Чорна рада - Куліш П.

- Що ти думаєш, синку? - каже нишком гетьманові Шрам. - Ти знаєш, що за божевільні люде сі комишники: не розбе­ре їх і сам нечистий. Не вір, бо то звір, хоть не вкусить, то зля­кає! Держи, синку, в голові сю пословицю. На юродивих іноді справді находить безуміє.

- І-і, батьку! - каже, сміючись, Сомко. - Добре я знаю сього юроду. Нема, може, і в світі такої щирої душі до мене. Як про­ганяв я ляхів з України да одбивавсь од Юруся, то він із сво­їм німим чорногорцем визволяв мене не раз із великої бі­ди. Служив він мені за язика, за шпига, за сердюка - і все ті­лько ради доброго слова да ковша горілки. Не раз я наси­пав і йо­му шапку талярами, так ідучи й витрусить на порозі. «Зві­д­ки, - каже, - се такого сміття набралось?» Та­кий химера! Було кажу: «Кириле, скажи, бога ради, чим ме­ні тебе на­градити? Ти ж не раз слобоняв мою голову од сме­рті!» - «Не тобі, - каже, - награждати мене за се!» От во­но що, батьку!

- Справді, - каже Шрам, - се золото, а не козак! Пане ота­ма­не, - до Кирила Тура, - ходи сюди, дай я обніму тебе да по­­ці­лую.

- За що се така ласка?

- Ходи, мені то вже знати, за що.

Да й обняв і поцілував запорожця.

- Да наградить же, - каже, - тебе господь за твої ли­цар­сь­кії вчи­нки!

- Е, батьку! - каже запорожець. - То ж іще дурниця, да так ме­не голубиш; що ж ти скажеш тоді, як украду з-під поли ге­ть­мана молоду?

Черевань більш од усіх уподобав Кирила Тура; усе рего­тав із його вигадок.

- Враг мене візьми, - каже, - бгатці, коли я бачив такого жва­­вого молодця! Душа, а не запорожець! Іди, бгатику, й до ме­не, і я тебе поцілую!

- От добрі люде! - каже Кирило Тур. - У їх крадеш, а вони те­бе цілують! Їй-богу, добрі люде! Шкода, що вже більш не по­бачимось! У Чорну Гору ворон і кісток ваших не занесе. Ну, прощайте ж тепер, панове громадо! Дякуємо за хліб та за сіль! Прощайте! Час лагодитись у дорогу.

І, виходючи з дверей, розпростер руки да й каже:

- Двері одмикайтесь, а люде не прокидайтесь! Двері од­ми­­ка­йтесь, а люде не прокидайтесь!

- Що за неподобна голова в сього Кирила Тура, - смію­чись, каже Сомко. - Себто вже ворожить, характерствує.

VIII

Не довго в нiч гуляли нашi козаки: поблизу святого мi­ста гуляти довго не годилось. Iще не дiйшло й до пiвночi, а вже всi давно спали. Хропли козаки на весь двiр, од самої свi­тлицi, де спочивав гетьман із Шрамом, да аж до стайні; там спав Василь Невольник при Череваневих конях. Інші лягли під чистим небом, і хоть уночі надворі було не ду­ш­но, да то­му черствому, гарячому людові байдуже було про холод. Здорово було гулякам надворі, як траві, що при­в'яла вдень на сонці. Кругом по гаю щебечуть солов'ї, аж луна розлягає­ться; деколи й пугач скаже своє смутне «пу­гу!». Козацьке сонце високо підбилось угору; зорі вкрили все небо, як ризу.

Не німе було козакові те небо, і місяць, і зорі: чи погляне на місяць, на його плями, чи погляне на зорі, то й серце, і думка його розжевріє, як од божого слова. Чого на місяці тії плями? Він знав, чого. То ще як Каїн убив Авеля, то бог назнаменав на місяці той гріх своєю рукою: «Дивітеся, - ка­же, - люде: так як сей Каїн довіку-вічного нестиме на пле­чах мертве братнє тіло, так усякий душогубець носитиме довіку до суду тяжкий гріх свій». А зорі? То людські душі. Як засне грішне тіло, добрі душі, покинувши землю, знося­ться до господа бога, купаються, обливаються у небесному світі, під­слухають, що говорять на небі ангели.

Як же часом покотиться по небу і погасне ясна зоря, ко­зак перехреститься і помолиться за усопшую душу. Інші зорі ща­стя­ть у його на врожай, інші на скот, а Віз - чума­цька ща­сли­ва зоря.

Ясна, пишна була ніч над Печерським, да один тілько чо­ловік дививсь на її дива; не спав, дививсь і нічого не бачив. Вже ж не хто сей один, як той сердега Петро Шраменко. Ко­­му сон, а йому туга, да жаль, да досада. Довго він во­ро­чавсь на своїй бурці; далі встав, натяг жупан да й ви­йшов у гай хві­р­то­чкою.

Бідний козак таївсь од усіх із своїм коханням, бо всяк ті­лько б із його насміявся. Козаки не дуже вдавались у лю­бощі; знали сю неміч найбільш дівчата да молодиці; вони-то поскладали й оті пісні, оті ніжнії розмови козака з ді­вчиною або милого з милою, що слухаєш і не наслухаєшся.

Коли б у Петра була ненька рідненька або сестра жалі­бниця, може б, їм розказав він про своє лихо. Бо хоть як не гор­дує було козак любощами перед товариством, а як вер­не­ть­ся до господи, як зачне коло його упадати ластівкою мати, як стане голубити сестра, розчісуючи йому кучері, роз­питу­ючи про далекі сторони, про козацькі пригоди, то й тверде, як залізо, серце пом'якшає, і що тілько важке єсть на душі, усе козак своїм щирим жалібницям розкаже. На біду, в Петра не було ні сестри, ні матері; мав він за порадників тілько старого, грізного панотця да жартівли­ве товариство.

Ходить він, сновидає по гаю і сам не знає чого. Місяць став уже на небі нижче; світить навскось по траві, по ку­щах, по бе­резах. Ніч уже на ісході. Як ось чує Петро - тупо­тять коні... Усе ближче, ближче. Розпізнає нешвидку ристь двох сту­па­ків. Звернув з доріжки за кущ, щоб ні з ким не зустрі­тись. Як ось чує й людську мову. По зорі усяке слово доходить до йо­го чисто. Зараз пізнав Кирила Тура голос, а по чорно­гор­сь­кому бре да море пізнав його побратима.

Кирило Тур говорить:

- Що то, брате, скажуть ваші отмичаре про запорозьку хи­сть, як ми підхопим оцю дівойку. А Чорногор йому:

- Бре, побро! Мені усе здається, що ти тілько морочиш ме­не. Не впевнюсь, поки не побачу дива на свої очі!

- Місяць не скоро зайде, - каже запорожець, - побачиш, не по­вилазять.

- Як же ти отмеш дівойку, не наробивши ґвалту?

- Еге-ге, пане брате! Чи такі ж дива