Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Питається тебе: що робити з ними?

— Отак! — обернув до гінця розпашілий у січі лик і не став слухати, що скаже. — Веди! — повелів.

Коврата розшукав серед стовписька воїв. Стояв спішений, слухав когось чи повелівав комусь, не встиг добрати. Та й не вважав за потрібне. Зіскочив мало не на ходу з огира, став перед кавханом і тими, що були з ним.

— Це правда?

— Правда, хане. Вої вволили твою волю: ромейські стратиги у наших руках.

Був веселий і вдоволений собою. Та не менше вдоволений ним і хан.

— Це наша найбільша звитяга, Коврате. І твоя дарственниця в ній знаменна серед знаменних.

Надумався і відстебнув кинджал, що висів у нього при поясі. А відстебнувши, рішуче й довірено передав Ковратові.

— Бери, кавхане. Дарю на знак моєї особливої вдячності і схильності до тебе. А тепер веди й показуй: де вони, хто вони, твої полонені.

VIII

Січа тривала до ранку, і лише вранці почала згасати. Заверган, може, і не помітив би цього, та згасала якось аж надто відчутно і зримо. Ромеї тільки тепер, видно, як розвиднилось, збагнули: вопн проспали звитягу, па —табір звалилася сила, якій годі противитися, і склали мечі, зняли перед кутригурами шоломи.

Хан торжествував. Кому-кому, а сам собі може зізнатися: він і не мислив, що так блискавично швидко візьме гору. І над ким, над самими ромеями! Скільки ж їх було тут? Потятих годі й лічити, язвлених — тим паче. А полонених іі],о більше, а тих, що втекли, скориставшись темрявою, і поготів. Ні, таке привідці кутригурів і в сні не могло приснитися. Бачить Небо: свої сотні, як були, так і є, ромеїв же ведуть та й ведуть під пугою. А ще зберуть і доправлять у табір незліченій вози, усе, що на возах, заарканять полишених на полі січі комопсй, зженуть товар, що мав бути їжею потятим та полоненим нині ромеям. Хто міг сподіватися, що за одну ніч привалить стільки добра, впадуть з неба такі дари? Одначе й вони менше важать, авіж доправлені в табір оба стратиги — Сергій та Едерман. Розбиті щойно когорти імператор набере серед своїх числспппх піддаїтих, комоней, що сталп здобиччю кутриrypiu, таі;ож зііайдс до взяти, ят; і полтт, пспрб, що па позах. А стратигами не поступиться, за стратигів почне торгуватись. Чи це ffe є та щаслива днина, а в днині — нагода: одмінити долю кутригурських родів, виторгувати в імператора "а полонених стратигів зсмлю-плодопосицю, землю-благодать? А чом би й ні? Чи він, Заверган, ие за тим ішов сюди? Чи йому не буде чим приперти імператора до стіни и сказати: або — або? Полонені можуть підтвердити: не раз і не двічі хан прагнув стати до перетрактації, домовитися про переселення родів своїх, не чинячи насилля, уповаючи на ласкаву згоду імператора.

Ці мислі-втіхи не полишали младомладого хана кутригурів ані тоді, як стояв иа узвишші і стежив за повержевим супостатом, за поранням кутригурських сотень у таборі повержених, ані пізніше, як повертався звідтам у селище, возсідав у наметі й слухав звіди кметів чи повелівав кметям. Був не лишень вдоволений, по-молодечому веселий і схильний до веселощів — якийсь незвично щедрий та добрий із ними.

І кметі одважилися скористатися тою щедрістю.

— Хане, — сказали. — Вої наші билися з ромеями яко тури. Багато сили потратили і поту пролили, добуваючи собі славу, а родам благодать. Дозволь їм повеселитися по сій кривавиці.

Згадав піднесене вино, розмову при багатті.

— А певні, що супостат повержений увесь, що поблизу немає інших стратигів?

— Звідки їм взятись, хане? То вся сила, що зумів виставити супроти нас імператор. Полонені журились між собою: тепер, казали, кутригурам відкрита путь до самих Довгих стін.

— Живності доста взяли?

— Більше, аніж можна було сподіватись. Комоней тисячі, биків та корів також. Про все інше, як і про бочівки з вином, казати годі.

— Вої справді заслужили перепочинок. І достойний. А проте хай перепочиває і веселиться половина сотень, друга половина буде тим часом пильною. Чере.ч добу всселитимуться ті, що пильнували, пильнуватимуть ті, що веселилися. Аби не було нарікань, даю на се ііоспліс седмицю. Доста?

Кметі зустріли його повеління згукамії радості і втіхи.

Пили ромейське вино й жирували з ромейськими жонами день, пили-жирували й другий. Не сплохували й треіьим, стурвали на юніш Заиграли завважив: тою вина, щи взяли у римейськиму таборі, і іих жон, що були В селищі та його околіях, виявилось замало. Вої його везли та й везли з сусідніх селищ і вино, і жон та дівиць, не розминулися навіть із тими жонами, що відмовилися від гріховного світу й відмолювали свої власні гріхи за монастирськими стіпами.

Усе те насторожило хана. Свавілля захмелілих може набрати такої сили, що годі буде спинити його. А так. Хіба не бачить? Повелівав: одні пийте-гуляйте, інші пильнуйте тим часом. А де ті, що пильнують? Усі при п'янім гурті і всі — під хмелем.

"Маю класти цьому край, — стає на мислі. — Ось тільки як? Скликати кметів і нагримати за те, що забули про повдппість? А що хмільним гримання? Чи не знайдуть чим виправдатись? "

Навіть вірні забули, що вони вірні, пили й веселилися, як і всі інші.

