За водою - Мирний Панас

Грицько поліз з нею на лотоки, став колеса рубати... Колеса спершу крутились, а він їх зо всього розмаху рубав. Незабаром ободів не було — тільки одні спиці... Він прийнявся й за них... Млини стали: хтось ізсередини припинив їх.

— Дядьку Грицьку! А що за те буде? — питав хтось.

— Жид тебе поцілує...— гукнув Грицько. Всі зареготались.

Грицько виліз із лотоків та до хлопців:

— Братця!.. Невже ви од всього хрещеного миру одста-нете? Другі своїх викурюють, а ви б то й ні?.. До шинку! За мною!..

Грицько, як вихор, помчався до шинку. За ним ледве поспівала велика юрба парубків, хлопців і хлопчиків. Люди повиходили на крик з шинку — подивитись, що то буде. Грицько підскочив під одно вікно — брязь!.. До другого — дзень!.. До третього — з ряминою висадив... Через лутку вскочив у хату.

— Сурко!.. горілки!..— гукнув на весь шинок.

Сурки не було ні чутки ні вістки. З-за стойки виглядала наймичка Гапка.

— Де, Гапко, Сурка?

— Не знаю... Кудись утекла,— каже Гапка з усмішкою.

— Ну, чорт її бери!.. Наливай, голубочко, ти та почастуй із своїх рук добрих молодців!

Гапка взяла осьмушку, стала наливать.

— Солодка, хлопці, з Гапчиних рук! — підхвалює Грицько, перекинувши підряд дві осьмушки одну за другою.

Хлопці підходили, випивали й одходили.

Поки одні здоровкалися з Гапкою та пробували, чи солодка, чи ні горілка з її рук, другі, за приводом Грицька, правились коло хазяйства. Полетіли у вікна миски, ложки, тарілки, самовар, поламані стільці, порубаний на малі шматки стіл... Швидко хата, де був шинок, стала порожня.

— А тепер, хлопці, рушай до Лейби в гості! — каже Грицько, напрямившись через сіни на другу половину.

— Ходім.

Забряжчали й тут побиті вікна; застрибали через них парубки знадвору; затріщало, задзвеніло в хаті; полетів з неї всякий поламаний, понівечений крам. Грицько кинувся сам до постелі.

Однією рукою тягне подушку; другою її роздирає; кида на землю, топче ногами... Малі хлопці вхопили з колиски дитячий пуховичок, винесли надвір, розпустили пух угору... Грицько, порозкидавши подушки, тягне з кроваті перину. Перина лежить важка, наче не хоче подаватись.

— Оце, братіку, перина!.. Немов грішми начинена,— каже він, сіпнувши перину обома руками.

Перина впала додолу, а з голих дощок кроваті прожогом схоплюється схована під периною Сурка...

— Сурка!! — разом скрикнули всі, хто був у хаті, і зареготались.

— Чого ти під бебехи забралась? — пита Грицько...

— Ще б, к бісовій матері, задушилась!..

Сурка так перелякалась — поблідла, всім тілом тремтить, слова не вимовить!

— Не лякайсь, Сурко! Не бійсь! Ми тебе не займемо... А де Лейба?

— Ой, вей-вей!..— заголосила Сурка.

— Ти не знаєш?.. Ну, та й не знай!.. Іди собі з хати: ми тут і самі попораємося.

Сурка знову простогнала: "Ой, вей-вей!.." — заламала руки й вийшла з хати.

Незабаром і ця хата так само очистилась...

— А тепер, хлопці, до Гершка та до Шльомки... щоб не обижались! — гукнув Грицько й несамовито кинувся вниз через греблю.

Що робилось у Лейбиній хаті, те саме і в Шльомчиній, і в Гершковій...

Гам, крик, регіт стояв на все село. І все воно, од мала до велика, вилізло з хат подивитись, як "жидів б'ють". Тут же між чоловіками стояв і староста, здалека мовчки поглядаючи. Вийшла навіть з хазяйської хати і Хвеська з Уляною, сіли рядом на приспі та й дивились униз, куди тепер бігли парубки...

Прийшлось їм вертатись на млини побіля Грицькової хати. Вся вона була ще у воді. Підмочена зверху на чверть приспа показувала, як вода спала... Грицько глянув та й одвернувся — побіг швидше до млинів. А це зразу як крикне:

— Хлопці! Ану, ще греблю!., на греблю!.. Хай бісів парх знає, де наше добро гине...

Ось він уже й на греблі. В дужих руках загукала сокира, рубаючи на містку перила... Десь і вила взялись. Високий парубок стоїть посеред греблі, настромлює на вила оберемки фашини і впирає в річку, як снопи. Коло нього пораються другі: розгрібають кілками гній, солому, кидають у річку... Зняли вони не один шар фашини, от-от вода через греблю поллється!.. Ось зараз і прірва води хлинула з неї... прорвалась... і понесла за собою гній, солому, оберемки лози та ліщини. Тут же таки й недалеко вже друга прірва готова... Пливе через неї велике й мале цурпалля, гній з перегнившою соломою, пісок та глина. Вода шумує, реве, пінить і несе за собою геть Лейбине добро...

Крик та гук, регіт та жарти стоять понад річкою. А ввечері повитягали в Лейби з комори шаплики од пашні та од борошна, з погреба бочки й бочонки од горілки, діжки од молока та масла, повкладали на повозку, повезли самотужки до млинів та й пустили уплинь за водою...

Село, наморившись, уже лягало спати, як гурт погромщи-ків, вертаючись додому, не через греблю, а кругом, мимо церкви, на сто голосів вигукував:

Ой, бре, море, бре,

Сип, шинкарко, ще!

Та єсть у мене та рідная мати —

Викупить мене...

Що то вони: згадували про давнє чи міркували про будуще-

Через тиждень після того "смішний пан", тиняючись з нудьги по городу, зайшов перед вечором у тюрму. На дворі після гулянки робили арештантам перекличку. "Смішний пан" дивувався: чого це їх так побільшало? Перекликавши, пропускали по два в ряд у тісний коридор, щоб на ніч позамикати в камери... "Законник" все стояв оддалеки і скоса поглядав на невольників. Аж ось підходить швидко до крайнього.

— І ти тут, Грицьку?

— А тут...

— За віщо?

— За жидівські перини...

— Хіба що?.. Може, й у вас?..

— Та було трохи для закону!

— Погано, Грицьку! Закон за це по голівці не погладить...

— Ех, пане-пане! Хто нас і коли по голівці гладив?.. Прощайте!