько вигукував за кубком:

- Щоб нашим ворогам було тяжко!

І весь же той гармидер чинивсь через стіну од Лесі. Ле­жала вона зовсім мов недужа, а про неї ніхто й не спогадав. Ска­за­но - козаки: байдуже їм про жiнок, як заходяться з вi­йськовими речами. Отже, хоч небожата-жiноцтво вже i зна­ли i ко­ри­лись своїй долi, да защемiло серденько в моєї Лесi од того занедбання; жаль їй було не помалу на свого яс­ного жениха, на Сомка Якима. Лицар над лицарством, вро­дливий над вро­д­ливими, да, видно, тiлько в його i дум­ки, що про ге­ть­ман­сь­кі порядки. А дівочому серцю що і мо­лоде­цька краса, що і ко­за­цька слава, коли до неї козак не горнеться?

Леся полюбила Сомка іще тоді, як він було носить її на ру­ках і дарує їй то золоті сережки, то добре намисто. Іще тоді звав він її своєю судженою і зложив з Череванихою ру­ки. Че­ре­ваневі здавалось жартами таке залицяння, а во­ни з Че­ре­ванихою не жартують словами. З щирого