Русалонька із 7-В та загублений у часі - Павленко Марина

А тут раптом — чотири місяці! Неодмінно хлопчик!

— Так що, Ростику й Софійко, чекайте братика! — сяяв щастям дядько Сергій.

— Я вже й ім’я придумала! — Сніжана збігала до магнітофона, поставила касету з "Місячною сонатою" і продовжила:

— Назву Сергієм, на честь його батька!

"Мого батька звуть так само, як і мене", — наче

обухом ударили Софійку колишні Казимирові слова.

— Ти чого наче сонна? — Сніжана посмикала племінницю за хвоста.

— Та... алгебру вчила...

— Молодчинка! Ось Ростик із Сергійком підростуть, то і їх будеш з математики підганяти!

"Вас візьмуть до мене за гувернантку!" — зазвучало у вухах.

— Бо ж навряд чи у таких нематематичних батьків, як ми з Сергієм, дитя любитиме цифри!

"Ніколи не любив алгебри!.."

— Цікаво, на кого він буде схожий? — замріяно питав Пустельник, викладаючи на стіл святкові наїдки. — Буде чорнявим, як я? Чи білявим, як матуся?

"Знайдеться між чорним і білим..."

— І до чого матиме здібності? — долучилась мама. — До медицини? До малювання?

"Матінка в білій сукенці!" — це ж про Сніжа-нин білий халат! "Той Павлик — як мій тато!" — це ж про Пустельника, який теж не розлучається з мольбертом!

Сніжана вихором крутилась із Ростиком по кімнаті.

"Моя мама — це ж сніг, ви знаєте!.."

Звучала "Місячна соната". На плиті кипів чайник, шкварчали наїдки, пахло смакотою.

Софійка збуджено крокувала туди-сюди, пестила стривожену Чорнобілку, яка вмостилась на її плечі.

"Сусіди нас часом заливають"? — ну, цього добра на Сніжаниному не найвищому поверсі можна очікувати хоч і щодня! "Шукати в межах Вишнополя" — тут усе й так зрозуміло.

А от як збагнути газетну фразу: "Мати на початку жовтня..."? Ах, так! Недарма ж учили в школі омоніми! "Мати" слід читати як іменник, а не як дієслово! Мати — себто Сніжана — справді ж народилась на початку жовтня! Не так давно ще святкували її день народження!

А красуня вона, мабуть, ніяк не менша за Марію! Що ж, любий Казимире, сподіваюсь, тобі вже подобається твоя нова родина! Тебе вже люблять, хоч ти ще й не народився! Хіба можна бажати чогось іще?

— Тпрусь, потворо! — почулося раптом із кухні мамине. І коли це Чорнобілка встигла вискочити на стіл?

— Ой, ти, звичайно, вибач, що обзиваю твою улюбленицю, але ж ця паскудниця... — Мама ніяково вказала під буфет, з-під якого стирчав винуватий хвостик.

Софійка підійшла й нарешті відверто обняла маму: вони ніколи не будуть сваритись через такі дурниці! Тоді пішла в свою кімнату й сповістила мобілкою Сашкові:

— Хочеш — приходь до нас. Є шалена новина і — торт!

Просити хлопця двічі не довелось.

— А знаєш один серйозний наш прорахунок? — | запитав хлоп’як, покінчивши зі шматком торта й цілком безкультурно облизуючи пальці.

— Господи, в чому? — не тямила, як можна говорити зараз про невдачі.

— Ми забули розпитати Казимира, де його батько закопав скарби!

— Ой лишенько, справді! А ті скарби так би знадобились для відновлення замку!

— Що ж, доведеться тільки сподіватись, що після свого народження Завтрашній забудеться не про все!.. — і тут зумів найти вихід Сашко.

Із зали долинали радісні розмови та святковий передзвін посуду.

— Якби не "Місячна соната" по сто сімнадцять разів на день, то Сніжана, як на вагітних, має дуже смирний характер! — хвалився Пустельник.

— А мій дубок із башточки прийнявся! — аж плескала в долоні Сніжана. — Весною (а наш

Сергійко народиться саме навесні!) висадим його у дворі! Пригадуєте, наш тато казав, що колись на честь народження дівчинки садили тополю чи калину, а на честь народження хлопчика — дуба?!.

— Завтра ж відберу для вашого Сергійка льолі та пелюшки, з яких наш Ростик уже повиростав! — Мама на радощах теж будувала плани.

Чобітки! Після Ростика їх носитиме Завтрашній, тобто Сергійко! Всі інші речі з шафи теж належать не лише до Софійчиної, а й до Сергійкової родини! Шафині коралі — і ті зараз у його майбутньої матусеньки!

— Ти чула? — раптом насторожився Фадійчук. — Шафа! — покругліли Сашкові очі. — Бухикнула ніби... Чи зітхнула...

— Та ні, тобі здаєть... — Софійка вмовкла на півслові. Справді, у шафі наче щось рипнуло. Бач, згадали про неї — і вона...

— Може, їй полегшало після наших відкриттів?

І тепер вона, можливо...

— Тс-с-с! Не будемо підганяти події! Надумає — сама дасть про себе знати!

— І вона, мабуть, занюхала такого смачного торта, — глянув Сашко на порожні блюдця та філіжанки.

Софійка засміялася й охоче побігла на кухню.