Русалонька із 7-В та загублений у часі - Павленко Марина
Звичайна сіра байдужість... — Голос Завтрашнього і справді почав тремтіти. — Спершу він сподівався, що народження сина зблизить його з дружиною. Але коли побачив, що Марія зосталась незворушно холодною... Моя мама — це сніг, ви знаєте... Поринув з головою у власне життя: коні, поїздки, розваги,.. Особливо любив далекі подорожі... Аби не бачити... А хлоп’я, котре бродило по домі й часом натикалось
йому на очі, в кращому випадку дратувало. Здебільшого мене просто... не помічав... І мати не помічала... Тож і став я непомітним. Щез...
— Не хвилюйтесь, любий Казимире! Все гаразд, усе чудово! — намагалась контролювати ситуацію. — Тільки не зомлійте! Ага, для вас є добра звістка!
— Невже знайшли моє справжнє місце? — стрепенувся радісно.
— Ще не зовсім... себто якви ставитесь до того, щоб стати... гм-гм... дівчиною?..
— Що-о-о-о?..
— Точніше, не так: у найближчі вихідні ми вас навідаємо й про все побалакаємо.
— Оце радість! Спасибі! Може, панні з такої нагоди заграти "Місячну сонату"?
На цій гарній ноті рахунок закінчився, і зв’язок обірвався.
Господи, та час і справді тут, на горищі, йде з шаленою швидкістю!
48. Місячна соната-2
Прийшла зі школи, мов прибита. Ще вчора спробувала вдруге ворожити на шафиних газетах. І натрапила на таке: "знайдеться між чорними і білими". Ішлося про шахові фігури, але в цьому словосполученні відчула знакове. Відразу
вписала його в блокнотик, услід за "Шукати в межах Вишнополя".
А сьогодні на уроки... Ірка Завадчук з’явилась у строгому брючному костюмі: чорному, з білою блузкою! Видно, вплинули виховні бесіди з завучем, і взялась виправлятись. Але річ не в тім — річ у чорному й білому! А якщо згадати, що колись носила вона зачіску-хвоста, перефарбованого в білий верх, чорний низ?..
Все, Ірусю! Як не шкода Казимира, як не шкода Софійці себе самої, як не шкода навіть тебе, дурненької, — доведеться тобі поміняти характер, звички і душу! Тепер тільки зосталось дослідити, як їх змінити.
Софійка ходила засмучена й мов сонна. Проте дуже скоро їй довелося пробудитись і вразитися ще більше.
Чи снилось, чи справді чула? Ні, справді! Справді, коли на перерві зайшли в музичний кабінет (у них там мала бути література), новенький Дмитро сів за піаніно. Після невеликої розминки він заграв... "Місячну сонату"!!! Ще й як заграв!..
Даремно Кулаківський, аби заглушити Іваненка, на весь звук увімкнув свого СЕ (подарунок во-скреслого дядечка). Всі дівчата їхнього класу зашикали і ще захопленіше стали дивитись на новенького. Еге ж, вони усе витріщаються відтоді, як уперше побачили Дмитра! Софійка взагалі-то
не сприймає такої масової отарної закоханості, але... але ж який хлопець!!!
Проте наразі Софійка глянула на Дмитра ще з одного боку. Справді, яке безглуздя шукати пристанища Завтрашньому в Ірчиному тілі, коли тут — і характер, і манери — все сходиться один в один! Ой леле! Таж форма в новенького — смолянисто-чорна, з білою накрохмаленою сорочкою! І ходить так уже цілий тиждень, а не з сьогоднішнього дня!
А ввічливість його справді сягає хіба Казимирової! Коли Софійка після фізкультури сказала сама до себе: "Мабуть, я розпатлана, як відьма!" Дмитро (це ж треба — почув!) заперечив:
— Ні, як симпатична русалонька!
Звучало мало не як "пресвітла панна"!
Вадим багатозначно гигикнув. Невже ревнує? Приємно, звісно. Але Завтрашній — насправді Дмитро Іваненко?.. Ця новина вражає більше!
