Русалонька із 7-В та загублений у часі - Павленко Марина

— Проте ніхто ж не сумнівається в їхній цінності?..

— Ти гля-а-а, точняк! — похитав сяйливим чубом. — У тебе не голова, а суперкомп. Я б сам ніколи в таке не в'їхав!

Леле, радіти чи журитись від таких комп’ютерних компліментів?! Світ перед очима заслало срібним павутинням, він замерехтів жовто-червоними листками, що саме висипалися з рядна.

— Та хіба ж це я? — зашарілась. — Так, від людей чула...

Витрусивши рядно, вони вертали до гурту. Вже видно Дмитрика з граблями, видно, як хлопці кидаються по Ірці зчорнілими ялиновими шишка-

ми. Вадим похнюпився й поволі черкав кросівками по асфальту.

— Може, той-го... розколешся, як там далі ло-хонувся той вивихнутий листок? — стрельнув поглядом з-під свого шаленого чуба.

Ні, Софійка заради цього хлопця здатна таки на все!

54.Баба Валя знову під підозрою

Сашко ввечері прийшов із букетом айстр і відеречком стиглого темно-червоного кизилу.

— Це тобі за нашу Любку, — ніяково простягнув гостинці. — Навмисно до лісу їздив! Частину продав: на букет заробив. Ще й мамі на варення зосталось!

Віддячує! Втім, Софійка готова простити і букет, і кульки, адже нарешті можна потелефонувати Завтрашньому. І показати Сашкові Казимирові малюнки, спитати, що він про це думає.

— Я думаю... — ховав стривожені очі,— думаю, він... закохався у тебе!

Приїхали! Кому що, а курці — просо! Добре, хоч не бачив іще портрета, намальованого Павликом!.. Ні, ліпше запитає по телефону самого Дашківського!

— Казимире, ви чому це вдарились у графіку? — почала з усмішкою. — Про ваші малюнки у селі вже ходять легенди!

— Перепрошую, Софі? — не второпав хлопчина. — Малюнки? Зроду-віку не малював і не збираюсь!

— А в блокноті з Русалкою, отому, що я віддала для листування?

— Блокнота відтоді не чіпав, пресвітла панно! Кому ж писати, якщо відповіді на попереднього листа ви ще не отримували?

Гм, дивно! Ясно одне: ні Віта, ні її пунктуальний тато сплутати не могли. Отже, чи не є це ще одним підсвідомим проявом Казимирової майбутньої суті?.. А Сашко вже: "Закохався! Закохався!.."

— Значить, не було такого?

— Ні, прекрасна Софі!

— Тоді бодай скажіть, чи був котик у вашої тітки Гонорати.

— Атож, люба принцесо! Вгодований сірий котик, якого, правда, гляділа не так сувора тітка, як нянька Ганна. Кіт Фантик!..

Не брехала баба Валя! Чи все-таки збрехала? Як мовив би Завтрашній, темна ця жіночка, ох, темна!..

— Недаремно ми ще тоді відчували в ній лиху людину! — погодився Сашко, й очі його покруглішали від тривоги.

Наступного ранку, перед школою, сама впросилась віднести бабі Валі Ростика. Фантик, здавалось, був невдоволений. Прискіпливо зиркав

на Софійку, а та не менш ретельно оглядала кожну річ у квартирі.

— Ось для води, ось — для молочка! — демонстративно поставила перед сусідкою пляшечки.

— Знаю, дитино, знаю! — відмахувалась нянька.

— А годувати — лиш із його посуду! — вказала на тарілочки з малюнками курочки Ряби.

— Аякже, аякже! Яка дбайлива сестричка! — вдавала, що їй приємна Софійчина турбота про малого.

— А в чому ви заварюєте кашку? — попхалась на кухню. Ледь не додала: "Сподіваюсь, не у Фантиковій каструлі?"

— Ось, окреме, чистесеньке! — сокорила стара.

— А... — зазирнула попід столи. — Мишей у вас часом немає? Щурів там усяких?

— Бог з тобою, дитино! Що таке говориш?! Колись була одна миша, то її вже давно...

— Отруїли?

