Русалонька із 7-В та загублений у часі - Павленко Марина
Еге ж, це не Вадимовим новеньким скутером (батьки подарували на честь свого повернення) їхати!
Велосипед трохи одчистили й попленталися шосейкою пішки. Сашко власноруч волік машину і ніяк не погоджувався на допомогу. А в самого ж сили — як у горобця під коліном! Що? В горобця?
— Он що за горобець, про якого писав поет! — пройнялася здогадом. — Пригадуєш, я розповідала? "Голубку упіймав Тадеуш. Її у камінь вмурував. Хотів утримати? Та де вже: Голубку горобець украв!" Я ще й тоді думала: чому не яструб, не орел? Конюх — це ж горобець на панському дворищі!
— Умгу.
— Як думаєш, який зв’язок це може мати з майбутнім життям Завтрашнього?
Тільки здвигнув плечима.
Згодом вибрались на сухе і знову сіли на велик. Софійка всю дорогу вибудовувала різні версії і, зрозуміло, чекала підтримки від товариша. Натомість чула тільки "угу", "ага" або "не знаю!". Побалакай із ним!
До Вишнополя прибились, як уже стемніло. Сашко, поспішаючи додому, не схотів навіть торта. Ще добре, що перед тим додумались потелефонувати із Сашкової мобілки й сповістити про затримку, бо без скандалу не обійшлось би.
Але свято вже пропало. Мама ходила сердита, як фурія. Мало що дочка десь повіялась, мало що Ростик вередує, то ще й Чорнобілка тихцем вилізла на стіл і почала відразудві тарілки рибного холодцю!
— Я завжди казала, що не можна тримати в квартирі цю потвору! — кричала мама, вишукуючи попід диванами перелякану кицюню.
Ні, цього вже Софійка стерпіти не могла! Дарувала те, що мама завжди була проти Чорнобілки!
Її неделікатність із тим новим гарнітуром! Але обізвати чарівну Софійчину кицю потворою?!
Ясна річ, що всі крики чудово чув і тато. І ні словом не захистив нещасної тваринки! Це була крапля, яка переповнила чашу!
Забрала тремтячу кішечку й зачинилась у своїй кімнаті.
Звісно, Чорнобілка переживала зараз не ліпші часи. Вона якраз вступила, за маминими словами, у вік гидкого каченяти (теж іще придумала сказати!). Вона підросла, але ще не стала пишною. дорослою кішкою. Із пухкого клубочка перетворилась на якогось гончака: довга, худа, недоладна. Але ж не потвора!
У Софійки он теж прищ на носі — може, мама і її бридиться? Може, і її скоро обізве? Хай цілують свого любесенького гарненького Ростика! А вона...
Ткнулась прищем у Чорнобілчине гандрабате тільце. Мабуть, киця — єдина істота на світі, здатна її зрозуміти! Ситуація не веселіша, ніж у Завтрашнього!..
45. День новин
А в Ірки тато й справді гладкий!
Сьогодні він уперше приходив до школи: чи не завуч викликала з приводу бобрика? Бо щось довго тлумачив завучці й Ліді Василівні. Про фантазію, про дизайн, про те, що Ірка може вирости відомим стилістом. Нарешті вчителі дали їм спокій.
Але пропав спокій у Софійки. І коли вона ніби ненароком запитала в Ірки, чи в її мами часом немає білої сукні, у відповідь почула: "Цілих десять!"
Не здивується, коли нахабна Ірка й справді могла захопити чуже, себто законне Казимирове, тіло. Зрештою, коли б воно було її власним, чи ставила б над ним постійні експерименти?
Отже, все сходиться!!! Сердешний Дашківський! Сердешна й Софійка! Адже, щойно лагідна душа Завтрашнього переселиться в шалену Завадчучку, та, імовірно, відразу подобріє. І цим ще більше привабить Вадима! Ба навіть закохає в себе! У неї ж, на відміну від Софійки, на обличчі — жодного прищика!