49. Затоплений острів
Умовила батьків поїхати побачити замок. Ті погодились радо: шукають, сердеги, примирення з донькою.
Отож до Леськовичів рушили автобусом зранку всією родиною. Плюс, звичайно, Сашко. Сашкову місію сьогодні важко переоцінити. Він, крім, звичайно, Вітиного тата, має водити Софійчину
родину по замковищу й усередині замку. І цим відволікати від привида, який тим часом розмовлятиме з дівчинкою.
Осінь уже черкнула жовтим крилом замкові хащі. На тлі ще теплого вересневого сонця вони особливо гарні.
— А колись же це були не хащі! — сумно вдивлявся у вікно Завтрашній.
Вони сиділи на підвіконні в колишній Казимировій кімнаті: сюди не мала ступити нога нинішніх відвідувачів.
— ...Колись це був розкішний парк! За прадіда Маріана по той бік ставка був хвойний ліс, по цей бік — листяний. Але за батька все змінилось і змішалось. Щороку виписували сюди найдивовижніші рослини з різних країн. Троянди всіх Гатунків, бузки, тюльпанове дерево... Зосталися лиш триметрової товщини ялини та пірамідальні ясени...
Ніби на підтвердження, крізь кватирку залетів прижовклий ясеновий листок і принишкло сів хлопцеві на долоню.
— ...Мовчу вже про фруктові й овочеві плантації. Вони були далі, в південній частині маєтку, у величезних оранжереях.
— ...А на ставку татко спорудив ще й острів Кохання. Плавучий, зі щільних дубових дощок, з насипною землею... І весь у білих бузках! Таких кучерявих, як піна:листя за квітами майже губи-
лось!.. Мені той запах досі приходить у сни. Розумієте — білий такий, чистий! Ви ж знаєте, Софі, що запах осідає на предметах і в людях, які його приваблюють? Хоч тут здавна смердить лише цвіллю, в цій кімнаті я і досі чую запах смачних обідів і маминих французьких парфумів. І що цікаво: хоч завше кропила себе ними, хоч купалась із пахучим милом, я чув од неї саме цвіль. Тепер знаю: то тхнула її запліснявіла душа... Так і зі ставка — іноді віє бузком...
— І де ж тепер той острів? — нарешті втрутилась у розмову.
— Софійко-о-о! — наближався по коридору мамин голос.
Ото ще, ну не дають спокою ні на хвилинку!
— Софійко! — Мама вже стояла в одвірках. — Ти чому тут сидиш сама?
Ага, Казимир, спритняга, вчасно випарувався!
— Та... Приємно посидіти, помріяти в тиші... Поуявляти, як тут колись було...
— Ходімо з нами, там так цікаво! Навіть Ростах рота розкрив од здивування. Зараз усі лізуть на вежу!
— Мамусю, я ж це все бачила тисячу разів! — Ну, яка ця мама й справді наївна! — Ви йдіть, я тут почекаю!
— Уявляєш, ми розпитували цього військового, чому не відродять замку. Виявляється, потрібні такі шалені гроші!.. Звісно, в держави їх нема...
Ну, гаразд, я побігла! — кинулась мама на стривожений Сашків поклик.
Дитина дитиною, а кішок обзиває!..
— То де тепер той острів? — перепитала, як тільки Завтрашній ввійшов у колір і набув звичного вигляду.
— Затонув... Не знати й чому...
— Думаю, і ви, і я прекрасно знаємо, чому той острів того Кохання затонув, — підсумувала Софійка. — Видно, дерев’яні дошки, хай і дубові, — надто слабка опора для почуттів...
— Мабуть, ви праві, Софі... — зітхнув із розумінням. — Ви натякали, що знайшли щось для мене...
— Ах, так! — спохопилась дівчинка. — Хоча, признатись, поки дечого не уточнила, не варто загадувати наперед. Зате можу розповісти вам ще одну казочку, якавідкрилась мені після тривалих пошуків роботи. Лише, благаю, вислухайте її мужньо!..
