Розгін - Загребельний Павло

Олія. Самогонка... Війна потовкла всі пляшки.

— Людей, а не пляшки! Людей побила!

— Хто?

— Війна побила! Чи забув?

— Побила. Але ж і пляшки!

— Потовк би на твоїй голові, коли б знав!

— Пригодилися ж! Вовків розігнали!

— Де ти їх бачив?

— Розігнали! Як танкову атаку!

— Чи ти бачив танкову атаку?

— Бачив не бачив, а вовкам ми з тобою дали! Аби не мої пляшки...

Сперечалися, гралися в нахвалки й перехвалки, доходили мало не до сварки, далі блукали в суцільній холодній пітьмі майже до ранку і не змогли знайти села, яке лежало зовсім поруч, у долині. Лише вдосвіта натрапили на два темні вітряки на краю кучугур. Кучмієнко потирав руки, обіцяв, що викличе по телефону сани з батькового радгоспу, але Карналь похмуро заявив, що з нього досить дурних мандрів і що в таких снігах однаково: пробиратися ще двадцять чи сто двадцять кілометрів. Він вирішив іти додому, до свого батька, хоч перед тим і написав, щоб не ждав його через зимове бездоріжжя.

— Ти ж обіцяв зі мною,— образився Кучмієнко.

— Обіцяв, тепер переобіцяв. У мене таке враження, що тобі просто потрібен був носій для порожніх пляшок...

— Та ти ж зрозумій: олія, самогонка, гас... Я там знаю що!

Карналь мовчки одвернувся. Вони розійшлися. Після канікул Карналь більше не пішов до кімнати з бурбонськими ліліями, а влаштувався в університетському гуртожитку.

Запрошували, кликали, вимагали. Прометей був прикутий до скелі і мав лише одного прикомандирова-ного до нього орла з завданням довбати непокірливому титану ребра. Людина в добу інформації прикута до підніжжя вулкана обов'язків, і на неї спадають потоки лави. Що вище здіймаєшся в суспільній ієрархії, то потужніші потоки летять на тебе, нема спочинку, нема надій позбутися бодай на короткий час, уникнути, сховатися, десь пересидіти. Студентські роки Карналь згадував як щось доісторичне, майже фантастичне. Чи було те насправді? Ніхто про тебе не чув, не знав, нікому ти не потрібний — суцільна анонімність, аж до обурливості. Тепер ніхто не згадував про те, що він учений, що має просто болісну потребу мислити, що це спосіб його існування, призначення в цім житті. Який учений, яке мислення, яке призначення? Директор науково-виробничого об'єднання, член президії двох Академій наук, член колегій трьох міністерств, консультант п'ятнадцяти міністерств, член редколегій кількох академічних видань, депутат Верховної Ради, почесний член шести зарубіжних наукових товариств, дійсний голова, почесний голова... Комітети по преміях, жюрі, Товариства охорони пам'ятників, природи, рада молодих учених, Будинок технічної освіти, комсомол, червоні слідопити, радіо, телебачення, газети, зустрічі з трудящими — всі хочуть чути, знати про кібернетику, і всі тільки від Глушкова або від Карналя, ніяких замін, ніякого зниження рівня, всі мають право, всі заслужили, для всіх ти слуга,— про тебе ж подумати, виходить, нікому. Право на мислення? Для цього є наради. Колективний спосіб мислення. Зіткнення думок. Але ж для того, щоб думки стикалися, їх треба мати перед тим. Потрібен час, час, час, потрібні години самотності, потрібне особисте життя. А по телевізору хлопчики в шовкових сорочках, вихитуючи електрогітарами, співають: "Сегодня не личное главное, а сводки рабочего дня". Музика Тухманова, слова Харитонова.

Весна для Карналя була чи не найтяжчою в житті. Перша весна без Айгюль. "Ах, ця весна — така ж мені одгострена й болюча, аж вся моя істота голосна..." Машиною не користувався, ходив пішки (це сприймалося всіма як чергове дивацтво академіка Карналя), втрачав на цьому безліч невідшкодовного часу, не мав змоги провідати Людмилу, яка жила на Русанівці, дзвонив, обмінювався кількома словами з донькою, обіцяв завітати в гості, Людмилка співчутливо зітхала, коли ж попадав на зятя Юрія, той, не ховаючись, сміявся з академікових обіцянок: "Дякуємо за так звані запевнення про так звані відвідини". Юрій належав до тих занадто розповсюджених останнім часом веселих хлопців, які подобалися дівчатам, але Карналь ставився до них стримано. То були веселощі поверхові, не зако-

рінені в глибини життя, від таких жартів і дотепів нудьга щоденності не зникала, а облягала тебе ще густіше й щільніше. Карналь дотримувався переконання, що сміятися людина повинна вчитися, так само як вона вчиться ходити, розмовляти, робити корисні речі. Дитина починає сміятися тільки на сороковий день після народження. Здається, лише біблійний Хам сміявся вже в день своєї появи на світ. Наука, яка народжувалася тяжко й повільно, не стала ні на боці розпачу, ні на боці тріумфуючої віри, вона вибрала інтелектуальне посередництво, засобами якого стали сумнів, недовір'я, іронія. Саме іронія, як пробний камінь пізнання, а не примітивна дотепність, сміх заради сміху, показування язика буттю, а ще точніше: побутові. Саме з цих причин Карналь не міг зійтися з своїм зятем, а Юрій розумів це і трактував свого тестя з такою самою легковажністю, як і взагалі все довкола. Іншої зброї не мав і не вмів її роздобути.

