Русалонька із 7-В та загублений у часі - Павленко Марина

Зрештою, це було ще півбіди. А от прищика, який нахабно вискочив на носі, не маскував і крем! На додачу Ростик десь подів нову заколку. Отже, на першо-вересневе свято мала на гостинець повний комплект неприємностей. Зрештою, спільними зусиллями тітонька Сніжана й мама сяк-так надали Софійці пристойного вигляду.

Але яким же гарним став Кулаківський! Високий, засмаглий (шоколадна багамська засмага — це вам не золотава леськовичівська!)! Рудий чуб вигорів на сонці й переливався справжнім золотом. При кожному стріпуванні того чуба Со-фійчине серце зривалось летіти у безвість і бриніло, мов тонка павутинка.

За тим чубом не зразу вгледіла Ірчин бобрик та її розписані одиничками (на честь першого вересня) нігті.

Не помітила й чорнявенького сором’язливого хлоп’яка, що тулився на святковій лінійці десь позаду їхнього 7-В. Лиш коли керівничка Ліда Василівна завела того хлоп’яка до класу і представила як нового учня... В Софійчиному класі ніколи ще не було новеньких! Точніше, з нових учнів приходили тільки дівчата.

— Прошу прийняти до нашої класної родини Дмитра Іваненка! — сказала вчителька.

Софійка, звичайно, однолюб. Але й вона завважила розумні чорні очі й незвичайну вроду хлопчини.

— Сідай, Дмитрику, поки що тут, а там буде видно! — Ліда Василівна запропонувала новенькому вільне місце... біля Софійки!!!

— Оба-на! — не втримався Вадим. І тихенько присвиснув.

Серце вкотре обірвалось і запищало, як спіймана в павутину мушка.

— Ну, що, будем знайомі? — тихенько шепнув Дмитрик до нової сусідки.

— Софійка... — видобула з себе ледь чутне.

— Дуже симпатичне ім’я! — усміхнувся новенький.

А вона вже й не думала, що в світі бувають ідеальні люди!..

На уроках, звичайно, усі вчителі норовили новенького запитати. Хоч сам він руки й не піднімав. Але завжди відповідав доречно, вдало, мудро. Здається, Вадим дещо ревниво поглядав у Софійчин бік. Та що казати, увага всіх однокласників прикута до їхньої парти! Навіть Ірчин бобрик нашорошився в Дмитриків бік, а розцяцьковані нігті нервово вибивали танець аборигенів перед полюванням на мамонта.

День був по вінця наповнений хвилюванням. Тому, коли Сашко подзвонив у двері, не зразу втямила, що й до чого.

— Софійко, що сталось? — накинувся на неї в коридорі. — Кричав-кричав під балконом — ти хоч би що!

Тата ще нема з роботи. Пішла відпрошуватись на кухню до мами.

— Софійко, але ж... Я спекла торт... Захолодила рибки... Хотіла бодай сьогодні зробити свято...

— Мамо, святом для мене буде прогулянка з Сашком на велосипеді! Навідаємо одного нещасного хлопчика, нашого знайомого.

— І де він живе, той ваш нещасний?

— Ну... на околиці Вишнополя, біля Олексівського болота!

...Хіба пустила б мама, якби сказала правду?!

— А потім усі разом радісно з’їмо торта!.. — намагалась підсолодити пігулку.

Десь у кімнаті заплакав Ростик.

— Правду кажуть, що з малими дітьми болить голова, а з великими — серце! — зітхнула мама, поспішаючи до малого. — Що ж, роби, як знаєш!..

Не дуже щире благословення, але вибирати не доводиться! Встигнути б на автобус!

42.Фокус

— Демонструватиму фокус! — заявив Дашківський після привітань та знайомства з Сашком. Був такий засмучений, що поява сторонньої людини геть його не вразила. Через це, мабуть, забув запитати про шафу. То й добре, бо що мала б відповісти?

— Ось ходім до маминої кімнати!

