Чорна рада - Куліш П.

чинили на свойому віку за­порожці! Хіба ж я дармо заворожив усі двері?

- Море! - каже Чорногор. - Ти б уже хоч мене своїм ха­рак­терством не морочив!

- Що за дурна в тебе голова, брате, - каже Кирило Тур. - А за що б же мене обрали отаманом? Хіба за те, що добре го­рі­­л­ку лигаю? в нас на се діло іще луччі мистеці, а ха­ра­к­терників не багато знайдеш.

Тим часом од'їхали вони далеко, і не стало чути їх роз­мови.

Тепер Турові речі за вечерею не здавались уже Петру жа­ртами: мабуть, справді скрутивсь од жиру запорожець! Спе­р­шу був кинувсь Петро до гостиниці будити козаків, далі зу­пи­нивсь.

- Чого я, - каже, - біжу? Чи видане діло, щоб украсти ді­в­чину з-посеред миру? Запорожець сказивсь, а я й собі бі­жу, як бо­жевільний.

Да й пішов тихою ступою.

«Треба ж отак із юродства да зайти в голову! - думає йду­чи Петро. - Отсе не удавай із себе химородника, не бурли, як ка­бан у кориті!.. Рад би я був, коли б Сомко за сей жарт звелів, жа­ртуючи, погріти йому киями плечі!»

Пройшовши з гони, став так іще думати:

«А що, як справді він характерник? Чував я не раз од ста­рих козаків, що сі бурлаки, сидючи там у комишах да в бо­лотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі не­во­льників, да й самих туркень, іноді так мудро, що спра­вді мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, іде між лю­дьми пого­лоска про їх характерство... Утікає од татар, роз­стеле на воді бурку да й попливе, сидя, на другий бе­рег... Ну, то вже ду­р­ни­ця, що ляхи з переполоху провадять, бу­цім запо­ро­жці ро­сту­ть у Великому Лузі з землі, як гриби, або що в запорож­ця не одна, а дев'ять душ у тілі, що поки його вб'єш, то вбив би дев'ятеро простих козаків. Може, не зо­в­сім правда й про бу­р­ку. А що запорожцеві вкрасти, що за­ду­має, то мов із га­мана тю­тюну дістати. Вони напу­скають ману на чоловіка...»

Да й згадав, як у старого Хмельницького сидів у глибці та­кий, що ману напускав. «Що ви, - каже, - що мене стере­же­те? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав'я­жіть ме­не в мі­шок». Зав'язали його да й притягли за тря­мки, аж він і йде з-за дверей: «А що, вражі діти! Встерегли?»

«Що ж, - думає, - як і се такий химородник? Піду скоріш, щоб справді не вкоїв він якого лиха».

Да ступивши швидкою ходою ступнів з десяток, зупи­нивсь ізнов, наче об стіну вдаривсь.

«Що, - каже, - я за куряча голова! Кого я йду рятовати? Хі­ба в неї нема жениха боронити? Що я за вартовий такий? З якої ласки не спати мені по ночах, щоб який опияка, під­кравшись, не злякав гетьманської молодої? Коли ти йдеш за ге­ть­мана, то нехай поставить тобі на всіх дверях і воро­тях ва­рту; а мені яке діло? Хоть нехай усіх вас перехапають сі роз­бишаки!.. Бачу я тебе заздалегідь, ясновельможний па­не, як ти довідаєшся, що вкрадено в тебе з-під поли мо­лоду! Ба­чу й тебе, горда паніматко: чи так поглядатимеш звисока і тоді на нашого брата, як твій гетьман із сонцем на лобу проспить молоду, не згірш од іншого гультая! Бачу й тебе, ясная кра­ле, як замчить тебе отсей шибайголова між чорно­горці. Там жінкам не дуже догоджають. Скакати­меш ти через шаблю в сього дикого Тура; не раз згадаєш пісню:

Любив мене, мати, запорожець,

Водив мене босу на морозець...»

Мiзкує так собi Петро, аж ось iзнов закопотiли конi. Слу­хає, i сам собi вiри не йме.

«Невже таки справдi сей запорожець знається з нечи­стою силою? - думає він. - Да постій, чи самі вони вертаю­ть­ся?.. Ні, справді везуть!.. Проклятий! Мчить, як вовк ове­ч­ку!»

Коні над'їхали ближче. Дивиться Петро - Кирило Тур де­р­­жить перед собою Лесю на сідлі, як дитину. Аж сумно йо­му ста­ло. Леся була зовсім як очарована. Сидить, голу­бо­нь­ка, схи­ливши голову, а рукою держиться за плече запорож­цю. А той одною рукою піддержує бранку, а другою пра­вить коня. Сердешна тілько стогне, мов уві сні щось стра­шне бачить. Щось неначе й говорить, да за соло­в'ями не мож­на розі­бра­ти: солов'ї перед світом саме роз­щебе­та­лись.

Жаль Петру стало Лесі; уже хотів вийти з-за куща, за­сту­пити отмичарам дорогу да й битись, не вважаючи ні на які ча­ри; да вхопивсь, аж при йому нема шаблі.

Уже вони й обминули його, а він іще стоїть, не знаючи, що чинити. Аж ось Леся зразу закричала, мов прокину­в­шись. По гаю пішла луна, а голос так і пройняв мого Петра до само­го серця. Бігом кинувсь він до подвір'я, ухопив шаблю, допавсь коня, скочив на нього охляп. Василь Не­во­л­ь­ник, проки­нув­ши­сь, думав, чи не цигане пораються коло коней, да підняв ґвалт.

- Не кричи, Василю, - каже Петро, - а буди козаків: укра­де­но Череванівну з покоїв!

Василь Невольник підняв ізнов галас на весь двір; а Пе­тро, не слухаючи його, виїхав у хвірточку, схилившись, да й пом­чавсь, як вихор.

Тим часом отмичари держали свою дорогу, поспішаючи ви­братись за ночі з київської околиці. Бідна Леся, мабуть, до­бре ковтнула знахорчиного зілля од переполоху: хиля­лась, як п'яна, і нічого не знала, що з нею діється; прокину­лась тілько, як пройняв її холодний вітер з поля. Гляне, аж вона серед пущі, на руках у страшного запорожця. Спершу думала небога, що се їй сниться, далі крикнула, да зада­р­мо. Розбишаки тілько зглянулись да всміхнулись між со­бою. По­ча­ла була благати, щоб не погубляли її, щоб пу­стили; так Ки­ри­ло Тур тілько реготався.

- Що за дурний, - каже, - розум у сих дівчат!.. Щоб це я, пі­с­ля такої праці, випустив із рук самохіть свою здобич! Ні, го­лу­бонько, сього в нас не буває. Та й чого тобі убиватись? Хіба я не зумію кохати тебе так, як і хто інший? Не плач, моє се­рденько: привикнеш, дак житимеш за мною не згірш, як і за гетьманом. Дівка, кажуть, як верба: де посади, там і при­й­ме­ться.

Не дуже вгамовалась Леся од такого розважання; рвалась, кричала, здіймала до неба руки.

- Моє ти коханнє! - каже тоді, одмінивши голос, Кирило Тур. - Не кричи, коли не нажилась на світі. Ти думаєш, як нас на­здоженуть, дак я тебе живу випущу з рук? Чорта з два кому після мене дістанешся! Цить, кажу! Ось бач, яка цяця?

І блиснув їй