Русалонька із 7-В та загублений у часі - Павленко Марина
Адже прекрасно знала, що Сашка, який жив у напівпідвалі, сусіди затоплювали. Більше того: тими сусідами були вони — Софійка і її батьки, бо тоді жили над ними. Якось у вмивальнику не було води, й Софійка забула закрутити кран...
Чи ходить Сашко в чорному і білому? Та він завше убогий і сірий, як церковна миша! Як горобець зі смітника! Як... Хвилиночку!.. Яка барва утворювалась, коли Павлик змішував чорну й білу фарби? Сіра! А що було сказано в газеті-під-казці? "Між чорним і білим!" Отже, сіре — це і є між чорним і білим?!.
Черв’ячок усе глибше вгризався в Софійчин мозок. Незчулась навіть, як іззаду хтось вигукував її ім’я.
— Софко! Таж Софко!!! Так урвала, що я вже задовбався доганяти!
Поруч об’явився... Кулаківський!
— Тобі вже, Софко, за тим прилизаним зубрил-кою всі інші дрібні в очах? М-да: я ж у іксах так не шарю, як він!
— Хто? — вдала, що не розуміє.
— Ну, не тушуйся, не тушуйся: всім ясно, що ти від новачка прибалділа!
— Кажи, що маєш, бо в мене справи! — хлюпнула холодною водою на палахке вогнище Валового чуба.
— Ти б краще придивилась, як він малює! Мазня і маразм! А малювалка йому все одно "десятки" ліпить: за сімпотну морду і за те, що підлиза!
— Все сказав? — насупила брови од свіжої ідеї. Чи малює Сашко? Хіба оформлення офісу —
не прояв малярських здібностей?! Ще один аргумент!
Вадим не відставав:
— Сьогодні, той-го... погода негаліма! Додому йти щось обломно: може, прошвирнемось по скверику? Чи в кафешку? Або на скутері вмажемо, га?
Біла материна сукня? Не пригадує, щоб Саш-кова мама вбиралась у щось подібне, але...
— А ще ти, може, той-го... для понту віршика якогось забацала б?..
Сашків батько... Гм... Нічого не знає і про Сашкового батька...
— Софко, то як?
— Га? Ах, так: я спитаю в Сашка!
— Що-о-о? Забити зі мною стрілу ти питаєш дозволу в якогось Сашка? — Вадимів чуб обурено зметнувся вбік. — Чи не в того бомжика?
Дозволу на метання стріли? Софійчині мізки вже зовсім закупорились: якої стріли? Вона в Сашка про батька запитає!
— У його батька? Це типу свекра? Квіточки, колясочка... Шоколадка за двадцять копійок... — Вадим уже люто сплюнув. — Може, ви вже й розписані? Ну, знаєш!..
І швидко пішов геть.
— Е... А?.. — тільки й спромоглася промимрити йому вслід. Що сталось, чого він хотів? Чому образився?
Гаразд, тут головне — думки не згубити. Отож найбільше спілкувалась хіба з його сестрами, точніше, зі своею ученицею Любкою...
І тут — як обухом по голові — давні Казимирові слова:
"Вас візьмуть до мене за гувернантку!!!" Дашківський промовив їх чи не першої зустрічі. Точніше, він запитав: "А як ся назива панна гувернантка?" А потім: "Прошу дуже, хіба панна Софі не знає, що мої батьки хочуть найняти її гувернанткою?"
Софійка тоді зовсім не зреагувала й нічого не записала до блокнотика. А хіба ж не гувернанткою стала Софійка для Сашкової сестри, та й для самого хлопця?!
Терміново бігти по додаткові відомості!
58.Неждана сповідь
Маму зустріла вже на сходах: із Ростиком на руках.
— У мене, Софійко, на шістнадцяту годину батьківські збори, — пояснила. — То ти вже сама розігрієш обід. Суп і тушковані перці в холодильнику. ..
— А дитину що, з собою береш?
— Та ні: баба Валя...
— Тільки не до баби Валі! — намагалась відібрати у мами братика. — Я вже є, і я з ним по-
буду! Навіть коли доведеться пожертвувати супом і уроками!
