Розгін - Загребельний Павло

Кучмієнко тримав у себе кількох високовчених експертів, яких усі чомусь звали "параметрами", ці "параметри" щодня прослуховували записи всіх академікових телефонних розмов і, як золотошукачі з цілих тонн піску вимивають крупинки золота, вибирали з потоків слів усе, що становило вартість сьогодні або ж могло набути вартості завтра й позавтра, і то в будь-яких галузях знання.

"Параметри" належали до дивоглядів Кучмієнкових, з них потихеньку кепкували всі працівники СКБ, сміявся й сам Карналь.

Сам Карналь називав "параметрів" "розгортачами грязюки", досить зневажливо ставився до всіх їхні знахідок і досьє на майбутнє, але наявність такої інституції неминуче позбавляла, його телефонні розмови природності й невимушеності, і часто академікові співрозмовники дивувалися, чуючи від нього, скажімо, таке: "На жаль, я не маю змоги підтримувати бесіду", "Занадто малозначне питання, щоб я міг витрачати на нього стрічку".

Олексій Кирилович поряд з суцільною детермінованістю академікового життя користався свободами в буквально обурливих розмірах. Він міг дзвонити будь-кому, говорити будь-що, і ніхто його не збирався записувати ні тепер, ні в майбутньому. Великі люди мають свої привілеї, маленьким належать свої. Щойно прийшовши від академіка, його помічник набрав Куч-мієнків номер і, не вітаючись, не називаючи того ніяк і не називаючи себе, спокійно повідомив:

— Ми збираємося на Придніпровський металургійний завод.

— Отакої,— обізвався з другого кінця проводу Кучмієнко, теж не розпитуючи, хто йому дзвонить, бо й так знав,— і коли ж, якщо це не військова таємниця?

— Для всіх таємниця, для вас ні. Наступної п'ятниці.

— Ай-яй-яй, академік хоче зіпсувати свої вихідні!

— Я натякав йому...

— Треба було сказати прямо, що його дозвілля теж належить людству.

— І про це я не забуваю нагадувати щодня.

Обидва говорили таким тоном, що стороння людина ніколи б не збагнула: всерйоз говорять чи жартують. Та, мабуть, і самі вони вже давно втратили межу, і розмови ці були для них мовби задавненою грою або чимось на зразок інтелектуальних наркотиків.

— Я забув найголовніше,— схаменувся Олексій Кирилович.

— Ну?

— Знайшовся Іван Совинський. Ви про нього мені казали, пам'ятаєте?

— Я все пам'ятаю,— нагадав досить холодним тоном Кучмієнко.

— Телеграму підписав Совинський.

— Яку телеграму?

— Ну, з Придніпровського металургійного.

— То й що?

— Кажу, Совинський підписав. Опинився чомусь на металургійному заводі...

— А що мені до нього? — подивувався Кучмієнко.— Як ти думаєш, Олексію Кириловичу, нам з тобою взагалі цей Совинський дуже потрібний?

— Та ні...

— То й забудь про нього.

— Але ж ви мене колись попереджали... І академік... Він їде туди тільки через Совинського...

— Може, цікава якась проблема?

— Банальщина: АСУ в прокатних цехах. Консультація. Карналь цим і не цікавився ніколи. І ось хоче їхати.

— Нехай,— чутно було, що Кучмієнко позіхнув.— Хоче прокататися... Ми з ним уже старі. Старі й однаково нещасні... Ти цього не розумієш, Олексію Кириловичу, правда ж, не розумієш? Ти вважаєш, що радянська людина не може й не має права почуватися нещасною. Вважаєш же?

— Я не такий примітивний, ви це прекрасно знаєте,— образився Олексій Кирилович.

— От і чудово, голубчику. їдь з академіком та привези його цілого й бадьорого. Дзвони.

До Кучмієнка Олексій Кирилович дзвонив неохоче. Бо той, коли посилав його помічником до Карналя, звелів про все доповідати, посилаючись на любов до академіка. "Ми товариші з ним ще з університету,— казав він,— і я ще тоді заприсягнувся оберігати цього унікального чоловіка від усіх лих, тому вимагаю цього й від тих, хто працює з ним". Свої обов'язки Олексій Кирилович пам'ятав твердо і виконував їх навіть тоді, коли доводилося чинити всупереч власному характеру. Характер же він мав добрий, відзначався людяністю й співчутливістю, вмів забувати про себе самого задля інших, його ніхто ніколи не питав, чи він задоволений своєю роботою, чи щасливий, чи має кохану дружину, чи не потребує підтримки або допомоги. Помічник — і все. Людська система для виконання різноманітних, часом химерних, не передбачуваних ніякими закономірностями функцій. А може, він мріяв стати вченим, державним діячем, рятівником людства? Хто ж то спитає? Помічник — то будь ним. Не перебільшуючи занадто власної значливості, Олексій Кирилович, проте, знав, що може часто робити добре діло навіть тоді, коли його ніхто не просить, не примушує. Так і цього разу, трохи ображений надмірно байдужим тоном Кучмієнка (хоч у того завжди був байдужий тон у розмовах про академіка, що мало в'язалося із запевненнями про дружбу з університетської лави), Олексій Кирилович захотів зробити добре діло. Він згадав гарну, хоч, щоправда, й дивнувату молоду журналістку, яка марно намагалася здобути в академіка інтерв'ю, швидко знайшов її телефон і подзвонив. У редакції сказали, що Анастасії на роботі немає. Була й десь пішла. Олексій Кирилович вирішив бути наполегливим у своїй доброті й попросив номер її домашнього телефону. Удень йому ніхто не відповів, але він подзвонив пізно ввечері, й вона зняла трубку.

