Русалонька із 7-В та загублений у часі - Павленко Марина

Софійка повимітала з шафи павутиння й пил.

— Прошу дуже Софі не перестаратись: там є цінні думки! — не то жартував, не то ридав Даш-ківський.

Обоє розуміли його стан. Адже нарешті настало те, чого чекав століття.

— Ну, ще тиждень-другий я міг би пождати... — Привид швидко закліпав. — Бо якось так раптово...

— Тримайтеся, друже! — Сашко прикидався незворушним. — Усе буде гаразд!

— Ви певні, що хочете цього, Казимире?! — не витримала Софійка й кинулась до Завтрашнього. Хапала його в обійми, а він танув у неї під руками. Цілувала в щоки, але на вустах — лиш солоний присмак...

Вони плакали обоє: дівчинка і напівпрозора тінь. Метались, тягнулись одне до одного, і здалеку могло здатись, наче вони танцюють. Тим паче, що тепла й сумна мелодія вже заполонила кімнату: Сашко ввімкнув магнітофон.

— Годі, Софійко, годі... моя хороша! — Сашків голос теж зрадливо тремтів.

Бідолашний, він же не відає всієї правди, він же не знає, чим обернеться для нього Софійчин план!!!

— Сашку!!! — Це вперше озвалась до нього так ніжно, так сердечно. — Сашку!.. — сама не помітила, як на мить притулилась і до нього, як цьом-нула в запалу щоку.

— Ти чого? — спалахнув од зворушення й несподіванки.

Як сказати? Ні, вже що буде:

— Казимире, пора до шафи! Гучніше музику!

Мелодія розливалась і

справді наче розривала серця. Вона вирувала, і панувала, і вбивала, і воскрешала!

Коли нарешті втихла, то Софійці здалось, що і її вже розмело на порошинки.

Не дивно, що від Яна-Казимира взагалі нічого не зосталось. Бо ж хіба звались Яном-Казимиром ті пилинки, що дівчинка мітелочкою змахнула зі стінок? Дбайливо зсипала до паперового пакетика (в поліетилені ще задихнеться) і, не закриваючи його, заховала в коробочку від парфумів.

У шафі зоставалась тільки самотня привидова, чи пак Софійчина, мобілка. Не зважилась її взяти. Може, колись... від нього ще пролунає дзвінок?.. І медальйон. Його таки забере, на згадку!

— Здається, все... — Притулила коробочку до грудей і... поволі зсунулась на дірявий паркет.

— Вимкни вже ту музику... — ще спромоглась махнути рукою. Бо світ ніби й досі коливався у такт мелодії.

64. Чергова несподіванка

Отямилась від плюскоту води.

— Нарешті! — Сашко хлюпав їй в обличчя водою з якоїсь колби. — Добре, хоч дощ учора пройшов: з-під ринви начерпав!.. Як ти?

— Нормально... А де... Казимир?..— і вмовкла, зауваживши в руках коробочку від маминих парфумів.

Отже, сталось. Вигляд коробочки відразу повернув до тями.

Тепер якось перемістити її в Сашка. Розчинити у колбі? Навряд чи забажає випити дощової води. Якби все не так раптово, то підготувалась би, прихопила із дому пляшку мінеральної. Чи бодай усе гарненько втовкмачила б йому.

Бо зараз навряд чи Сашко здатний її зрозуміти.

Далеко від дороги почулися сигнали авто.

— Шеф гукає! Вперед! — потяг дівчину до виходу.

— Давай... хоч попрощаємось...

— Навіщо нам прощатись, коли ми зараз удвох їдемо до Вишнополя?

— Із цим замком... із... Прости мені!..

Вхопила Сашка за комір, на мить рвонула його

до себе... Після сьогоднішнього поцілунка він, певно, сподівався чогось подібного... Натомість різким рухом вона запхала коробку хлопцеві за пазуху, в останню секунду відкривши її. Оттепер усе! Казимирова душа повинна злитись із Сашковим серцем...

— Отже, до машини? — запитала отетерілого Фадійчука.