Ой, вона ж закохає тоді в себе й скромного інтелігента Дмитрика!!! Уже й не знала, чого боятися більше...
Добре, що вдома якраз нікого немає. Можна вільно поцілувати Чорнобілку, замість супу вкласти у себе пристойну порцію торта і, головне, спокійно помізкувати.
Шафа й далі комизилась, тобто мовчала. Проте Софійка за звичкою вмостилась у її затишні обійми. Знічев’я гортала старі шухлядні газети, хоч погляд блукав десь у вікні.
Раптом опустила очі на рядок, який саме притримувала пальцем. "Шукати в межах Вишнопо-ля" — прочитала і вже хотіла повернутись до споглядання вікна, як...
"Шукати в межах Вишнополя"! Далі йшлося про якихось злочинців, але то вже не привабило Софійчиної уваги. Еге, то шафині газети справді не просто так!!! Тільки цього разу не треба звичним способом вчитуватись у події! Треба використовувати ворожіння! Це вони ще з незаміжньою Сніжаною колись так загадували на майбутнє. Називали номер сторінки і номер рядка у книжці віршів і потім зачитували. Сніжані, пригадується, випало: "У вечірнім місті плакали трамваї, Пропадали сльози сині на дротах".Якраз тоді вона остаточно посварилася з Валентином! А Софійці наворожились рядки: "Так ніхто не кохав. Через тисячі літ Лиш приходить подібне кохання". Це про її почуття до Вадима. Стовідсоткова правда!
А тепер — "Шукати в межах Вишнополя". На радощах почала тицяти ледь не в кожний рядок. Але нічого путнього більше не випадало. Зрозуміла, що істина — річ тонка, зловживати нею не годиться.
— Привіт, доню! Що нового у школі? — зазирнула до кімнати усміхнена мама.
Прикидається хорошою? Підтримаєм!
— Усе гаразд!
Ой, а де ж це братик? Мама прийшла без Ростика!
— Він у баби Валі, зараз піду заберу. Ми тобі, Софійко, не мали часу й пояснити. Я ж вийшла на роботу. На півставки. Бачиш, у нас борги та ремонти, на декретні гроші не дуже розбіжишся... Та й не щодня працювати. А баба Валя погодилася няньчити малого. Навіть від платні відмовилась! Тож поки він підросте до ясел...
Ти ба, які події! А вона, Софійка, й не знала! Втім, хто вона така, щоб її утаємничувати в сімейні справи?..
Мама перевдяглась і поспішила по Ростика. А на порозі тим часом постала тітонька Сніжана.
— Як там перший робочий день?
Хвилюється за сестру! Безперечно, хіба нині до
запитань про Софійчині уроки?!.
— Ага, Софійко! — згадала й племінницю. — Не знаю, чи тебе цікавить, але... Я показала ті папірці нашому головному. Він сказав, що нічого в них особливого. Та роздивляючись, натрапив на ще один документ. Приклеївся до рецепта. В ньому прохання від якоїсь Марії... Прізвище нерозбірливо... Про перейменування якогось... як його... ага, Миколи Котенка в Ніколя Котьє!
Отже, Марія і тут постаралась для свого коханця? Зраджувати не соромилась, а своє і Миколине українство приховувала, наче болячку!.. І справді хвора! Фіртичка та й годі!..
46. Приватні уроки
Ох, уже ця хвороблива Сашкова делікатність! І знала ж, що першим не зважиться привести сестру (Любку, здається?) на заняття!
Напакувавши повну торбу власноруч поробленої наочності (готувала для Ростика), пішла сама.
Леле, вже й забула, яке тут усе стареньке! А в напівпідвальній Сашковій квартирці — то й узагалі! Недаремно він завжди соромився запрошувати її в гості.
Двері відчинила Сашкова мама. Ні, сина ще немає вдома. Так-так, звичайно! Якщо Софійка згодна підучити їхню Любку, вони всі будуть просто щасливі!