— Ви мене не пам'ятаєте,— сказав він тихо,— я помічник академіка Карналя.

— Вас звуть Олексій Кирилович, і у вас біляве волосся,— засміялася Анастасія.

— Колись воно було справді біляве, тепер це білява лисина,— в тон їй відповів Олексій Кирилович.— Не бажаючи бути настирливим, я все ж ризикнув подзвонити вам так пізно...

— Я вас слухаю.

— Академік Карналь наступної п'ятниці їде на Придніпровський металургійний завод.

— Дякую за повідомлення, але яке це має відношення до мене?

— Вгі хотіли взяти в нього інтерв'ю.

— А він не захотів його давати.

— То я думав, що, може, ви...

— Ловити його на всіх заводах, де він буває?

— Він не дуже охоче відгукується на запрошення. Занадто завантажений роботою в столиці. Та вже коли виїздить..,

— Змінює свій характер?

— Цього я сказати не можу, але, якась приступність... Взагалі зміна оточення, обстановки...

— Ви радите мені поїхати?

— Не маю такого права. Вважаю за необхідне повідомити,

— Дуже вам вдячна..

— Тільки...— Олексій Кирилович затнувся.

— Кажіть усе,— підбадьорила його Анастасія,— забудьте, що я жінка, ви маєте справу з газетним працівником, і церемонитися зайве.

— Я просив би вас, коли ви їхатимете в п'ятницю... Ми їдемо в СВ...

— Ага, не попадатися академікові на очі. Не турбуйтеся. В мене на СВ немає грошей, окрім того, я поїду в четвер. І ви мені не казали нічого. Я не сподівалася зустрітися на заводі з академіком Карналем.

— Ми з вами прекрасно порозумілися, дякую вам,— сказав Олексій Кирилович.

— А я вас цілую. Ви милий, милий!

Він поклав трубку, усміхаючись. Ось маленькі приємності посади помічника. Звичайна людська подяка, а відчуття таке, ніби нагородили тебе найвищим орденом. Зненацька йому здалося, що в заплутаних секретарських механізмах сталася помилка і цю його розмову записано як продовження бесіди з Карналем. І цю, й ту, що з Кучмієнком. Олексій Кирилович уявив собі пісні обличчя "параметрів", почув їхні знудьговані голоси, побачив, як вдавано уважно дошукуються вони в його словах наукових істин, і його охопив такий жах, що він миттю вискочив з кабінетика.

— Що з вами, Олексію Кириловичу? — глянувши на його сполотніле обличчя, вигукнула секретарка. Але він уже встиг кинути погляд на прилади й переконався, що його побоювання не мають ніяких підстав, вмить заспокоївся і звичайним своїм тоном попросив:

— Замовте два СВ до Придніпровська на ту п'ятницю.

— Для академіка і для вас?

— Як завжди.

"Чому я повинен робити людям добро? — подумав Олексій Кирилович.— А хто зробить добро мені?"

Але думка була випадкова, прослизнула непомітно, не полишила по собі ніякого сліду, і він заглибився в купу листів, які передав йому Карналь для відповіді.

До кабінету просунула голову секретарка, пошепки спитала:

— Олексію Кириловичу, ми тут засперечалися. Як було звати дружину Петра Андрійовича?

— Айгюль. А що?

— Та ні, по батькові. Ніхто не знає, як її по батькові. Я кажу — Гайліївна, але мені ніхто не вірить.

— Я б вам не радив. Не треба травмувати Петра Андрійовича.

— Та хіба ми травмуємо? Ми ж між собою. А питаємо вас. То не знаєте?. ~

Історії поневірянь ніколи не були МОДНІ. Завжди охочіше слухають героїв. Карналь ніяковів, коли його питали про фронтові пригоди, все для нього потьмарилося отими страшними кількома місяцями концтаборів, хоч саме звідти, може, виніс найбільше вміння цінувати людську думку. Злети, моя думко, на крилах золотистих.

Після Капітанової смерті вони з Професором кинуті були в .команду "бомба-генералів", себто смертників, які приречені були викопувати авіаційні бомби, що чомусь не вибухнули. Щоденна гра з смертю, гра сліпа й безнадійна. Два тижні Професор і Малий уникали смерті, тоді спробували тікати ще раз. Знову їм спершу мовби й пощастило, але знов безглуздий випадок, ще раз видано їх майже як тоді з Капітаном, Професора автоматна черга поклала на смерть, Малому прострочено груди, ледь живого привезено його до табору, кинуто вмирати, але знов пощастило, бо підійшли американці й захопили табір з усіма, хто там був: живими, напівживими, вмирущими й мертвими. Наштриканий американським пеніциліном, опинився Карналь у Парижі в представника Ради Народних Комісарів, звідти переправлено його негайно до Марселя і радянським теплоходом повезено до Одеси разом з сотнями таких тяжкопоранених, як і він. З ілюмінатора бачив він тепле гомерівське море, зазирав крізь круглий отвір просто в очі юнакові Неаполь із зеленим конусом Везувія, пропливали повз Карналя крутоберегі архіпелаги Ёгейського моря, в сизій імлі здіймався над молочними водами Босфору Стамбул. Ох, пропливти б там здоровим і дужим, вийти на берег, побачити білий мармур Парфенона, зелені колони Софії Константинопольської, вдихнути пахощі лаврів і троянд, відчути на обличчі вітер, який напинав паруси ще Одіссеєві й запорожцям!

Та повертався на рідну землю — і що там усі моря світу!

Одеса не прийняла зарубіжного транспорту, не могла прийняти, бо всі госпіталі були переповнені пораненими. Карналь не побачив Професорового міста, нічого не побачив, окрім безмежних розливів води.