— Але якщо вже домовились... — Мама наполягала на своєму.
Невже аж настільки довіряє сусідці й не сприймає усерйоз рідної дочки? Невже аж настільки зачерствіла мамина душа? Мабуть, у Софійчиних очах мама прочитала цей докір, бо мовчки віддала Ростика.
Чого не зробиш заради ближнього?! Он і на Сашкову точку доведеться тепер волоктися з малим. На запитання про батька Сашко зам’явся і почервонів.
— Він— моє болюче місце... Але тобі розповім... Ти не зважай, що зовні я такий успішний...
Софійка ввічливо на це не зважила.
— Насправді, якщо хочеш знати, я дуже мучуся... — Сашко ніяково ялозив ганчіркою і
поглядом по циферблату ваги. — Мама запевняє, що тато покинув нас тільки через те, що народились мої сестри... Розумієш, дівчата, ще й троє відразу... Він сказав, що не прогодує нас, і покинув.. . А я гадаю... я гадаю, що головна причина в мені... Я тоді противний був, не слухався...
Сашко задивився кудись убік і замовк. Через якусь хвилину продовжив:
— Мені здається, я... я його розчарував! Я не виправдав його надій... Єдиний син — і... Це вже зараз я узявся за розум... Тепер він би нізащо нас не кинув... Та й сестри вже гарніші зробились: усі кажуть, вони геть і схожі на нього стали! А як народились... Миршаві такі були, червоні, поморщені... Це якби тепер нас усіх побачив... Але ні, не приїжджає...
— Сашку, що ти таке говориш?! — жахнулась дівчинка. — Наш Ростик теж некрасивим народився, але ніхто й не думав його кидати!
— От і є, що основна причина таки в мені... Ти ж знаєш, — Сашків голос аж охрип від хвилювання, — я тоді навіть... курив!
— Господи! — вибухнула праведним гнівом. — Твоя Ромашка робила коли-небудь шкоду?
— Ромашка? Ну, звичайно... Але до чого тут...
— І ти від того її починав любити менше? Хотів її покинути?
— Ні, звичайно! І мови бути не може!
— Хіба може батько тільки через якусь шкоду покинути рідну дитину? Звісно, якщо той батько справжній?!.
— Ти вважаєш, що я таки не винен? — Сашко наче аж полегшено підвів очі.
— Ні ти, ні твої сестри! Навіть якби була в чомусь винною ваша мама, нормальний батько не відмовився б від вас!
— Значить, таки батько?.. — Хлоп’як знову зажурився. — Тоді чому ж він такий?
— Оцього вже і я не знаю!.. — задумано перебирала бомчика на Ростиковій шапочці.
— Тоді я, розумієш, ще про одне переживаю... Як думаєш, я не можу перейняти його ці, як їх, гени? Я так хвилююсь... Гени підлості— це ж, мабуть, перехідне?
— Не бійся! — аж засміялась. — Якщо раптом хтось погодиться вийти за тебе заміж... Тобто я хотіла сказати, якщо ти й одружишся... Якщо ти одружишся, то, мабуть, будеш найвірнішим чоловіком і найвідповідальнішим батьком!
— Ти так гадаєш? — Сашкові очі освітили пів-обличчя, засліпивши на мить навіть Софійку. — 0 так! Я теж у цьому переконаний!!!
— Софійко, чому ти не помила посуду?
Це вже мама повернулася. За виховання взялась. "Бо твоїх дітей бавила!" — хотіла відрізати.
Але щось зупинило Софійку, й вона кинулася зносити до крана тарілки.
— Мам, а Сашків тато був гладким? — Софійка й забула поцікавитись у хлопця.
— Чого це тебе зацікавив той... той чоловік?.. — Мама скривилась ще більше, ніж при вигляді Чорнобілки.— Тоді був худим, а зараз... Одні наші знайомі бачили його. Одружився, від’ївся, чи пак поправився, посоліднішав. Почувається прекрасно, спогади не турбують...
— Мамусю, я люблю тебе, — прошепотіла раптом під дзюркотіння води.