Але той лиш перелякано мацав свої груди і живіт. Сорочка на ньому надималась і купчилась, наче перед злетом. Перевтілення — це й справді непросто!

— Що ти мені підкинула? — заойкав.

— Що зі мною? Куди я попав? — пролунав із Сашка ще один голос.

Господи, невже все закінчиться звичайним роздвоєнням особистості? Невже від сьогодні нещасний говоритиме двома голосами?!.

Але з-під Сашкового одягу вже випручувався... Дашківський!

— Матка Боска, панно Софі! — Привид аж охрип від шоку. — Нащо ви мене так пом’яли?

Завтрашній набув своїх попередніх форм, хоч продовжував фиркати й обтріпуватись. Лиш страшенна блідість його обличчя тепер виказувала пережите.

— Казимире??? — в унісон прокричали Сашко й Софійка.

Той обвів друзів повеселілими очима.

— Як мовила моя нянька, що се було, що сі стало? — спромігся на жарт. — Пам’ятаю точно, що розмістився в коробці. Спочатку— тісно, потім — наче так і треба... Але тоді мене кинули в щось чуже! Прошу дуже, я ледве вирвався!..

— Як? Хіба ви не повинні підселитись у Сашка? — дивувалась.

— Не зважайте, Завтрашній! — усміхнувся й Сашко. — Це Софійка після того, як зомліла, ще не прийшла до тями! Вона переплутала мене з...

— Ні, я нічого не маю проти: Сашкова душа справді велика, самовіддана й містка! Сашкова

душа світла! — виправдовувався привид. — Але ж явно не моя!..

Вдалині знову посигналило авто.

— їдемо? Чи спробуємо ще раз загнати Казимирів дух до коробки? Нам же треба відвезти його до справжнього власника! — запитав хлоп’як.

— Даруйте, але я волів би... трошки побути на повітрі: оговтатись, поміркувати... Якщо ви не заперечуєте, звісно...

— Тоді ми вирушаємо! — Софійка зовсім не проти була покинути це зачароване місце. — Я вдома дещо обмізкую... Коли що— ключі від балкона маємо, а мобілка — в шафі! До скорої зустрічі!

65. Нові підозри

Ледве встигли до машини: Сашків начальник уже починав гніватись і хотів рушати.

— Я звик, що ти, як правило, дотримуєш слова! — дорікнув підопічному.

Добре, що вдома якраз була тільки Сніжана. Сиділа з малим: батьки пішли в гості. Вона все пояснила на свій лад:

— У нашої Софійки — побачення.

Ой леле! Побачення! А вже пів на восьму! Поки вскочила у святкового костюма, поки добігла до заповітного місця... Звичайно, там уже нікого не було! Вадим — не Сашко. Він до безконечності

не чекатиме. Гордий. Це Софійка зосталася ні з чим! І все через того Фадійчука!

Але чого не врахувала? Чому так ганебно помилилась із тим перевтіленням?..

— Я ще пам’ятаю тебе в цих чобітках! — Тітонька, намагаючись утішити племінницю, дістала з шафи старе взуття. — А незабаром їх носитиме Ростик! — Сніжана пригорнула напівсонного малюка.

Невже?.. Ні, ні і ще раз ні! Софійка замахала руками й заплющила очі. Ростик? Ні! Мало які чоботи бувають на світі?! Тітонька понесла вкладати малого, а Софійка все не погоджувалась із новим відкриттям. Адже якщо речі в шафі мають сенс, то всі фотографії теж красномовно вказують на їхню родину...

"Так" — підтвердила газета, на яку випадково тицьнула пальцем.

Ні! І намисто, в якому колись виходила заміж Софійчина, а отже, й Ростикова мама...

Ні! Ні! І коробочка від парфумів... І навіть те поїдене шмаття — належало теж комусь із їхнього роду...

Ні! Ні! Ні! їх заливали сусіди... У мами є біла сукня... Софійка до певної міри — Ростикова гувернантка...

Але вона зовсім не зобов’язана доводити до кінця справу з Дашківським! Вона взагалі вже не

поткнеться ніколи до Леськовичів! Подумаєш: якийсь привид мучитиметься в замку чи й зовсім зникне з лиця землі!..

