Чорна рада - Куліш П.

серця зо­ве він її своєю ненею, з щирого серця зове вона його своїм зя­тем. І зросла Леся, його кохаючи, кохаючи щиро ді­вочим серцем. Що тілько в піснях виспівують про те кохан­нє, усе вона скла­дала у своєму серці. Отже зове вже він її своєю й молодою, тілько все воно вийшло не так, як то вона собі компоновала. Про іншії речі клопочеться він із старим Шрамом, про іншії речі широко розмовляє, а її мовби нема йому й на світі. За­ще­міло горде дівоче сер­де­нь­ко­, да мовчала небога, не ска­зала й матері.

А що ж Петро? Петро зараз після обід узяв рушницю і пі­шов у гай, ніби на польованнє. Проблукав сердега по гаю до са­мого вечора. Вернувсь на подвір'є, аж там усі веселя­ться. Гомін справили такий, мов справді на бенкеті. Інші й до ньо­го присіпались із кубком, а йому притьмом при­й­шлось так, як співають у пісні:

Чомусь менi, братцi, горiлка не п'ється:

Коло мого серця мов гадина в'ється!

Сiли за вечерю, аж ось iзнов iде Кирило Тур, тiлько вже без по­братима.

Леся не вийшла вечеряти. Розгорілась і рознемоглась се­р­­дешна дівчина, що притьмом мусила Череваниха посила­ти у хутір до чернечого пасічника пo шептуху. Прийшла ше­­птуха і наварила якогось зілля, щоб напоїти на ніч, да й сама ба­бу­ся осталась ночовати на подвір'ї. Надвечір убла­га­­ла була ма­ти Лесю роздягтись да лягти спать; як же по­чу­ла Леся Кири­ла Тура голос, то так і затрусилась; і вже шко­да було й каза­ти їй про сон! Боялась заснути, щоб не вхопив той пугач її со­н­ну. Не вонтпила вона, що сей про­й­дисвіт не своєю силою ди­ше, бо не раз чувала про запо­ро­зьке характе­рство.

А Кирилові Туру, мабуть, були жарти з того дівочого жа­ху. Сів за вечерю, да зараз і почав викидати.

- Ну, панове, - каже, - тепер я вже зовсім налагодивсь у до­­ро­гу.

- У яку се? - питає Сомко.

- Та в Чорну ж Гору.

- Усе-таки туди? Ти не покинув своєї думки?

- Коли ж се бувало, пане гетьмане, щоб наші братчики, за­ду­мавши що-небудь, покинули свою думку, мов яку хи­меру? Про що іншому і згадати страшно, те низовець, си­дячи над широким морем-лиманом, викомпонує, вимізкує і вже хіба лусне, а не покине своєї гадки. Так отеє й мені при­йшлось, бачу, або луснути, або доказати слави, бо вже не дурно щось мою Турову голову так заморочили дівочі очі.

- І тобі отеє, запорожцеві, отшельникові, не сором при­знатись? - каже Шрам, бо й він, старий, розвішав уші, як поніс той свої баляндраси. - А що скаже товариство, як до­чу­є­ться, що курінний отаман так осрамив своїх братчи­ків?

- Нічого не скаже, бо я вже тепер вольний козак.

- Як то тепер вольний? А перше ж хіба був невольний?

- У нас, панове, поки козак не випишеться з коша чи з ку­реня, то слухай січової старшини, так як ігумена. Знюхайсь то­ді, коли хоч, з бабою, то знатимеш, почім ківш лиха! Ті­лько наш чернечий устав кращий од монастирського. У нас, скоро чо­ловіка спантеличить мирська суєта, то в куну або до кози не саджають, а зараз - іди собі к нечистій мате­рі! Вибрикайсь на волі, коли дуже розжирів на товари­ському хлібі! І чи раз же то траплялось, що сердешний сі­ромаха попогасає по го­ро­дах, ухопить, як там кажуть, ши­лом патоки та, побачивши на власні очі, що чортмає в світі нічого путного, покине жі­н­ку й дітей, вернеться в ку­рінь: «Ей, братчики! Приміте мене знов між товариство! Чортма на світі добра! Не стоїть він ні радості, ні печалі»! А бра­тчики тоді: «А що, ледащице! Ухо­пив шилом патоки? Бери лишень коряк та випий з нами сієї дури, то, може, поро­зу­мнійшаєш!» От бідолаха сідає між ми­лим товари­ством, п'є, розказує про своє городове життя з жі­н­кою та з дітьми; а тії слухають, кепкують з його, як із бла­зня, та ті­лько за б­о­ки беруться. Так і мій покійний па­но­тець, - нехай царствує, - їздячи колись із прощальником по городах, натрапив на такі очі, що й товариство йому стало не миле - замутив зовсім лукавий йому голову. Ну, випи­савсь із ку­реня, сів хуторком десь коло Ніженя, і госпо­дар­ст­во, і ху­добчину за­вів, і діток сплодив двойко - карапуза-хло­п­ч­ика та скверу­ху-дівчинку. Тілько років через п'ять чи що, так йому обри­дло все в господі і в полі, як приборканому сте­повому птаху. Сумує та й сумує козак; бо чи статечна бак річ - ісповнити козацьку душу жінкою-квочкою та дітьми-пи­склятами? Козацької душі і ввесь світ не сповнив би: увесь світ вона прогуляла б і розсипала, як таляри з кише­ні. Ті­лько один бог може її сповнити...

- Що ж сталось із твоїм батьком? - спитав Сомко. - Ти-бо вже коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть і за попа, і за дяка.

- Із моїм батьком? - каже Кирило Тур, мов крізь сон, бо зве­р­нув свою розмову на такий лад, що й голову понурив... - Еге! Я ж кажу, що мій батько, скоро розчовпав, що пожи­вивсь як собака мухою, то й заскучав по братчиках. Уже не раз казала йому моя мати, так як та жінка в пісні:

Що ти, милий, думаєш-гадаєш?

Мабуть, мене покинути маєш:

Рано встаєш, коня напуваєш,

Жовтенького вiвса пiдсипаєш,

Зеленого сiнця пiдкладаєш;

В сiнечки йдеш - нагайки питаєш,

В комору йдеш - сiдельця шукаєш;

Дитя плаче - ти не поколишеш;

Все на мене важким духом дишеш!

Тiлько батько мiй не пускавсь у такi жалiбнiї розмови, як той козак iз своєю жiнкою, а, надумавшись сам собi, сiв на коня, ухопив на сiдло карапуза-синка свого, себто мене ле­дачого, та й гайда на Запорожжє. Не вибігала ж за ним услід моя паніматка, як у тій пісні, не хапала за стремена, не про­­хала вернутись, напитись варенухи, прибратись у го­лу­бий жу­пан та хоч раз іще подивитись на свою милу. І жу­пани, і худобу покинув він їй на прожиток, а сам у сем­рязі убравсь за границю бабського царства. От же й мені, бачця, дове­де­ть­ся йти батьківським слідом!

- Ну, бери ж кубок, - каже гетьман, - да підкріпись на до­ро­гу­. До Чорної Гори не близький світ. Ось і ми погладимо тобі дорогу.

- Дякуємо тобі, пане гетьмане! - каже Кирило Тур, кла­ня­ю­­чись низенько. - Уже коли ти й сам гладиш мені дорогу,