Під тихими вербами - Борис Грінченко

Щоб зро­би­ти Зiнько­вi доб­ро? Мо­же бу­ти… хо­ча… Ос­тап Ко­ло­дiй не з та­ких, що ро­бить дур­но доб­ро, хоч би й ро­ди­че­вi… а над­то та­ко­му, що нi­чо­го в йо­го не про­сить i мо­же сам со­бi про­жи­ти.

Може, не по­ду­жа­ють са­мi зем­лi взя­ти? Мо­же. Але Зiнько, нег­ро­шо­ви­тий чо­ло­вiк, не здо­лає тут нi­чо­го по­со­би­ти; ко­ли б уже во­ни шу­ка­ли по­мо­чi, то знай­шли б не од­но­го за­мож­нi­шо­го за йо­го.

А все ж кли­чуть! То ви­хо­дить, що їм та­ки ж тре­ба на­щось Зiнька, са­ме йо­го, а не ко­го iн­шо­го.

Нащо ж? Зiнько ду­мав про це, ду­мав i нi­чо­го не мiг ви­га­да­ти. Тiльки по­чу­вав, що тут щось не­пев­не.

Ввечерi Зiнько пi­шов до сво­го при­яте­ля Кар­па. I Кар­по був мо­ло­дий чо­ло­вiк, не­дав­но жо­на­тий. Був письмен­ний: як i Зiнько, нав­чив­ся чи­та­ти в дя­ка. Стра­шен­но лю­бив бо­жест­вен­нi книж­ки i чи­ма­ло мав їх у се­бе ку­по­ва­них. Iн­ших не лю­бив, ду­ма­ючи, що то все дур­ни­ця, каз­ки та й го­дi. "На­що во­но нам?" - ка­зав. Роз­мов­ляв бiльше про бо­жест­вен­не та про гро­мадськi спра­ви i був ве­ли­ким i зав­зя­тим во­ро­гом стар­ши­нi Ко­па­ни­цi за йо­го вчин­ки з гро­ма­дою. Жив у своїй не­ве­лич­кiй, але че­пур­ненькiй хат­цi за ма­лим не вбо­го, хоч пра­цю­ва­ли обоє з жiн­кою щи­ро. Жiн­ку со­бi обiб­рав не ду­же че­пур­ну, але лас­ка­ву, мов­чаз­ну й працьови­ту. I був щас­ли­вий з своєю Кат­рею та з ма­леньким си­ном. З се­бе був не­че­пур­ний, ху­дий, з ко­рот­ко пiдст­ри­же­ною ру­ся­вою бо­рiд­кою, з ве­ли­ки­ми зморш­ка­ми на чо­лi, але з гли­бо­ки­ми ро­зум­ни­ми очи­ма.

Увiйшовши Зiнько до йо­го, по­ба­чив там уже й Ва­сю­ту. Це був па­ру­бок увесь бi­ля­вий, з надз­ви­чай­но ве­се­ли­ми бла­кит­ни­ми очи­ма i з цi­лою ко­пи­цею нас­тов­бур­че­но­го ру­ся­во­го во­лос­ся на го­ло­вi, з по­га­неньки­ми бi­ля­ви­ми ву­си­ка­ми. Був уже не­мо­ло­дий, та що був ду­же ру­ся­вий, а ву­си не рос­ли, то зда­вав­ся мо­лод­шим за свої лi­та.

- О, i вся кун­па­нiя не­ве­лич­ка, але чес­на! - про­мо­вив вiн, узд­рiв­ши Зiнька.- Був би жiн­ку свою при­вiв, дак то­бi б уже всi тут бу­ли. Тре­ба так, щоб як нам зi­хо­ди­ти­ся, дак щоб iз жiн­ка­ми.

- Дак ти ж спер­шу оже­нись! - по­жар­ту­вав Зiнько.

-  Ко­ли ж нi од­на не при­хо­диться до ме­не! Од­на про­ти ме­не ду­же ви­со­ка, а про­ти дру­гої я ду­же дов­гий.

- Дак хi­ба ж уже не­ма та­ких, що од­на­ко­вi з то­бою на зрiст? - зас­мi­яла­ся Кат­ря.

- Чому не­ма? Є! Дак що ж? Од­на ду­же товс­та, а дру­га ду­же тон­ка. Од­нiєї не об­нi­му, бо ру­ки не сяг­нуть, а дру­гої не стає на об­нi­ман­ня. А ко­ли й знай­деш на свою мiр­ку, дак знов ли­хо: од­на ду­же мов­чаз­на,- нi з ким бу­де ме­нi й роз­мов­ля­ти, а дру­га ба­ла­ку­ча, дак за тiєю й я не пос­пi­шу­ся сло­ва ска­за­ти.

- Ну,- зас­мi­яли­ся в ха­тi,- де б то вже та­ка й знай­шлась, щоб те­бе пе­ре­го­во­ри­ла!

- От же й я так ка­зав, дак же ви­рис­ка­лась! Я за нею то­дi ну гнаться, ну гнаться!.. Гнавсь, гнавсь - де то­бi!.. Ко­ли ж у неї та­кi дов­гi но­ги! Узя­ла та в Чор­но­вус i втек­ла. Дак я вже то­дi й го­дi хо­ди­ти та дiв­чат на свою мiр­ку мi­ря­ти.

