Чорна рада - Куліш П.
Виїхали з пущі на поле, аж уже на сході сонця зоря перемогає місяць. Почервоніло небо; починав на світ Займатись. Дорога то спускалась униз, то знов підіймалась угору. З'їхавши на високий кряж, озирнувсь Кирило Тур, аж із-під гаю хтось мчить навзаводи на сивому коні. Він зупинивсь да й каже:
- Не буду я Кирило Тур, коли оцей їздець не за нами! І коли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тобі й хто се. Се молоде Шраменя. Пішло по батькові, як орля по орлові. Враг мене візьме, коли я не догадуюсь, який заряд імчить так швидко сю кулю!
- Море, драгий побро! - крикнув Чорногор. - Чого ж ми гаємось? Утiкаймо!
- Не такий, брате, в його кiнь, щоб утекти нам iз отмицею. Та й на що воно здасться? Нi, лучче станьмо та даймо бiй по-лицарськи.
- Бре, побро! Що ж iз того буде? Нас двоє, стрiляти нам проти його не приходиться, а на шаблях Шраменковi не врадиш ти нічого. А хоч і врадиш, то нехутко, ще надбіжать та й однімуть дівойку.
- Знаю я, брате, - каже Кирило Тур, - як Шраменко рубається; тим-то й не хочу у такому разі показати йому свою спину. Поглянь, поглянь, як махает шаблею! Мов запрошує добрих приятелів у гості. Нехай я буду казна-що, а не запорожець, коли сьогодні з нас один не достане лицарської слави, а другий лицарської смерті!
- Дак ти хочеш, побро, один на один битись?
- А то ж як? Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!
Тим часом Петро над'їжджав усе ближче да ближче, а як побачив, що Леся махав хусткою, то ще більш почав гнати коня.
Запорожці тілько що перехопились через узенький місток над проваллєм, що промила вода з одного байраку в другий. Кирило Тур спустив бранку додолу і передав побратимові, а сам зліз із коня, розібрав ветхий місток і покидав пластини в провалле. А на дні в проваллі рине й реве вода, підмиваючи крутії береги.
- Що оце ти твориш, побро? - питав Чорногор.
- Те, щоб Шраменя перш доказало, що згідне воно битись із Кирилом Туром.
- Бре, побро! Коли думаєш, що через провалля йому не перескочити, покиньмо його, а самі добере ось скоріш до тайника.
- Еге! Може, у вас у Чорній Горі так роблять, а в нас над усе - честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала.
Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!
Тим часом, як низовий розбишака мізковав про лицарську славу, Петро мчавсь на його з шаблею. Уже близько. Як ось кінь - тиць! Зупинивсь над проваллєм, уперсь передніми ногами да аж захріп, настороживши уші.
- Ге-ге-ге! - каже по другий бік, сміючись, запорожець. - Мабуть, не по нутру тобі такі ярки!
- Іродова душа! - кричить йому Петро. - Так-то оддячив ти пану гетьману за гостину!
- За гостину? - каже. - От велике диво? У нас у Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий хоч трісни - ніхто тобі ложкою очей не поротиме. А сі городові кабани усе мають за власне, що перші забрались у баштан!
- Юда ти беззаконний! - кричить Петро. - Тебе обнімають і цілують за вечерею, а ти умишляєш ізраду!
- Га-га-га! - зареготав Кирило Тур. - Хто ж їх, дурнів, силовав мене ціловати? Я їм кажу у вічі, що вкраду притьмом панночку, а вони здуру мене обнімають. Да що про те балакати? Ось лучче перескоч через рівчак, то ми з тобою покажемо отсьому юнакові, як б'ються козаки!
Обернув Петро коня, розігнавсь - думав якраз перемахнути, - а кінь ізнов зам'явсь. Заглянувши в проваллє, як там рине вода, аж затрусивсь да й посунув назад, жарко хропучи і водячи очима.
А вражий запорожець аж за боки береться, регочучи.
- Ото проява, а не лицар! - гукає. - Подивіться на такого лицаря! Дівка ось на коні вдвох ізо мною перескочила через рівчак, а він прибіг та й задумавсь!
- Я б тобі швидко затнув пельку, - каже Петро, - якби не забув ухопити пістолі.
- Зроду я не пійму віри, - одвітовав Кирило Тур, - щоб син старого Шрама бивсь по-розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! Може б, і я зумів би зсадити тебе з коня кулею, та, отже, жду, поки ти надумаєшся, чи скакати, чи додому вертатися.
- Проклята шкура! - каже Петро, зскочивши з свого коня. - Вовки б тебе їли! Обійдусь я й без твоїх ніг!
Да й одійшов назад, щоб розігнатись. Догадавшись, що він задумав, Леся затулила од страху очі і молилась богу, щоб допоміг йому. Тілько дарма вона лякалась. Хто б не споглянув на його високий зріст, на тонкий да хисткий стан, хто б не завважив молодецьку силу у руках і в ногах, усяк би сказав, що не зовсім іще лихо. Справді, розігнавшись, скакнув Петро і якраз досяг до другого берега. Аж тут берег під ним - хруп! Одколовсь, і вже козак похиливсь назад. Загув би якраз головою в саме проваллє, да Кирило Тур прискочив і вхопив його за руку.
- Мистець, братику, їй-богу, мистець! - каже весело шибайголова. - Не дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, тепер я рад з душі стукнутись із тобою шаблями.
- Слухай, приятелю, - каже, дишучи важко, Петро, - не буду я з тобою битись; тепер моя рука на тебе не підніметься.
- Як се? Ти одступаєшся од бранки?
- Ні, одступлюсь перше од душі!
- Дак якого ж гаспеда ти од мене хочеш?
- Оддай, брате, мені її без бою. Не будем марно крові проливати.
- Га-га-та! - зареготав запорожець. - Ото ще чудасія! Богдане, чи чуєш? Курячий же в тебе, пане Петре, мозок: не зовсім ти пішов по батькові. Який би враг примусив мене жартовати із гетьманом, коли б сам куций дідько