— Пастка зловила, і Фантик з’їв. Ішла б ти вже, дитино, до школи! Спізнишся! — Нянька обережно підштовхнула дівчинку до виходу.

Софійка ще трохи постояла на сходах, дослухаючись.

— Улю-лю, мій мацюпусінький! Як же я за тобою скучила!.. — тільки й чулося із квартири.

Ой, нічого доброго це не віщувало!..

55.Впритул до істини

На уроці малювання сьогодні тема "Як я провів літо". Впевнено взялась вимальовувати пишні лілії, ставок, замок удалині... Тут Павлика немає, тож Софійка цілком зійде за найкращого в класі художника. Хіба якщо новенький, Дмитрик... Що він там прикриває долонями? Невже черговий шедевр?

Ревниво зиркнула в його альбом і мало не пирхнула зо сміху. Не люди — якісь гуманоїди — чи то ходять, чи то висять понад різними спорудами!..

— Це ми з татом їздили до Хотинської фортеці... Піднімались там на башточки... — виправдовувався Іваненко. — Вибач, але я зовсім не тямлю зображувати людей!..

Що правда, то правда! Вже б і не брався! В малюванні Дмитро — це Казимир номер два! Казимир номер два?! Леле, та він і справді малює, як Завтрашній! Тільки що не ручкою, а простим олівцем! Але натискує ним так, що чіткіше, ніж ручкою! Рівчаки прорізує!

— Ну, чому ж...— намагалась опанувати себе. — Дуже навіть схожі... Це, мабуть, ти?

— Ні, це тато! Ось я! — показав якусь неоковирну карикатуру внизу. — Тато вже виліз, а я ще на сходах.

— Він у тебе, здається... солідний? — прискалила око на малюнок.

— Що, так помітно? — зашарівся хлопець. — Я ж старався зменшити йому форми!

— Отже, солідний?

— Ох, трохи є! Та й чиї тата зараз худі? Всі з черевцями ходять! Але я таким не буду! Я спортом займаюсь.

— А як... його звати?

— Тата? Дмитром, як і мене. Мама кличе нас Дмитром і Дмитриком... — ще більше зашарівся хлопець.

— Серйозно? — Від таких явних збігів аж похолола. — Слухай, а в твоєї мами... біла сукня є?

— Не знаю, мабуть... У неї в шафі багато одягу, якось не приглядався... Але на весільній світлині вона точно у фаті й білому платті!

Все! Знайшла! От і попався ти, Дмитрику! От і є тобі пристанище, неприкаяний Казимире!

Удома відразу взялась до діла. Повитягала з шафи мотлох (щоправда, до чого тут фотографії?). Перемішала старі газети й навмання тицьнула пальцем у якийсь рядок.

"Мати серед жовтня..." — далі старий папір перетерся на дірки, і дізнатись, що саме пощастить мати серед жовтня, Софійці не вдалось. Очевидно, на початку жовтня все остаточно з’ясується. Десь тут, десь ось-ось!.. Уже дуже-дуже скоро!..

56.Домашні прикрощі

Увечері, щойно відправила додому Любку, припхався Сашко.

— Не поможеш ще й мені? Вивчити алгебру? — запитав, ховаючи очі. — Вирішив зробити уроки, а тут... якісь такі незрозумілі завдання...

Авжеж, алгебри йому заманулось! Шукає причини Софійку навідати!

— Гаразд, давай сюди свого ранця.

— Е, ні! Я сам! — сахнувся, наче пограбувати його збиралась. І вже спокійніше дістав підручника й зошита. Боїться, щоб фото не побачила. Теж іще конспіратор!

— Бо я, знаєш... Ще малювання там, фізкультуру люблю... Навіть якісь таланти до цього маю... Шеф завжди радиться зі мною, коли прикрашає щось... Ти б прийшла якось подивилась: такий гарний офіс із водяними газонами спорудили! А по воді— електричні лампи-лілеї... Хоч я моря ніколи не бачив, а все мене чомусь на морський дизайн тягне! А оце порадив ще й картини з морем почепити всередині: ніби якийсь такий художник є, що малював тільки море...

— Айвазовський?

— Чому тільки Айвазовське? Всі моря, які є!