В кімнаті він сів на той самий ящик під вікном. Дістав медальйон. Зараз, зараз він почне цю розповідь. .. Трохи йому зле... Ні, все гаразд...

Отже, коли він навідувався до мами на каву... коли потім сидів і дивився на неї... то іноді Марія дозволяла йому роздивлятись медальйон, який з ночі лежав на тумбочці.

Він розкривав його і милувався. Дивився на портрет татка Тадеуша Дашківського і... на пасмо волосся! Мама казала, що це його, Казимирове, пасмо. Що це вона так хоче пам’ятати про сина. Казимир страшенно зворушувався таким признанням. Хоч волбсся здавалось надто світлим навіть як на його біляву голівку, але ж його зрізали, ще коливін був немовлям...

Він обожнював цей медальйон. Як рідкісний, але незаперечний доказ того, що для Марії вони важливі: татко Тадеуш і син Казимир. Ніколи не дивився на зворотний бік, не бачив того мініатюрного напису...

— Вчора увечері я теж сидів тут і згадував дитинство, — підвівся з ящика Завтрашній. — І ось до чого дозгадувався і дорозгадувався. Прошу уваги!

Привид поклав на долоню медальйон. Простягнув ближче до Софійки й Сашка. Раптом відколупнув кружечок, де колись було таткове лице. Під ним проступив... інший портрет! Яскравий, соковитий! Наче щойно намальований! Вода не зіпсувала його, бо ж був герметично прикритий Тадеушевим портретом, та ще й виконаний на якомусь глянці. Білявий красень у капелюсі...

— Це наш головний жокей Ніколя Котьє! — пояснив Завтрашній. — Тепер я зрозумів казку, яку часто розповідала мені нянька Ганна. Хоч і кінець тієї казки був далеко не таким грізним, як вона придумала. І пасмо, напевно, його!..

Таке лицемірство здивувало навіть Софійку!.. Яка нікчемна ця Фіртич... ця пані Дашківська!.. Прикидатись, ніби кохає законного чоловіка, а насправді... Так брехати рідному синові!..

Але що із Завтрашнім? Закотив очі, став прозорішати і зсунувся просто на підлогу! Надто тяжко на ньому позначився цей мамин фокус...

— Що робити? — запанікувала Софійка. — Він зомлів!

— Пригадуєш, бабу Валю ми відпоювали водою! — тамував переляк Сашко. — Де тут дістати води?

— Не знаю! Хіба в ставку! — аж трусилася з переляку. — Та й він же... привид! Не п’є і не їсть!

Але Сашко вже побіг шукати бодай калюжку.

Боже, Казимир от-от зникне з їхніх очей! Можливо, назавжди! Він казав, що Шевченко... улюблений поет...

Садок вишневий... коло хати...

Хрущі над вишнями гудуть... —

залепетала з усіх сил.

Декламувала, наче якесь рятівне закляття. І гарячково гладила його напівпрозоре волосся. Намагалась торкатись легенько: при будь-якому сильнішому порухові долонямогла наткнутись хіба що на шерехатий ящик.

...Затихло все, тільки дівчата...

Та соловейко не затих...

— Ось, є! — Сашко пригнався з повною колбою води.

— Здається, йому вже й так легшає! — заплакала від радості.

Дашківський і справді став набирати кольору і густішати.

— Дякую, пресвітла панно, — прошелестів самими устами. — Тепер знатиму, що вірші мають здатність не тільки сповільнювати час... Тим паче мій улюблений... "Сім’я вечеря коло хати..." Сім’я — це те, чого я ніколи не мав...

— Ну, годі, годі! — відмахнулась дівчинка. — Не треба про сумне! Ми знайдемо вам чудову маму, і ви ще будете мати родину!

— Але вона може бути не такою красивою, як Марія!..

Господи, до чого тут врода? Втім, не до суперечок!

— О, вона буде ще красивішою! — І, аби перевести мову на інше, запитала: — А про яку це казку ви щойно говорили?