— Що таке? — не розчула.
— І тата люблю... — ввімкнула воду сильніше.
59. "Не бійтесь заглядати у словник"?
От лише звався Сашків батько не так, як син.
Він звався Іваном. Утім, яка різниця, як саме: не так, і годі.
Це єдина ланка, яка не вписується в ланцюжок.
Бо навіть біла парчева сукня у Сашкової мами є. Точніше, колись була. Із неї потім Любці й Вірці пошито шкільні блузки.
Не зважувалась поки що висловлювати свої підозри Сашкові. Як і Завтрашньому. Та й важко було провести зв’язок між цими двома — такими різними — постатями. Навіть те, що тепер Сашко зробиться охайним і шляхетним, чомусь
не тішило. Зрештою, остаточно ще ж нічого не відомо...
Казимир вдруге просить передати йому щось почитати. Причому українською. Мовляв, йому однаково, якою мовою читати, проте коли готується в українську родину... До того ж він уже знає, що його люба мама була саме українкою, — мусить же хоч він заповажати цей факт. Та й набридло бути ніким: затишніше до когось прихилити голову, до чогось належати...
Але коли вони знов потраплять до замку? Може, якось попросити Ві-ку-ку підкласти книжку-другу в батькову сторожку? А як пояснити? Ще ж і не що-небудь — словника просить! Бачте, начитався в Рильського: "Не бійтесь заглядати условник: це пишний яр, а не сумне провалля!"
Та й де б у Віти взялись удома словники? Доведеться самій вирватись до Леськовичів!
Тим часом написала Віті розлогого подячного листа, висловила захват Павликовим портретом. А щоб потішити подружчине серце, передала через неї Павликові дотепне прохання. Хай спробує намалювати ще й Ві-ку-ку! Отак, як Софійку: у вигляді якоїсь квітки! Цікаво, з яким-то цвітом порівняє він їхню балакучу товаришку?
А з Казимиром і справді треба серйозно побалакати. Поки з’ясуються остаточні подробиці,
пора вже думати, як його звідти виманити. Ось хоча б такі свіжі газетні ворожіння-знахідки:
"Із трьох кутків поставити однакових, а вийти з четвертого боку", — зовсім нічого не зрозуміло! Це були поради, як городити двір. Хай собі. Але що цей рядок дає Софійці? Про всяк випадок переписала його до заповітного блокнота...
Поки Сашко придумає, як здійснити наступну вилазку до замку, вона пошукає гостинців для Завтрашнього. На якій полиці в мами зберігаються словники?
"Власні імена людей": ти ба, ще й такі словники бувають! Взялася гортати: ого, цікаво! "Вадим — значення цього імені не знайшло одностайного тлумачення". Маєш! "...Більшість же дослідників схильні виводити його від давньоруського дієслова вадити — сперечатися, викликати незгоди".
Чудово!.. "Казимир — від відомий і руйнувати". Ще ліпше!
"Дмитро — належний богині хліборобства Деметрі". Тю!..
Сашко, тобто Олександр, — "мужній оборонець, захисник людей". О, до цього, як завше, не підкопаєшся! Якби хоч справді! Раптом — нова ідея. Чи не збігається переклад Сашкового імені з іменем його батька?
"Іван — Божа благодать, дар богів". Не збігається! Ні тлумаченням, ні суттю!
Може... А якщо — Тадеуш? "Тадей (Тадій, Фа-дей) — хвала". Знову — ніякого збігу! Щоправда, чула десь оте "Фадей"... Стривайте-стривайте! Сашкове прізвище — Фадійчук!!! Якщо Сашко Фадійчук — ім’я справжнього Завтрашнього, то й оте Казимирове "мого батька звуть так само, як і мене" розшифровується просто: Дашківського-старшого звуть Тадеушем. І те, і те — "хвала"!
Хвала Рильському, що порадив звертатися до словника! Хвала Казимирові за нагадування про це! Хвала Софійці за її кмітливість!
60.Кімната для думання
Вихід знайшовся сам по собі: баба Валя забажала відвідати замок своєї двоюрідної бабці.