Все се­ло зна­ло цю iс­то­рiю з Одар­кою Мо­мо­тiв­ною, як Ва­сю­та за­ко­хав­ся в неї, а во­на йо­го во­ди­ла-во­ди­ла та й пiш­ла в Чор­но­вус за ба­га­ти­ря. Ва­сю­та й до­сi не мiг її за­бу­ти, але глу­зу­вав сам iз се­бе.

- Чи є та­ке на свi­тi,- спи­тав­ся Кар­по,- щоб ти, Ва­сю­то, та з йо­го не смi­яв­ся?

- От щоб я здох, ко­ли не пла­кав над ци­бу­лею! Зiнько з Кат­рею смi­яли­ся, ус­мi­хавсь i Кар­по, а Ва­сю­та си­дiв по­важ­ний.

- От що, бра­ти­ки, озвавсь на­реш­тi Зiнько,- я до вас прий­шов з од­нiєю но­ви­ною… Не знаю, як вам iз­дасться, а ме­нi во­на вi­щує щось не­доб­ре.

- Молодице, на­шо­ро­шуй­те ву­ха, бо но­ви­на бу­де: є з чим по се­лу по­бiг­ти! - гук­нув Ва­сю­та на Кат­рю.

- Ну, ця мо­ло­ди­ця не з та­ких,- од­по­вiв йо­му Зiнько.

Катря справ­дi бу­ла ди­вом на се­лi, бо нi­ко­ли не но­си­ла нi­яких но­вин, i.за це най­бiльше i влю­бив її Кар­по.

- Ну, ко­ли во­на та­ка, що сво­го жi­но­чо­го дi­ла не знає, дак я за неї розб­ре­шу! - не вга­вав Ва­сю­та.

- Ха-ха-ха! - не вдер­жа­лась Кат­ря.- 3 те­бе б i глу­хий зас­мi­яв­ся, Ва­сю­то.

- Де там смi­ються - сер­дяться! Я вчо­ра при­ход­жу до сво­го глу­хо­го су­сi­ди, а вiн во­ро­та на то­ку ла­го­дить. "Здо­ро­вi, дi­ду, бу­ли!" - "А то ж чиї, ко­ли не твої, во­ли? - ка­же.- Уже вдру­ге на то­ку! Я їм ро­ги поз­би­ваю!" - "Та я не про во­ли, я ка­жу: "Доб­ри­день!" - "Сам ти,- ка­же,- зли­день, а я ха­зяїн!"

Катря знов зас­мi­ялась, а Кар­по аж роз­сер­див­ся:

- Та го­дi-бо вже то­бi шту­ка­ри­ти!.. Тут чо­ло­вiк про дi­ло, а ти… Слу­хай­мо кра­ще Зiнько­вої ре­чi!

Васюта за­мовк i тiльки пог­ля­дав чуд­но на Кат­рю та сил­ку­вав­ся кру­ти­ти бi­ля­во­го ву­си­ка, хо­ча з тим йо­му й мен­ше щас­ти­ло, як iз жар­та­ми.

Карпо сiв на ла­вi, зi­пер­ши­ся лiк­тем на стiл, а го­ло­вою на ру­ку - спрацьова­ну й ху­ду ру­ку, ве­ли­ку й ко­ща­ву,- i на­ла­го­див­ся слу­ха­ти, вту­пив­ши очi вниз.

Зiнько роз­ка­зав про свою вчо­раш­ню роз­мо­ву з тес­тем i ви­явив, че­рез вi­що спра­ва здається йо­му не­пев­ною.

- Що не­пев­на, то не­пев­на! - про­мо­вив Кар­по.- Бла­жен муж, iже не йде на со­вiт не­чес­ти­вих,- доб­ре ти учи­нив, що до їх не прис­тав.

- Та не в цьому те­пер си­ла,- вiд­ка­зав Зiнько,- а в тiм, що во­ни щось за­мi­ря­ються ро­би­ти.

- Лихий чо­ло­вiк i вдень i вно­чi ли­хе за­мi­ряє,- ска­зав Кар­по.

- А я вам iще од­ну шту­ку до­то­чу,- оз­вав­ся Ва­сю­та.- Твiй, Зiньку, брат Де­нис за­ход­жується ку­пу­ва­ти ту зем­лю, що пе­ре­сельцi, виїздя­чи, гро­ма­дi поз­да­ва­ли.

- Невже? А звiд­ки ж то ти знаєш?

- От шту­ка зна­ти! Я ще вчо­ра хо­тiв ска­за­ти вам… Во­ни вже й За­хар­ка пус­ти­ли, щоб лю­дей до то­го на­хи­ляв.

Захарко був со­бi та­кий не­мо­ло­дий чо­ло­вiк, п'яни­ця про­па­щий: за чверт­ку го­рiл­ки ви­гу­ку­вав у гро­ма­дi, що йо­му зве­ле­но.

- Боїться моя ду­ша, чи не хит­рi­ша це шту­ка ще й за Го­рянсько­го зем­лю, про­мо­вив Кар­по.- Де­нис i так уже вбив­ся у си­лу ве­ли­ку, а ско­ро ку­пить пе­ресельську зем­лю, то за­па­нує то­дi вiн iз своїм то­ва­рист­вом не­чес­ти­вим так, що й шиї нам кру­ти­ти­ме, мов во­лам у яр­мi.

- Не тре­ба по­пус­ка­ти йо­му цього,- вiд­ка­зав Зiнько.

- А як во­ни ку­са­ються, та й ще бiльша їх си­ла в гро­ма­дi? - ска­зав Ва­сю­та.

- Треба,