50. Софійчина казочка
Гонората мала зуб на Тадеуша. Багато років тому вона покохала і зібралася заміж, а брат не дозволив. Не достатньо багатим видався йому наречений.
Відтоді на Гоноратиному шляху не траплялось ні бідних, ні багатих чоловіків. Може, тому, що з
посагу після батьків дісталась їй менша пайка. А може, через те, що красунею не була. У ластовинні, білява, аж рудувата, — зрештою, як і старший брат.
Та й веснянки її поступово марніли та в’янули з літами. Це братові нічого: він і в сорок жених, їй самотою тужно, а неодружений гультяй Тадеуш — як вареник у сметані!
Все ще було би стерпно, але на тобі: забаг старий парубок одружитись! Ще й із ким — з нікчемною хлопкою! Що злидні латками світять, що ні освіти, ні розуму, то ще й комизиться, ще й перебирає!..
Після весілля — ще гірше. Невістка у замку заправляє, брат у всьому їй догоджає, дарунками її любов купує. А Гонораті — хоч із торбами йди!
Зовсім осліп від того кохання гарячий Тадеуш. А сестра все бачить. Бачить Гонората і те, що не потепліє до чоловіка Маріїне серце. І те, як вона очима за красунчиком-конюхом стриже. Бачить і забутого батьками небожа — біляве хлоп’я, що вже робить свої перші, нікому, крім няньки та тітки, не цікаві кроки.
До цього хлоп’яти й прихилилася самотня Гоноратина душа. Вона б радо й за матір йому стала, всиновила б його, якби не... Позбутися якось цієї Марії! Від неї все лихо вдомі!
Та куди там! Пан як не дарунками її завалює, то острови кохання споруджує. А розлучатись і
вона вже й не схоче! Бо як тоді стежечкою до жокеєвого будиночка вчащати?
Казати приїжджим, хто Марія і звідки, суворо заборонено. Люди, звісно, тихцем язиками плещуть, чужих ротів не заткнеш. Але вголос одне товчеться, Марією ж і придумане: невістка Дашківських — мало не з якогось заморського королівства і дуже поважна птиця.
А тут в гості до Тадеуша один мосьє навідався.
Гарний, видний, з аристократичною борідкою і манерами солідний лікар. Та, головне, у своєму вже далеко не юному віці досі парубок.
Повитягала Гонората найкращі сукні, нагострила розум і дотепність. А мосьє Ланфре один погляд на Гонорату кине, двоє — на красуню Марію.
Одне слово до Гонорати, два — красуні Марії! Та Марія, крім свого конюха, ні на кого не дивилася.
Якщо й навідувалась у докторову кімнату, то щоб на своє нещасне шлюбне життя поскаржитись та від мігрені (ич, панські хвороби позаводила!) рецепта випросити.
Все це Гонората достеменно знає, бо... бо сама до Ланфре по рецепти бігала і не раз перед тим, як постукати, під дверима нашорошено завмирала. Хвороба її була не така аристократична. Та й 4 не хвороба, власне, і не її. Придумала Гонората, буцім ночами боїться, бо в її помешканні щури ганяють. Сподівалась, може, Ланфре, аби захистити, до неї в будиночок прийде — жила Гонората окремо, у флігелі скраю парку. Або хоч до себе запросить!
Лікар натомість виписав Гонораті отрути для щурів — якої забажає і скільки хоче.
Як на те, в цей час Марії запраглося кави до постелі. Мігрень уже має, ще кави бракує для цілком блакитної крові! Чи не задумала Гонората лихе, коли напросилась їй ту каву носити? Так чи
не так, а відтоді щоранку порція отрути для щурів підсипалася в блискучу порцелянову філіжанку з намальованими пастухом і пастушкою.
Видно, Ланфре і тут не виправдав Гоноратиних сподівань. Пила Марія ту каву і... кращала й розквітала.