43.Ганнина казочка

Жив убогий парубок Микола. Був сиротою, нікого з рідні не мав, то ні до кого й не горнувся душею.

Любив у своєму житті лише коней. З цими розумними гарними тваринами міг і їсти, і спати, і розмовляти, отож не дивно, що заможні ґазди наймали його конюхом.

У тому селі був дуже багатий пан. Мав той пан чимало породистих коней. їздив по Віднях-Па-рижах, возив тих коней на виставки. Відправить слуг із кіньми товарняком, а сам услід їде зручним, пасажирським потягом. І в себе приймав таких любителів, як сам. Уздовж муру-замковища пророблені були в його маєтку манежні доріжки. А біля центрального сільського майдану — як же це його називали... — іподром!

Ще в пана була дуже гарна принцеса. В тої принцеси було крижане серце. А може, й зовсім не мала вона серця. Але як побачила конюха Миколу, то розтопилась у ній крига.

І каже вона до мужа: "Візьми його за головного жокея!"

А пан, хоч і був для людей уредний, готовий ради тієї принцеси небо прихилити. Зробив, як вона просила. Потім принцеса захотіла навчитись їздити верхи. Пан і це уволив. Тоді вона попросила збудувати для Миколи окремий затишний будиночок у їхньому чудовому саду. Збудував пан.

І ще захотіла мешкати в кімнаті, вікна якої виходять на той будиночок і на манежні доріжки. Зітхнув пан і виділив їй найкращу кімнату з вікнами, куди бажала.

Після того забаглося принцесі, аби змурували стежечку по березі до того будиночка. Заскрипів пан зубами, але змурував і стежечку. Взяла за моду принцеса щоранку з вікон дивитись на будиночок і на вправи того жокея.

Плюнув тоді пан і махнув рукою. І стала принцеса ходити щовечора тією стежечкою до будиночка, де жив Микола. Мовчав пан, але з його очей все більші почали кресати блискавиці.

Коли ж зустрів якось її на Миколиному порозі, метнулись ті блискавиці просто в крижану принцесу. І розтала принцеса. А замок, сад і будинки розсипались на дрібненькі шматочки.

Нема вже ні пана, ні Миколи, ні маєтку. Тільки досі люди знаходять у тих місцях камінчики у формі коників. А взимку крижинки. У формі серця.

44.Невдале повернення

їхати на багажнику велосипеда — це як взувати дві ноги в один черевик. Туди не хитнись, туди не хились, туди не дивись: кволий транспорт з не менш кволим водієм так іноровить упасти на бік.

Як від’їжджали з замку, їх накрило щедрою зливою.

— Розумію, що йому зараз невесело, та почекав би з плачем, поки виберемось із села! — нарікала Софійка на Завтрашнього.

Сашко мовчки тис на педалі.

— Бачиш, — ділилась роздумами, — якби Казимир знав, про кого насправді та казка, ніколи не просив би Ганну змінити кінцівку. А то ще й бажав, аби принцеса вийшла за конюха і втекла від лихого пана!

— Ага, — прохрипів крізь зціплені зуби Сашко.

— Як думаєш, що сталося далі з тією парочкою? Та з’їдь же ти на ґрунтівку! У мене через цю шо-сейку зуби торохтять! Автобус завжди з’їжджає!

Сашко — і додумався ж послухатись! — слухняно повернув убік. Але не встигла Софійка і слова мовити про подальшу долю принцеси, як велосипед посковзнувся на мокрій траві, й на ґрунтівку вони зсувались уже власними спинами.

— У-у-ух... — аж полегшено зітхнув хлопчак і не поспішав зводитися на рівні. Перепочивав. Та й чого ж було сподіватись від цього сухоребрика?

Дорогу, звичайно, розквасило, і всі наступні спроби сісти на велосипед закінчувались тим самим. До того ж колеса забились болотом, і легкий транспорт зробився непомірно тяжким.