Через вузький захаращений коридорчик пробрались до темнуватої вогкої кімнати. Мама відразу побігла до цибулі, яка смажилась тут же, за ширмочкою. А Софійка з’ясувала, котра з трьох близнючок, що виводили кривулі в зошитах, є Любкою. І взялась до роботи.
Любка виявилась дитиною слухняною, хоч і дуже запущеною. Не дивно, в такого відмінника-брата!.. Віра й Надя теж слухали Софійчин урок і робили все те, що й Любка.
Софійка, як справжній репетитор, засікла час на старенькому годинникові. Але як же повзуть хвилини! Це при тому, що не нудились же! І читали, і співали, і гралися. Видно, правду мовив Казимир, що час у підвалах сповільнюється. Треба буде перевірити ще на горищі їхньої п’ятиповерхівки!
Нарешті Сашкова мама запросила всіх до столу. Точніше, наказала дівчатам звільнити письмовий стіл для обіду. Салат і смажена картопля — що ж, це Софійці підходить. Тим паче, зголодніла, наче не їла три дні, а не годину.
— Де того Сашка носить? — хвилювалась мама, поглядаючи у віконце. — Вічно в клопотах, вічно переживає, що без нього ми всі пропадемо! Так запрігся в роботу, що не може ні відпочити, ні
вчитися до пуття! Вже мовчу, що їсть як попало й коли попало!
Аж виходячи з хати, зіткнулась із Сашком. Боже, як він зніяковів, дізнавшись, що Софійка була в його халупі!.. А то ніби якби не побувала, то вважала б, що там усе зі срібла-золота?! А то ніби якщо там ні срібла, ні золота, то Софійка менше з ним дружитиме?!. Та вона майже ніколи його бідності й не соромилась!..
До речі, як би це сьогодні обізватися до Завтрашнього?
— Гаразд, ходімо на якесь підвищення, маякнемо йому, щоб зателефонував! — з готовністю віднадити дівчинку від свого дому відповів Сашко.
— Але ти, голубчику, спочатку поїси! — зупинила його Софійка. І заспокоїла: — Йди сам, я он там на лавочці почекаю.
Гм, і чого це Сашко так сяйнув? Через голубчика? Варто слова добирати уважніше, а то ще хтозна-що подумає.
47. Віртуальний сеанс
Дзвонити полізли таки на горище.
— Як живете, що поробляєте? — запитала Дашківського.
— О, дякую красненько! Щойно був у татковому кабінеті, досліджував наліт із його вікон...
— І що дослідили?
— Здебільшого наліт госпітальних часів. Багато солдатської нудьги.
— Зрозуміло, вони ж туди не на танці приїздили!
— Шибки тоді занадто гарно мили. Але на рамах дещо нашкріб... Туга, глибока туга... І байдужість...
— Казимире, ви маєте на чому сісти? От і гаразд! Вважайте, що ви — на віртуальному прийомі у психолога.
— Перепрошую, на якому прийомі?
Ах, звідки ж йому знати ці сучасні штучки!
— Ну, телефонному! А це значить, що розповідайте швидко, бо й знижені тарифи не допоможуть!
— Перепрошую, що знижене?
— Ет, умощуйтеся зручно й розказуйте. Про свого батька.
— Але я... не можу так зразу...
— Можете, можете, можете! Спокійно! Зосередьтесь! Почніть, наприклад, із його талантів...
— О, любив коней! Дуже на них розумівся, усі призові місця в місцевих та закордонних виставках були його! Ще — був геніальним архітектором! Після закінчення Віденського інженерно-будівельного училища вмів спроектувати будь-який замок! Нашим будинком утер носа всім сусідським поміщикам! Замолоду, кажуть, любив пишні прийоми й бенкети.
— Отже, молодість мав бурхливу?
— О так! У нього все було по вінця. Молодість — бурхлива. Кохання — навіки. Розчарування — безмежне.
— А що ж залишалось для єдиного сина? — обережно підступила до головного. Хоч би знову не надумався зомліти!
— Байдужість.