"Маю почати а них", — надумується Заверган і велить покликати до нього Коврата.

Той не забарився об'явитися.

— Щось сталося, достойний?

— Всім вірним — на комонейі Стояв і німував.

— А обіцянка?

— Чи я тривожив би їх, коли б не веління Тангри і повинностей?

Того було досить: і Коврат здимів по хвилі, і вірні були посаджені па комоней та вилаштувані на намісті.

Коли виїхав перед них та приглянувся, не міг se примітити: хмільні, і добряче, а деякі й невдоволені тим, що локлав край їхньому веселію.

— Я колись ображав вас, мужі? — не без умислу почав із найголовнішого.

— Ні, — обізвалося кілька.

— То знайте: і ие дозволю собі такого. А те, що обриваю зараз веселіє ваше, не беріть до серця. Ви своє надолужите потім.

Бачив, осміхаються й тепліють лицями. Тож і не став більше промовляти до них, приострожив огира й покликав іти за ним.

Їх було немало, тож і курява знялася немала. Та вона _ позаду. Попереду добре торована путь, свіжий аер, що бу вид, приємно освіжає груди. А того комонникові доста, аби забути прикрощі, почувати себе втішеним, коли це окриленим.

Хан і сам не знав, куди веде вірних, щи скаже їм, кили далі вести уже буде нікуди. В одному невен: має вести з табору і до того часу, доки не остудять у собі і не розвіють по вітрові хміль. То нешвидко буде? А що вдіє, коли інакше протверезіння не настане?

Поминув одне селище — не спинився, поминув друге — і знову не спинився. Бачив-бо: тут порядкують його сотні. А зближаючись із третім, нагледів в ущелині між невисоких гір забудову, схожу на християнську обитель, і осадив замиленого уже огира.

— Здається, те, що треба.

Добиралися туди ступою, щоправда, добре утоптаною стезею, зате коли добралися, не пошкодували: у храмі кутригурів ще не було.

Одібрав кількох і повелів старшому з них:

— Забрати все, що е цінного.

Спершу винесли звідтам, що можна було винести, потім обдирали, що можна обдерти. Тож порались та й порались. Зате коли знесли докупи та угледіли, яка то купа, здається, й зовсім протверезіли.

— А тепер втямили, чому я поклав край вашому веселію й повів сюди?

Перезириулися з ним і відмовчувались.

— Бачу, не зовсім утямили. Ну, то беріть оці набутий, дарую їх вам. Про все інше скажу, коли повернемось до табору. Об однім лиш проситиму: поки стече дарована раті седмиця на веселіє, усі мають знати, що жде їх попереду.

А перед тисячами був і одвертіший, і велемовніший.

— Кутригури! — звернувся зично, аби всі чули. — Досі ми йшли по ромейських долах і уповали на те, що домовимося з ромеями про поселення в їхній землі без зайвої крові і зайвих руйнацій. Віднині такі уповання відпадають. Самі бачили: ромейські стратиги не захотіли навіть розмовляти з нами. То хай знають: ми примусимо їх стати на розмову! Надалі, гадаю, вчинимо так. Ус'е, що взяли донині, — а взяли, самі знаєте, немало — немає потреби тягти за собою. Тут, де стоїмо нині, буде наш табір. Одні залишаться й стерегтимуть його, інші підуть до самих Довгих стін і потручають та потрусять ромеїв, що по сей бік Константинополя, так, аби і в Константинополі затремтіли й самі зажадали говорити з нами. А вже як зажадають,

Скікемо, чого пришплії і хто ми. Підете двома колонами, мужі. Одна правитиметься прибережними, інша глибинними провінціями Фракії. Одну поведе кавхан Коврат, другу — кмоть Котрагіг. Я лишаюся в таборі і жду вас, со родичі мої, з переятою славою і переятою змогою! Аби те сталося і сталося швидгпе, ближніх провінцій не чіпайте, з ними упораються ті. що лишаються в таборі. Ідіть до самих Довгих стіп і гютручаііте ромеїв під самими стінами!

Останні слова його речниці згубились у морі одностайного схвалення намірів привідці і возданням хвали мудрим його намірам. А та хвала, бачив, не потребує зайвих розмов. Вона свідчила про інше: настав час діяти.

І кутригури діяли. Йшли узбережжям і сіяли страх своєю ходою, йшли глибинними провінціями Фракії і теж сіяли, дійшли до Довгих стін і примусили тремтіти сам Константинополь. Вулицями його що не день, то більше посувалося біженців, сам імператор задумувався, як йому бути, і в страху перед вторгненням повелів виносити з ближніх від Константинополя храмів цінності й перевозити на супротивний берег Босфору. А виставити супроти варварів — і те всі знали — не було кого. Шістсотсорокап'ятитисячна армія Візантії в часи її розквіту за Юстиніанової молодості зменшилася через упадок духу як пристарілого імператора, так і самої імперії до ста п'ятдесяти тисяч, та й та була десь. Одні легіони — в Італії, інші — в Лівії, ще інші — в Іспанії, в єгипетських Фівах чи на боролищах з персами. Ото лише й війська в столиці імперії, іцо недостатньо навчені ратному ділу горожани — дімотй і схоларії. Л кутригурів, подейкували, тьма, і кутригури такі, що одведи боже і заступи. Нічого святого за душею, серед усіх варварів — варвари. Не інакше, як кара небесна. А так. Чи давно пережив Константинополь землетрус, морову язву, іменовану чумою? Тепер кутригури... Боже праведний! Що воно буде і чим завершиться? До погибелі йдеться, погибіль гряде.

Зате хан Заверган не думав і не гадав, що йому загрожує вона.