Чорна рада - Куліш П.

тобі! - гукнув, як із бочки, запоро­жець.

- Було б з тебе й сього, - одвітовав другий, - якби почув ба­­ть­ко Пугач: одбив би він у тебе хутко до баб охоту!

- Ні, таки справді, Богдане. Який враг шутковатиме, як уві­­п'ю­ться чорні брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дівчина буде моя! Чи знаєш що?

- А що?

- Подивитися б, що там у вас за гори!

- Отакої!

- Такої, брате! Нехай не дурно запрошував ти мене до сво­їх, воювати турка. Коли хоч, ухопимо дівойку, та й гай­да в Чо­р­ну Гору!..[41]

- І ти оце по правді говориш?

- Так по правді, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З та­кою дівкою за сідлом помчався б я хоч к чорту в зуби, не то до чорногорців.

Отак тії каверзники змовлялись уочевидьки на гвал­то­в­ний учинок, і ніхто не розібрав би, що справді в їх на думці. Ша­лений був народ! Усе йому дурниця: чи жити, чи вме­рти - йо­му байдуже; що людям плач, те йому іграшка. Ти­м-то Че­ре­ваниха й боялась, щоб лукавий не підкусив пали­вод на яку пакость. Аж ось стали наздоганяти своїх. Запо­ро­ж­ці ба­чать тоді, що ба! Да й зникли з очей, як той сон, що чоловік жа­хається, мучиться, коли ж гляне - аж і нема ні­чого.

VI

Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картині, змалював той монастир Печерський? Щоб хто й не був ізроду в Києві, так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії муровані огради, ту височенну дзвіницю, тії це­ркви під золотом та під скульптурою? Се ж то воно так те­пер; а ро­ків двісті назад треба було слова тихого, понуро­го, щоб розказати, як тоді знаходивсь монастир Пече­рсь­кий. Далось і йому взнаки батиївське лихоліттє. Велика це­р­ква, що про­пи­сана в літописях «небесі подобною», зруй­но­вана була по вікна. Хоть же князь Олелькович Си­меон[42] підняв її знов із руїн, тілько далеко їй було до ста­ро­давньої ліпоти. Не бу­ло ні срібла, ні золота, що тепер сіяє по Лаврі всюди; усе було тоді убогенько.

Е, да були скрізь по стінах у Великій церкві помальовані князі, гетьмани, воєводи благочестивії, що тую церкву бо­ро­­ни­ли й підпирали. Тепер би дорого дали ми, щоб їх узрі­ти! А внизу, поуз стін, скрізь були надгробки тих вели­ких людей, того лицарства православного. І того нічого вже не­має!..

Вистоявши службу. Шрам ходив із своїми од одного над­гробка до другого. Тут читав, що отакий-то «Симеон Лико, муж твердий вірою і хоробрий, почив по многих славних по­двигах». А там - буцім озивавсь до його з того світу пи­ш­ний князь золотими словами: «Многою сіяв я, - каже, - зна­т­­но­с­тію, властію і доблестію, а як умер, так з убогим стар­цем зрі­в­нявся і за широкі свої лани сім ступнів землі взяв. Не ди­ву­й­ся, - каже, - тому, читачу, бо й тобі те ж буде: не­рів­ними на світ народжаємось, а рівними вмираємо!» А там іще який-не­будь пан просить, хто читатиме підпис, то промов, каже, іду­чи мимо, благе слово: «Боже! Милостив буди душі раба тво­є­го». Хто б і не письменний був, так, ди­влячись тілько на ті ша­блі, на ті панцирі, бунчуки і всякі клейноди, перемішані з кістками, з Адамовими главами,[43] що повироблювано го­ро­рі­зьбою з міді да з каменю по­над тими надгробками, хто б, кажу, був і неписьменний, так і той би догадавсь, про­тив чого-то воно так ви­компо­но­вано: усяке багатство, усяка сла­ва - усе воно суєта суєт; і ша­бля, й булава з бунчуком, і гор­но­­стайова кирея по­ля­жуть колись поруч із мертвими кі­ст­ка­ми.

Отже й Шрам, розглядаючи ту горорізьбу да читаючи епі­та­фії, засмутився душею да й каже:

- Колико-то гробів, а всі ж то тії люде жили на світі, і всі пі­ш­ли на суд перед бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди на­ші.

Да погадавши так, вийняв із-за пазухи щирозлотий обу­шок, що одбив колись на войні у лядського пана чи в недо­ляшка, да й повісив на ризі в богоматері.

Із великої церкви повернули наші прочане до печер, ко­ли ж дивляться - іде з печер против їх хтось у дорогих кар­ма­зи­нах, високий і вродливий; а по кармазинах скрізь ко­мір і по­ли гаптовані золотом; зверху кирея підбита собо­лем; підпи­ра­всь срібною булавою. А за ним купа людей чи­мала, все в ка­р­мазинах да в саєтах. Ченці їх проводжали. Шрам аж за­тремтів, як глянув:

Боже мій! - каже. - Да се ж Сомко!

А той собі зрадів, побачивши Шрама. Обнялись, поціло­вались і довгенько держали один одного, обнявшись.

Далі привітавсь гетьман і з Череванем. Черевань так зра­дів, що нічого й не зміг сказати на гетьманське привітан­нє, да вже обнявшись, промовив тілько:

- А, бгатику мій любезний!

Череваниху назвав гетьман, вітаючись, рідною ненею. Во­на аж помолодшала і вже нащебетала йому всячини.

- А ось і моя наречена! - сказав Сомко, обернувшись до Ле­сі. - Вам, ясная панно, чолом до самих ніжок!

І взяв її за руку і поціловав як дитину.

- Давно ми, - каже, - не бачились за військовими чварами, да ось немов господь нас ізведе навіки докупи.

Леся почервоніла, да аж нахилилась, як повна квітка в тра­ві, і пригорнулась до матері, обнявши її руку.

Тут-то вже Петро мій догадавсь, що за гетьман снився Че­ре­ванисі. У них, мабуть, давно вже було з Сомком пола­джено. Дивно тілько здалось йому, що Черевань про те ані гад­ки; да, видно, се така була пані, що справлялась і за се­бе, і за чо­ловіка.

Тепер уже нічого було думати про Лесю Петрові. Хоть він був і значний козак, да не против гетьмана; хоть він був юнак уродливий, да не против Сомка. «Сомко був воїн уро­ди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літопи­сах); був ви­сокий, огрядний собі пан, кругловидий, руся­вий; го­ло­ва в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зо­рі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-геть­ман­сь­ки. Так куди вже із ним мірятись Петрові!

Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з усі­ма на козацьке подвір'я. А козацьке подвір'я було не вкупі з мо­на­стирем; бо мирянам здумається гримнути іноді й ли­шній раз кубком або загомоніти буйними речами; так щоб не вво­ди­ли братії в іскушенів, стояв на одшибі про та­кий случай ху­торець. Туди Сомко повів своїх гостей.