Та й цілком допустимо, що Ростик любитиме алгебру! Хоч ніхто з їхньої родини не має симпатії до цієї науки... І тато в них — не гладкий!.. Правда, недавно мама дорікала, ніби він уже починає поправлятись...

— Це поки ти вдома була, — тато відмовив. — А тепер знову завдяки твоїм зошитам доведеться на духовний харч переходити.

Імена? Тато зветься Славик, брат— Ростик... Святослав і Ростислав: нічогісінько спільного!!!

Ні! Ні! Ні!..

66. Два викриття

Софійка так любить братика! Вона зовсім не бажає міняти його юну шестимісячну — хай і вредненьку — вдачу на жодну іншу!

Що ж робити? — гарячково шукала відповіді, бовтаючи ложкою в супові. Коли ж висьорбала чашку живлющого рятівного чаю, думки трохи прояснились.

А коли баба Валя цього ранку прийшла забирати малого до себе, ще жахніша думка пронизала дівчинку. Баба — відродження прародички Гонорати, яка заповзялася знищитинове втілення

Шй?шш ІШШІ

Казимира! Слід було йти в атаку. Виклично зупинилась перед бабою.

— Ану, признайтесь: ви ж таки приховуєте щось про той Леськівський замок?

— Е-е-е... Дитино, та що ти таке видумуєш? — невинно закліпала сусідка.

— С-с-софійко, с-с-схаменис-с-сь! — благально шипіла мама.

— Або ви кажете зараз самі, й ми мовчатимем, або я викрию вас перед усім будинком!

— Але ж, дитинко...

— Софіє!!! — вигукнула мама вже загрозливо.

— Кажіть, бо Ростика вам більше не бачити, як власних вух!

— Ну, все, все, умовили! — позадкувала стара. — Ввечері приходьте до мене і все дізнаєтесь!

— Господи, що дізнаємось? Це ви обоє серйозно? — перелякалась мама. — Я зателефоную, щоб замінили уроки... Ні, я, пані Валю, вам, звичайно, довіряю, але... З Ростиком побуду сьогодні сама...

Все! До замку більше — ні ногою!

Як тепер поглянути в очі Кулаківському? Як вимолити прощення за свій учорашній злочин перед хлопцем?

Але Вадим підійшов першим.

— Ну, ти й буквоїдка, ну, й зануда! — докірливо зиркнув з-під чуба.

— Ваде, я перед тобою дуже...

Але той не дослухав:

— Подумаєш, причалив на якийсь четвертак пізніше! Після школи кимарнув трохи, а потім дружбани підрулили, башку закумарили... Коротше, поки пригріб до акації, ти вже й здиміла. Облом було підождати?

Ах, так?! То кавалер сам зволили спізнитись? А вона, дурна, бідкалась, переживала!..

Залишалось хіба що розреготатись...

67. Прокол

— Вибачте мені, дітки, простіть... — Баба винувато металась перед мамою і Софійкою. — Бог свідок: не хотіла, ненароком вийшло... Хто ж знав, що ти, Софійко, така розумна?..

Господиня поклала перед своїми прокурорами альбом зі світлинами і вказала на ту, де стояли дві скромно вбрані, убогі дівчини:

— Осьо, познаходила спеціально! Вона — та, що правіше!

-Хто?

— Таж моя двоюрідна! Зі старшою сестрою — рідною моєю бабцею!

— Гонората — в свитині? — не зрозуміла Софійка.

— Та не Гонората ніяка! Як на духу признаюсь вам, діточки: збрехала! Родичка моя — не господиня замку! Захотілось мені, старій, дурній, у пани пошитись... Насправді ж бабця мої в замок на службу найнялись! Нянькою до паненяти їхнього! Ні як пани звалися, ні як жили вони, ні як служилося бабці, нічого більш не знаю. Навіть кіт Фантик — і той не Ганнин був, а хазяйчин!..

— Ганна? Улюблена нянька Завтрашнього? Себто — Казимира Дашківського?

— І чи улюблена — теж не знаю. Одне точно: родичка моя — ніяка не пані, ніяка не Гонората...