— Ай-ва-зо-вський, кажу! — зітхнула тяжко і безнадійно. — Прізвище таке! Море зветься А-зо-вським!

— Точно! В тебе ж дядько художник — не дивно, що все знаєш! Отож пообвішували ми в офісі тими картинами — Їй-Богу, як на глибині! Акваріуми поставили.

— Цікаво, на глибині час теж іде повільніше?

— Звичайно! Я на Олексівському ставку пірнав, то думав, що цілих п’ять хвилин. А хлопці засікли на годиннику: тільки дві з половиною!

— Гм... Чи збережуться ці Казимирові теорії в Дмитриковій голові?..

Поламавши голови над ребусом із Дашківським, узялись до задач математичних.

— Діти, ходіть перекусите! — покликала мама.

Тільки завжди голодний Сашко стрепенувся

на цей поклик. Софійка ж не зворухнулась. Вічно вона зі своїм супом!

— Чай і шоколадний рулет!

Ну, хіба що так!.. Рушили до столу.

— Ну, ще за тата! — на всі лади викаблучувалась мама перед Ростиком, намагаючись запакувати малому в ротик чергову ложку яблучного пюре. — Не хоче! А баба Валя каже, що Ростик у неї так справненько їсть!

— А кави у неї він ще не п’є? — буркнула невдоволено.

— Кава? Що ти! Дітям до трьох років узагалі не рекомендується ні кави, ні шоколаду!

— Від баби Валі сподіватись можна чого завгодно! Ой, не довіряла б ти їй, мамо, дитини!

— Це ж чого раптом?!

— Її двоюрідна бабця була господинею Леськовичівського замку й колись отруїла малого Дашківського!

— Це баба Валя тобі сказала?

— Баба Валя все приховує. Дізналась я з інших достовірних джерел.

— Софійко, всім відомо про твою багату фантазію! — Мама аж скривилася. — Зрештою, чого баба Валя має відповідати за гріхи двоюрідної бабці?..

І як щось довести цій нерозумній мамі?!. Софійка давно помічала, що батьки їй не довіряють, що не сприймають усерйоз. Тепер іще раз у цьому пересвідчилась. Залишалось використати останній аргумент:

— Вона ж... вона ж при дитині цілує свого кота!

— То й що? Ти ж сама кажеш, що коти — великі чистьохи. Тим паче Фантик. Вичесаний, вимитий, доглянутий! Не те, що ця... — Мама зневажливо кивнула в бік Чорнобілки. І, згадавши, що киця — Сашків дарунок, ввічливо підправила: — Ця, сухоребра!..

Ну, можна витримати?!

— Дякуємо за чай, — підвелась із-за столу. — Ми вже ситі!

Гордо покрокувала до кімнати. Сашко, дожовуючи, неохоче поплівся услід.

57.Крах надій

На уроках почувала щось не те. Ще не знала точно, але гриз якийсь прихований сумнів. Він закрався, щойно вчителька назвала оцінки 7-В за самостійну з алгебри.

Дмитрик сяяв од чергового успіху.

Вадим отримав "двійку" і зверхньо чвиркав крізь зуби:

— Подумаєш, якась ідіотична самостійна! Такі дебільні завдання...

Десь уже чула ці слова. Тільки "незрозумілі завдання"! Усе більший сумнів просвердлював Софійчині думки, коли окрилений "дванадцятками" Дмитрик, не гаючись, записався до математичного гуртка. Щось не те, щось не те, щось не те!

Леле!.. Таж Іваненко — любить алгебру! Любить і любив завжди! Як вона, розтелепа нещасна, проґавила такий важливий факт?! А Казимир не любить!!! І Вадим не любить? Черв’ячок сумніву не втихав і гриз далі.

Вадима не могли залити сусіди, бо живе у власному домі. Вадим ходить у чому завгодно, тільки не в чорному і білому. Вадим не любить малювати, його звуть зовсім не так,як батька, та й батько той гарний, стрункий, рудуватий, як син, і ніяк не товстий.

"Якісь такі незрозумілі завдання!" — цю фразу недавно вимовив... Сашко. Коли приходив просити Софійчиної допомоги з алгебри.

Гнала від себе той нахабний сумнів, як докучливу муху, коли вже поверталась додому.