Карналь свого часу більше схилявся до Юрієвого товариша Івана Совинського, але вибирав, на жаль, не він, вибирати мала Людмила, вона ж надала перевагу Юрієві, Іван пережив це тяжко, подав заяву про звільнення, і хоч вважався одним з найліпших наладчиків електронних машин, Карналь відпустив його, співчуваючи хлопцеві.

Усе в минулому. Не вернеш, не зміниш.

Та ось через багато місяців після свого зникнення Совин-ський подав про себе звістку. Щоправда, досить дивним чином. З Придніпровського металургійного заводу надійшла на ім'я Карналя телеграма, в якій академіка просили приїхати для консультацій по впровадженню АСУ в прокатних цехах. Телеграма належала до категорії необов'язкових. Бо життя Карна-леве вже давно було точно розподілене між вимогами, потребами, необхідністю і тим, що могло бути віднесене до категорії бажаного, можливого, необов'язкового. Всі хотіли мати собі академіка Карналя бодай на годину, але ж він, на жаль, не міг належати відразу всім. Телеграма з Придніпровського металургійного неминуче мала бути віднесена до "ввічливих відмов". "На жаль, завантаженість справами першочергової ваги не дає мені можливості... Дякуючи за увагу, надсилаю свою книгу, в якій ви знайдете... З пошаною..." Олексій Кирилович прекрасно давав раду таким телеграмам і листам. Але цього разу телеграма не потрапила до Олексія Кириловича. Бо під нею стояв підпис Івана Совинського. Карналь навіть забув подивуватися, чому це першорядний майстер з наладки електронних машин опинився на металургійному заводі. Його місце в Мінську або в Єревані, а то й у Москві, до чого тут металургія? Та вже коли Іван там і коли він наважується потурбувати академіка телеграмою, то тут справа серйозна, а ще цікава.

Карналь довго перекладав телеграму туди й сюди, Олексій Кирилович сидів і терпляче ждав, щоб долучити ще й ту телеграму до паки інших, які вже мав під рукою для віднесення до горезвісного "на жаль", і тут академік несподівано сказав:

— Доведеться нам з'їздити на Придніпровський металургійний.

— Не планується,— швидко відгукнувся Олексій Кирилович.

— Заплануємо.

— —~Але ж…

— На жаль, цього разу доведеться їхати. Ви знали Івана Совинського?

Олексій Кирилович скособочив голову, що могло означати: і знав, і не знав. Бо помічник не має права не знати того, про що його питають, але водночас хто б то міг запам'ятати кілька тисяч чоловік, які працюють в СКБ і на заводі? Олексій Кирилович, ясна річ, належав до людей унікальних, він тримав у голові тисячі телефонів, знав ім'я й по батькові всіх державних мужів, досконало знав математичну й, сказати б, кібернетичну (бо вже виробилася, й така) термінологію, він скидався на кібернетичний прилад з майже необмеженими властивостями запам'ятовування, однак...

— Це справді серйозно, коли...— усміхнувся Олексій Кирилович, не доказуючи й даючи академікові зрозуміти, що хоч він, може, й не пам'ятає Івана Совинського, але знає все те, що відбулося тут, у місті, між ним і Карналевою донькою Людмилою.

— На тому тижні, гадаю, зможемо поїхати,— сказав Карналь.— Найкраще в п'ятницю, щоб у неділю або найпізніше в понеділок повернутися.

— Я все підготую, не турбуйтеся, Петре Андрійовичу,— підвівся Олексій Кирилович і боком висунувся з кабінету, нечутно й непомітно, як це вмів робити лише він.

Карналь не любив розмежування на кабінети й сховки, в яких люди могли сидіти цілими днями, нічого не роблячи, дзвонити по телефону, розпитувати про те, як зіграло київське "Динамо", малюючи конячок на чистому аркуші паперу. Він ладен був посадовити всіх, з ким так чи інакше доводилося спілкуватися протягом робочого дня, у великому залі, щоб усі були перед очима, щоб мати можливість точно визначити, хто зайвий, хто несумлінний, коли ж підлеглі впіймають свого шефа на марнуванні часу, то хай скажуть прикрі слова й на його адресу. Однак Олексій Кирилович, а ще більше Кучмієнко, прикликавши на поміч найвищі державні авторитети, вмовили його не вдаватися до смішних і не властивих нашому стилеві керівництва перебудов; модерн, функціональність — це так, але зліквідувати, кабінети?

Отож керівний блок у Карналя влаштований був по-старо-світському. Просторий секретаріат, величезний директорський кабінет, напханий електронікою і оргтехнікою, і малесенька кімнатка для Олексія Кириловича, де він священнодіяв, звідки міг зв'язатися вмить з будь-ким по телефону, мав вихід на директорський селектор, мав урядовий телефон, який, щоправда, свідчив про рівень академіка, а не його помічника, але люди ніколи не сушать собі голови, чому встановлено такий телефон, а просто сповнюються поваги до тебе. Олексій Кирилович у телефонному питанні мав, сказати б, одну невеличку перевагу над самим академіком. Він міг подзвонити, як уже сказано, будь-кому і говорити все, що захоче, не особливо задумуючись над сказаним, Карналь же мав зважувати кожне слово, бо всі його розмови записувалися на магнітофон. Встановив це правило Кучмієнко. Академік довго протестував і обурювався, але Кучмієнко зумів його переконати при допомозі авторитетів вищих, ніж він сам. Бо йшлося про те, щоб не пропала жодна з Карналевих думок, жодне його слово, вимовлене випадково, кинуте мимохідь, проронене, може, недбало.